Про мiру в оптимiзмi
Не можна не відчувати особливого задоволення, погодьтеся, коли твій телекритичний «голос волаючого в пустелі» раптом і неждано буває дійсно кимось почуто. Минулої п'ятниці трапилося мені звернути увагу аналітиків телеканалу «Інтер» на односторонність їхніх підходів до проблеми Косово в поєднанні з флюгерством — у залежності від тактичних метань політичних сил, які стоять за каналом. І ось — прогрес у наявності: цієї неділі «Подробиці тижня» вибудували сюжет по Югославії більш зважено. Ні, різних точок зору на природу і способи вирішення балканського конфлікту представлено не було. Тим паче щодо реакції на югославські події в Україні. Хоч насправді й у нашій країні саме різних точок зору набагато більше, ніж можна подумати, виходячи з інформації більшості наших ЗМІ, які укладають все в полюс альтернатив лівого екстремізму і офіційних судомних спроб «знайти себе» в югославському миротворчому процесі (у т.ч. і задля зайвого «аргументу» в передвиборній кампанії). Але розповісти про плюралізм в Україні — це вище сил будь-якого нашого загальнонаціонального телеканалу, не тільки «Інтеру». Так що будемо вважати за перемогу професіоналізму хоча б те, що «Інтер» просто відмовився від наївної і явно недоречної публіцистичної риторики в підходах до висвітлення балканських подій.
А зараз я як телекритик, з нетерпінням чекаю, коли ж нарешті «Подробиці тижня» вийдуть з «підпілля» міжнародної інформації, якою ось уже кілька місяців у передачі замінюють усю внутрішню — мабуть, щоб, не дай Боже, не обпектися і не сказати щось зайве. Вже, здається, і тимчасові хитання, і стан підвішеності — в минулому, і канал уже визначився, кого він підтримає в майбутній президентській кампанії. Так що можна вже і «точку зору» на процеси в країні остаточно визначити, і бити напевно... Смію думати, вже майбутньої неділі про те, що щось відбувається і у власній країні, в «Подробицях тижня» — раптом! — вже пригадають. Подивимось, чи збудеться цей прогноз телекритика?
Адже будь-який рух — уже плюс. Бо в «7 днях» (УТ-1) , наприклад, слухати з передачі в передачу одні й ті ж пасажі ведучого Ігоря Сторожука про те, що «тиждень у Президента був робочим», що конкретні справи — це вам не популізм інших політиків, і т.п. — уже сил немає. У неділю на УТ-1 ми активно боремося з усілякими «ворогами», а по понеділках нас із не меншим ентузіазмом і в не менш культовій програмі каналу переконують, що «Не все так погано у нашому домі». Цю програму, по- моєму, вже навіть не можна рецензувати. По суті, в ній немає нічого від журналістики — виразно й аргументовано, а не декларативно заявленої мети і теми; чітко окреслених правил гри і рамок певного жанру; прагнення реально формувати громадську думку навколо конкретної проблеми. Це і не шоу — бо немає ні видовищності, ні шоумена як такого: дотепного, динамічного, не моралізатора, а провокатора думок і емоцій аудиторії. «Не все так погано...» в його нинішньому варіанті — це як медитація. Людмила Лисенко — це новий Кашпіровський на УТ-1, з неприродними інтонаціями і установками. У неї, напевно, є і свої шанувальники — люди, котрі не потребують логічних аргументів. У минулій програмі студія колективно медитувала над полотнами художника з Кривого Рогу Євгена Лещенка. Самого його у ефірі не було — «інтереси» митця представляв директор «ОР-галереї» Микола Волга. У високому, урочистому слові, що висіло над студією густим смогом, поняття «дух», «духовний», «Бог» згадувалися через два на третє. Ми практично так нічого і не дізналися про самого митця. Лише журналістка Людмила Корнієнко, котра знає його близько, намагалася щось розповісти про світогляд художника й атмосферу любові в його сім'ї. Зате фраз типу «багатство наше — це дух, розум і воля», «джерело духу — це Бог», «духовність — це благословенна Богом творчість», «картини Є.Л. — це дух нового життя, дух райдужного життя» наслухалися досхочу. Банальності й красивості вивергалися учасниками програми натхненно й екзальтовано. Те, що відбувалося, дедалi більше нагадувало горючу суміш зборів якоїсь секти з «Полем чудес» (схожість з останнім посилилася, коли пішли «подарунки в студію»). Ну, а фінальний пафос був звичним: коли є у нас такі митці, отже, не все так погано в нашому домі. «Коли у вас є такі діти, які здатні так по-людськи звертатися до людей», — сказала Людмила Лисенко мамі Леоніда Каденюка, який став героєм останньої передачі 12 квітня, — то... Ну, звісно ж: «не все так погано в нашому домі». Та завжди у нас були і художники, і поети, і вчені, і взагалі гідні люди — і за часів царизму, і сталінщини, і радянського застою... Чим же нинішній час різниться від колишніх? Які сьогодні прагнення у людей і як вони їх можуть (і чи можуть?) реалізувати? Як чинять опір жорстким умовам виживання особистості, прагнучи виявити і заявити себе сьогодні? Про ці питання, які насправді якраз і могли б стати темами для такого проекту, як «Не все так погано...», у програмі не говориться жодного слова.
