НА РУЇНАХ КОСМОДРОМУ

Уніатська церква, ця талановита знахідка православної верхівки, шукала шляхів для реформування консервативної візантійської ортодоксії. Однак її дії викликали все більшу протидію. Після перших успішних років масового поступу на схід почався такий же відступ на захід в охопленій полум'ям релігійної ворожнечі країні.

Православна верхівка України-Руси також шукала виходу з глухого візантійського кута, але вектор пошуків був спрямований у західний бік і, здавалось, от-от уже буде переборено розкол християнства на східне й західне. Князівські ж роди також убачали в цьому вихід.

Але всі карти сплутали козаки. Козацькі заколоти, що потрясали Україну, 1648 року переросли у всеукраїнське повстання. Короля Владислава IV розбив інсульт, він збагнув, що повстання підвело до краху його ідеї побудови унітарної польської держави. З другого боку, Ієремія Вишневецький, який виношував плани окремого Руського князівства в складі Речі Посполитої та подальшої федералізації держави, побачив у цьому смертельну загрозу своїм планам. Повстання швидко розросталося як революція, релігійна та громадянська війна, що водночас стала й національно-визвольною.

Очолив козацькі війська Богдан Хмельницький. Погляди Хмельницького на шляхи побудови української держави протягом десятиліття 1648— 57рр еволюціонували від автономії в складі Речі Посполитої до побудови незалежної держави в координатах тогочасної сучасності. Цим частково пояснюється непослідовний характер дій гетьмана, який то обирає нового польського короля Яна Казимира, створюючи підстави зміцнення Речі Посполитої, то непослідовними діями та шараханнями не раз приводить армію майже до краху. Але питання майбуття православної віри та її захисту від уніатського поступу не полишає інших альтернатив, як повороту до Московщини. Переяславська Рада тільки юридично оформила той поворот, що вже стався в народній свідомості за попередні десятиліття — білий цар захистить і оборонить.

Війна висвітлила особливості менталітету молодої української нації. «Коли Хмельницький зійшовся з польським військом під Берестечком, у рішучій битві орда покинула козаків, почала тікати, а як Хмельницький поїхав завертати хана, той вхопив його з собою. Полковники, зіставшися без гетьмана, не сміли брати на себе команду, знаючи, який Хмельницький завистний в таких справах. Вирішили відступати, але на переправі через болото, що лежало за табором, замешкалися, військо козацьке пішло врозсип і було сильно погромлене».

Поворот України до Московщини, далекого й окраїнного царства за межею європейської цивілізації, що розросталося в пустинні та незаселені землі Поволжя та Сибіру, яке тільки-но пережило Велику Смуту і боялося зайвий раз нагадати про себе сусідам, став вирішальним. На теренах Східної Європи зароджувалася могутня супердержава — Російська імперія.

Молода українська нація, що так героїчно постала 1648 року, вийшла з війни несформованою і неструктурованою. За десятиліття не оформилася цілісна національна свідомість, не утвердилось усвідомлення себе як самодостатньої цілості. Врешті це привело до Руїни (два жупани — три гетьмани) і сходження з доріг історичних націй.

Події другої української революції 1917 — 1921 років при всій відмінності подій і звершень вражаючим чином нагадують перший злет української молодої нації. І не менш дивним чином події наших днів котяться тією ж заїждженою колією. Російська імперія 250 років потратила на зведення українського народу до рівня етнографічного елементу «на рідній, не своїй землі». Заборони на вживання та використання української мови, масова асиміляція та русифікація провідної еліти, переселення тисяч родин гречкосіїв до Сибіру, Поволжя та на Далекий Схід розбивались об українські села та містечка, які знову й знову виношували в собі ідеї самочинності та відрубності.

Політичний рух на Наддніпрянщині розвивався повільно, навички легальної політичної боротьби почали набуватися тільки після революції 1905 р. Це було загальною особливістю політичних рухів у Російській імперії, де ще з часів народовольців він був загнаний у підпілля. Підпільні форми опору режиму неминуче приводили до тероризму, що згодом породили «бісів»-більшовиків.

