Страшна історія

З тавром «націоналіста» він випускав свої перші, неймовірно сердиті й запальні спектаклі «Гайдамаки» за Т. Шевченком і «Кару» за Гоголем. Він жадав нового художнього вираження, але за суттю створював політичний театр, своєю несамовитою експресією й самовідданою пристрастю намагаючись довести банальні, як на сьогоднішній погляд, речі: треба навчитися поважати свою мову, своїх предків, свій дім.

Тоді, десять років тому, важко було припустити, який віраж — репертуарний, ідейний, зрештою, — ще має зробити актор. Про що доведеться кричати — з такою ж неозорою самовідданістю й темпераментом. Ні, Мельник ні на йоту не втратив ні свого благоговіння перед українською мовою й історією, ні художньої безкомпромісності, ні лютого прагнення до професійної досконалості. Просто він став тверезішим й суворішим. І, звичайно, набагато навченішим. Він у якийсь важливий для себе момент зрозумів, що за відчуття себе громадянином агітує не романтичний надрив, а культура, інтелігентність, цивілізованість. І став грати цілком несподівані спектаклі: власні інсценування «Лоліти» Володимира Набокова, «Парфумера» Патрика Зюськінда, тепер от — «Ворота до раю» Єжи Андієвського. Новий спектакль Мельника, який він протягом кількох днів показуватиме на малій сцені Київського Молодого театру, присвячений хрестовому походу дітей. А значить на глядачів чекає серйозне душевне випробування. Мельник не щадить на майданчику себе, але й безжалісний до глядача. Протягом останніх років він грає страшні сюжети: про звіра, який є в людині, і тугу цього звіра за Богом. І про те, як часто розходяться ідеї, народжені в голові звіролюдини, з його Божественним призначенням.