Зате інший проект УТ-1 (спільно з ICTV) — «Остання адреса» — якраз і різниться точністю і конкретністю формулювання «в ім'я чого?». Автор і ведучий програми — доктор історичних наук Юрій Шаповал, разом з співавтором Леонідом Анічкиним, загалом- то, не винайшли нічого нового. Вони взялися за розповідь про долі української інтелігенції, котра потрапила в жорна сталінського режиму. Вже сама трагічність тих часів мовби передбачає наявність якогось стрижня, на який можна нанизати глядацький інтерес. Розстріляний 37-го цвіт української інтелігенції (Курбас, Куліш та ін.), Довженко, котрий забрав із собою загадку не гучного, але стійкого опору епосі. Невістка Хрущова, яка пройшла крізь в'язницю і заслання за «зв'язок з іноземцями»... Але стрижень стрижнем, а от чи всі наші телевізійники здатні знайти такі хвилюючі і суттєвісні сполучення минулого з днем нинішнім? Сполучення як змiстовi, так і емоційні, як процесів, так і людських реакцій. У програмі про знищену українську інтелігенцію Юрій Шаповал розмовляє із заступником голови СБУ Володимиром Пристайком про те, що і сьогодні суспільство не гарантоване від свавілля режиму, коли не вироблені механізми захисту людини від пресу державної машини. А серце нинішнього глядача не могло не защемiти від розповіді Володимира Куліша — сина письменника, якому довгі місяці після арешту батька ввижалися його кроки за дверима. І від цитат з листів репресованих українських революціонерів до своїх дітей, в яких суцільна ніжність... У програмі про Олександра Довженка брав участь колишній радник СБУ В'ячеслав Попик, який уперше оприлюднив секретні документи спецслужб, що вели спостереження за великим режисером довгі роки. Щоденниковi записи і висловлювання відкривають нам зовсім іншого, незвичного Довженка. Не радянського класика, котрий зняв «Щорса», не царедворця, не мовчазного страждальника — а людину мужню і нескорену, котра в міру своїх сил відстоювала волю перед Системою власну гідність і гідність свого народу. А роздуми В'ячеслава Попика про те, чому для режиму, котрий очолюють слабі інтелектуально і непорядні морально особистості, вкрай небезпечна інтелігенція — котра усвідомлює всю міру фарисейства влади і здатна на виклик... Хіба вони не в руслі актуальних сьогодні проблем, активно обговорюваних у середовищі інтелігенції, і по-справжньому хвилюючих багатьох? Не тільки говорити про суспільно значуще — через конкретні долі, а й через соціальне вдивлятися в індивідуальність, у її здатність самовизначатися і протистояти ворожим зовнішнім обставинам — ось чим займаються автори програми. І роблять це дуже тонко, дуже вивірено, з великою увагою до нюансiв, ритму, пауз, музики... У результаті фактаж в «Останній адресі» переростає в інтонацію — і це так незвично для нашого ТБ, яке дещо забуло школу прекрасного радянського документального і науково-популярного кіно. Інтонацію, що залишає в душі глядача тривалий післясмак, бажання ніби трохи підвестися над повсякчасною суєтою і оцінити і свій власний життєвий досвід. Коли дивишся подібні програми, розумієш, що люди, перш ніж знімати і монтувати, думають про те, яку реакцію вони б хотіли від глядача отримати. І як його до цієї реакції підвести. Розумієш, що автори програми не менше значення, аніж найпарадоксальнішим і найрозумнішим словам своїх героїв, надають найдрібнішим деталям. Вони усвідомлюють, що «зробити» епізод у ТБ-програмі можуть і одні лише старечі руки, котрі щось нервово смикають на крупному плані — при, здавалося б, дуже спокійній і врівноваженій розповіді Любові Сєдих (невістки Хрущова) про Лубянку і непідписаний нею вирок, про мордовські табори і заборону бачитися з дочкою навіть після повернення з заслання... І саме такому професіоналізму і відповідальності за свою справу і вдається зрештою донести до глядача те головне, задля чого і затівається, за великим рахунком, все в мистецтві, і телебаченні в тому числі: переконання в немарності етичних зусиль. Власне, «Остання адреса» якраз і говорить про те, про що треба було б знімати «Не все так погано у нашому домі». Ось тільки чи випадково в назвах цих програм дуже вже різна частка оптимізму?
До речі, судячи з усього, ми вже не побачимо на УТ-1 «Ток- рингу». Варто було тільки вийти в ефір двом останнім програмам, разюче відмінним за якістю від того, що було раніше: режисер Тетяна Міллер додала дійству, нарешті, стильової єдності, а проблеми для обговорення були вибрані явно гострі (наприклад, податки) — як проект керівництво каналу прикрило. Між іншим, далеко не найгірший на УТ-1, попри велику кількість можливих до нього претензій. Що ж, як відомо, «Ток-ринг» уже давно був більмом на оці у деякого конкуруючого з УТ-1 в боротьбі за аудиторію каналу, якого одне ток-шоу на актуальні теми вже також є, а ще одне — на підході...