В інших умовах проходило життя в Галичині, в якій вибори до Сейму гуртували суспільство і спричиняли до політичних об'єднань. Галичина, хоч і була зарубіжжям, посилала в Наддніпрянщину потужні імпульси для спільного розвитку. Галичина була постійною болючою скалкою для російських імператорів. Питання постало особливо гостро 1913 року, коли у Львові практично було все готове до відкриття українського університету. Мозаїчна Австро-Угорська імперія, що говорила десятками мов і говірок, славилася не тільки віденськими вальсами, а й толерантністю до народів, що її населяли. Саме у Відні, а не Львові, було засновано 1789 року Бербереум для навчання греко-католицьких священиків. Результати діяльності цього навчального закладу заклали фундамент соціального структурування та виведенню з глибокого застою після хмельниччини західноукраїнського (русинського) народу. Російська імперія надіслала у Відень ноту, суть якої зводилась до того, що в разі відкриття університету, ця дія буде розглядатися як привід до оголошення війни.

Проголошення війни між Австро-Угорщиною та Сербією стало зручним приводом для Росії розпочати війну. Необхідно було загасити Галичину й нарешті поставити останні крапки в українському питанні.

Перша світова війна перекроїла карту Європи. Тільки-но впали двоголові орли в Петербурзі, як у Києві, так і в усій Україні почалася самоорганізація життя. Усе прийшло в рух творення та утвердження: Центральна Рада, універсали, селянські, військові, робітничі з'їзди, конференції, збори, хати-читальні, освіта, партії... Поважний Грушевський та Винниченко не встигають усім потиснути руки, посидіти в президіях зборів, зустріти делегації.

Але лише під тиском загону Міхньовського проголошено незалежність України. Армію розпустили, бо пацифісти ні з ким не збирались воювати... А згодом під Крутами не знайшлося бодай полку з ще недавно мільйонної українізованої армії для відбиття наступу балтійських братішек-матросів на чолі з Муравйовим. Розпочалася громадянська війна. Стихія некерованої козаччини, махновщини, як колись гайдамаччини або коліївщини, паралізувала країну. Українське суспільство, яке ще недавно показувало вражаюче єднання та згоду, розділилося на чотири табори. Кожна зі сторін воювала з усіма іншими та шукала опору за кордоном.

До другої української революції українська нація підійшла без усвідомлення себе як самодостатньої чинності, з неповною структурою та відсутністю власної еліти. Міський російськомовний пролетаріат переважно орієнтувався на більшовицькі гасла, в той же час як україномовному селу ближчими були ідеї національного відродження. Але хиби в розв'язанні головного питання про мир та про землю частково нейтралізували, частково відвернули селянство, як опору українства, від ідей національної революції. Тим паче перша українська революція розв'язала ряд важливих проблем. Вперше за останні два століття з'явилася автономна українська держава з чітко окресленою територією, конституцією, апаратом управління, в якій були створені певні умови для розвитку національної економіки, культури, освіти та науки.

1922 року Україна вдруге заклала підмурок нової імперії, на цей раз Радянської Російської. За десять років з 1922 до 1932 Україна пройшла шлях від майже незалежної держави до безправної автономії в Союзі «вільному, новому». Не даремно говорили, що коли в Москві стригли нігті, то в Києві різали пальці.

Через 10 років не знайшлося вже ні яких сил протистояти комуністичній імперській машині й 4 (за іншими даними — 6) мільйони українських селян мовчки і скорботно вимерли під час голодомору. Без якого-небудь виступу, повстання, вибуху. І знову Сибір, Урал, Далекий Схід, мільйони переселенців, розкуркулених, репресованих... Державна руїна і жахливий фінал другої української революції.

До перебудови Україна підійшла як «серед рівних рівна, серед вільних вільна». Національна ідея була досить далекою для переважної більшості населення. Питання незалежності та державної самостійності дискутувалися на рівні маргінальних напівпідпільних груп та об'єднань. Пересічний обиватель носив у собі міфи про чудовисько у вигляді українського буржуазного націоналізму та бандерівщини. Але перебудова несподівано для керівництва СРСР та самого населення збудила приспані національні проблеми. Незалежність 91 року прийшла до нас певною мірою несподівано.

