Оголений янгол у засніженій пустелі
Олександру Вертинському принесли популярність маска сумного П’єро, в образі якого він з’являвся в десяті роки на кону петербурзького кабаре «Павільйон де Парі». Виконавець, не прийнятий Станіславським у МХАТ (йому не сподобався грасуючий голос Вертинського), був юний, не мав сценічного досвіду, і маска, як, трохи кокетуючи, пояснював сам Олександр Миколайович, приховувала від публіки його збентеження. Проте лик потерпаючого клоуна був доречним у пору розквіту російського символізму, культу арлекініади. Маска безсилого щось змінити страждальця відобразила в собі нетривкість самого часу, застиглого на межі розніжено-добродушного благополуччя і трагічного передчуття невідворотних змін.
Його звинувачували в потуранні смакам публіки, бездарності і безголосості. Однак обурені вигуки тонули в океані загального захоплення: його «арієтки» (як називалися пісні Вертинського в афішах), котрі він виконував так проникливо, що в публіки проступали сльози, принесли йому грандіозну популярність. Кожна з них ставала окремим спектаклем — коли драмою, коли фарсом. У них було переплавлено мрійливість і патетику, пристрасть і ніжність, наївність і м’яку іронію. Надзвичайний акторський дар зачаровував слухачів. «Таких «співаючих» рук я не знаю в жодного з акторів», — захоплювався Василь Качалов.
У непевні часи, мандруючи світом із липовим паспортом на ім’я грецького громадянина Вертідіса (щоб уникати звичайної емігрантської тяганини) — Франція, Польща, Америка, Китай, — Вертинський багато знімався, хоч раніше зйомки в кіно не вважав ні роботою, ні мистецтвом. Ще на початку століття він знявся більш ніж у десяти німих фільмах. Грав Янгола, що йде абсолютно голим засніженою пустелею («Чим люди живі»), невизнаного актора («Неврастенік сцени»), таємничого бродягу («Король без вінця»). Знімався він і після свого повернення на батьківщину 1943 року. Глядач пам’ятає його хитро примруженого венеціанського дожа («Великий воїн Албанії Скандерберг»), всемогутнього і самовпевненого князя («Анна на шиї»), гачконосого підступного кардинала в «Змові приречених». Подейкували, що його не репресували тому, що він сталінський сексот (у цій традиційній для того часу підозрі правда лише те, що Сталін насправді дуже любив пісні Вертинського і навіть зібрав пристойну колекцію його платівок).
Вертинський залишився в пам’яті тих, котрі знали його, дивовижно чуйною людиною. Наведу лише один факт: дізнавшись, що в паризькій лікарні від сухот помирає найбільший актор російського дореволюційного кіно Іван Мозжухін, Олександр Миколайович негайно організував у Шанхаї, на іншому кінці землі, вечір для шляхетного товариства, щоб зібрати гроші на лікування.
«Головною його музою була ностальгія, — каже про батька Анастасія Вертинська. — Вона сформувала його мистецтво точнісінько так, як вона сформувала мистецтво Набокова. У Вертинського є вся атрибутика літератури минулого століття: ця ідеалізація батьківщини, ці пісні, де він співає, що він бродяга й артист, що він самотній. Утрата батьківщини, ностальгія — це муза, найвища зірка. Його мистецтво я розуміла поступово. Стоячи на піонерських лінійках, я шалено переживала, що не мій тато написав пісню «Взвейтесь кострами, синие ночи»... А писав про якихось клоунів, балерин. «Як це жахливо», — думала я. Поступово, з віком, зі зрілістю, він невідворотно входив у моє життя. Я поверталася до його пісень, віршів, перечитувала його знову і знову і від імені кожного віку намагалась його зрозуміти. Я мріяла, що знайду скарб — і відреставрую голос свого батька».
