Чеський комфорт: оксамитове мистецтво

У колишньому СРСР із мистецтва Чехословаччини безсумнівне визнання мали хіба що «Лимонадний Джо» і Карел Готт. Щоправда, інтелігенція почитувала журнали із чеського фото, але про чеське малярство знали стільки ж, як і про Занзібар.

Безпосередні враження промовляли більше за тижні офіційного культурного обміну. З обкладинок модних часописів поглядали інфантильні чеські красуні з відкопиленою нижньою губкою, схожі на діснеївських звіряток... Пригадую, знайома дівчина, приїхавши із Праги, чудувалася з того, що в них кожен паровик на дитячій залізниці має своє ім’я. Уже й тоді в культурі далекого-близького слов’янського народу вгадувалася специфічна суміш солодкавості й родзинковості, обережності та пікантності, стриманої манірності та демократичної меланхолії. Одне слово, «нестерпна легкість буття», котра муляла хіба що сучасникам Мілана Кундери, але вже не їхнім «дітям».

Сьогоднішня виставка чеського мистецтва спонукає до аналогій та ностальгії. Генерацію «впертих» (назва мистецького гурту 1987 року) представляє творчість Іржі Давіда. Проникливе око прочитає тут траєкторію кризи авангарду: колірну пляму не можна не доповнити достовірною деталлю, часом у планіметричній розгортці, скажімо, сімейки, що сидить за столом у повному складі. Члени її позначені літерами абетки, а їхні взаємозв’язки — стрілками. Чи — капловухий песик коло плахи, мовляв, «Живу я тут». Галерея персонажів Томаша Цісаржевського — дівуль у різнобарвних колготках та миршавих вилупків чоловічої статі — далека від досконалості. Тим паче, наслідування. Проте м’яка, як вата, іронія, неприродно льодяникове тло виводять їх із нашої «зони підозри» авторів у чорному гуморі. Мартін Полак, Лукаш Ясанський ловлять своїм об’єктивом не надто феєричні куточки: смітник, а поруч порпається голуб; пінявий потік помиїв, у якому полощуться якісь постлосьйонні, постшампунні пляшечки... настільки гарні, що здається — це краєвиди Едему, а не «чорнуха».

Щодо молодого покоління, то воно обирає... кітч. І не треба його за це спопеляти зневагою. «Дев’яностики», прибічники «оксамитового постмодерну», полюбляють неприхований комфорт, розкіш із блискітками, яскраву помаду на губах, люрекс і глазур (не те що «батьки»-аскети). Порахуйте, скільки разів уміститься обличчя манекенниці Єви Герцигової в пуп’янку бордової жоржини. Або виміряйте довжину разків намиста, котрими обгорнула себе ще одна «обранка долі»... Змістовно, чи не так? Кітч, продезинфікований смаком, кітч ласкавий і оксамитовий. Нація, яка зробила собі «оксамитову революцію», не може не творити «оксамитово» і мистецтво.