Лідерами держави постали люди, які ще донедавна навіть гадки не мали про будь-яку національну свідомість та незалежність, а дехто з теперішніх вождів, певно, навіть не здогадувався, що є на світі Україна і є український народ. Одначе за останні роки багато що встигли зробити. Військо, закордонні справи, парламент, президент та уряд функціонують і забезпечують управління державою. Держава з тертям, але долає перешкоди, що вже давно могли б її зруйнувати. Чого варте питання ядерної зброї, Чорноморського флоту, Криму... Завівся навіть деякий бомонд і на імпрезах виглядає досить стильно. Часом про себе відзначаєш, що хоч це і не Париж, але вже й не Вапнярка.

Дві зовнішні події останніх семи років незалежності мали значний вплив для подальшої долі української держави: війна в Чечні та російська криза 1998 р. Найдохідливішим аргументом стало те, що й наші сини могли б горіти в новорічну ніч на вулицях Грозного. А вже потім приходило розуміння, що така ж доля може чекати й на нас і в «последний вагон на Север» можуть відправити пів-України.

Інша подія пов'язана з глобальною економічною кризою. Ще донедавна, порівнюючи рівень життя в Росії та Україні, явна перевага віддавалася Росії як за рівнем пенсій при перерахунку в доларах, так і динамізмом московського життя. Але грянув «чорний серпень», і слідом за ним полетіла шкереберть економіка Росії та України. Падіння тим паче висвітлило, що виходу з економічного штопора не знають у колишній метрополії також.

На жаль, попередня й нинішня влада спромоглися знищити найкращі стартові можливості України серед країн колишнього СРСР. Ні жонглювання словами, ні ходіння між крапельками, ні роздвоєння особи між людиною та президентом не замінить, за Грушевським, відсутність «елементарної державної економіки, руки державного хазяїна Української землі». Скидається на те, що після невдалої спроби розбудови держави в дусі етнографічних шароварів та писанок, подальших спроб розвитку за космополітичними сценаріями, ідеологи з печерських горбів просто видихались. Та й коли тут творити яку-небудь ідеологію, коли один «хазяїн» стурбований сторінками в записнику для себе, а інший господарник керує олов'яними солдатиками в полях під Переяславом-Хмельницьким.

Чи бачив, цікаво, Президент, прем'єр-міністр, голова Верховної Ради у своїх вояжах країною бабів на полях, що в куфайках та гумових чоботях тягнуть із-під снігу мерзлі буряки? Вже й під адміністрацією Президента продають цигарки «керовникам з керовнику». Може б, наш голова проїхався конотопською чи фастівською електричкою, підсобив затягти з високої платформи у вагон мішків із п'ять-сім картоплі в Київ на продаж, послухав розмови народу про нього та владних «керовників», постояв би день на морозі на базарі, заплатив данину рекетні, купив на виручені гроші цигарок чоловіку, по «смоктульці» дітям, пару буханок хліба для сім'ї, а потім дорогою назад ще й був би побитий і обібраний шпаною. А так, слава Богу, все нічого, пики лисніють, слова, як музика, ллються, та все про служіння народу та про його добробут.

На видноколі примара прологу нової української трагедії. Всеохоплююча корупція, калейдоскоп діячів третього ешелону біля керманича, апатія і безвихідь у суспільстві, яке не реагує навіть на серіал під назвою «Просто Лазоріада, або Багаті також плачуть», і повна невизначеність вектора руху вперед. Хаотична зміна курсу, орієнтація на взаємовиключні моделі суспільного розвитку, шарахання між монетаризмом, латиноамериканським шляхом, кейсіанством називається багатовекторною політикою. Усе налаштоване для першого пострілу.

Потреба в життєстверджуючій, об'єднавчiй ідеології тим більше актуальна, що терпіння в суспільстві дійшло межі. Гальма менталітету витримують скажені навантаження, видимий спокій оманливий, викид руйнівної енергії може статися раптово й некеровано.

Хай не збудеться це пророцтво.