Осип МОРОЗ: «Лідерство — не посада, а стан мислення»

3 Осипом Морозом — відомим у світі професором, доктором економічних наук зі США, свого часу радником Верховної Ради та Кабінету Міністрів України, членом Українського міжнародного комітету з питань науки і культури при Національній академії наук України, професійним членом Товариства футурологів та членом ради директорів Координаційного комітету допомоги Україні у США — я познайомилася кілька років тому.

Виважений, критичний, часто іронічний, але постійно сповнений співпереживання погляд громадянина США за паспортом і українця за походженням Осипа Мороза на нас і наше життя завжди імпонував своєю відвертістю і, якщо хочете, самобутністю, що спирається не на бажання вирізнитися, а на глибокі знання й уміння аналізувати.

Минулого року у Львові побачила світ книга Осипа Мороза «Україна: шляхи вдосконалення держави». У ній, зокрема, є слова: «Держава має бути сильною. Влада в ній — міцною. І єдиною. Усе це має базуватися на Законі. Для держави дуже важливою є фахова адміністрація. Створення її для України — одне з негайних завдань. Питання будівництва структури управління — філософське. Від нього сьогодні багато що залежить». А від чого вдосконалення нашої держави залежить іще? Про це й шла мова в бесіді з Осипом Морозом під час його останнього візиту в Україну.

— Пане Осипе, у своїй книзі ви цитуєте Івана Мірчука, який ще у першій половині XX століття стверджував, що психологія українців базується на ідеалізмі. Але час, напевно, вносить свої корективи: виростає нове покоління українців зі своїми цінностями й зі своїм підходом до світу. Ви часто буваєте в Україні, і, очевидно, щораз приїжджаючи сюди, логічно мали б заставати тут якісь зміни. Отже, на ваш погляд, чи змінюється щось у психології українця?

— Мені випало тут побувати в гостях, де мати спитала своїх синів: — А чого ви зараз не співаєте? Бо за будь-якої нагоди затягувати пісню вийшло із моди. Люди, які раціонально думають — не проти співу, але на все є свій час. Нове покоління, на мій погляд, менше співає, а більше вчиться, думає, аналізує. Українець же ж на загал має серйозні проблеми стосовно своєї психіки. Селянська ментальність добра для селян — і то в певному часі і в певному місці, але вона не зовсім надається для цілої нації.

— Тобто ви хочете сказати, що селянська ментальність у нас домінує?

— Так, і домінує властиво в місті, куди перенесли село. В Америці міський робітник — це людина, яка добре заробляє, належить до якоїсь профспілки, має лояльність до таких, як він, і за потреби виступає разом з ними єдиним фронтом. В українській ментальності щось подібне — відсутнє. Якщо вже українцеві дуже погано, то він об’єднається проти такої ситуації, але тільки проти неї і тільки в короткому часі. Ставлення на довший час у нього чомусь не існує. Оце незбалансоване ставлення до часу створює масу проблем. Звичайно, треба знати історію, цікавитися минулим, розуміти його, але навряд чи можна брати минуле за взірець. Що я маю на увазі? Не знаю, що можна було б запропонувати молодій людині з минулого, що мало би величезну актуальність сьогодні. Це, по-перше. А по-друге, українець слабкий ще й у тому, що стосовно будь-чого завжди має кілька частин. Так є в його релігії, у способі життя в різних регіонах тощо. Ніхто не каже робити людей тотожними між собою — це було б абсурдом, але шукати щось об’єднуюче таки варто. I ще одне. В українців загалом закодовано дві речі: «Я не маю» і «не втручатись». Інакше кажучи, свідоме небажання увійти в чийсь клопіт, якусь справу.

— Оце «я не маю», на наш погляд, зовнішнє чи швидше внутрішнє відчуття?

— Це спосіб мислення українця, його реакція на зовнішній світ. Може, я помиляюся, але в українцеві ще не викорінене «за сусіда» — щоб йому гірше жилося. Це дуже серйозна справа на національному грунті, і є величезною трудністю знайти щось спільне і робити це разом. Це бачимо у Верховній Раді, це бачимо в буденному житті. Є багато поодиноких людей, які могли би щось робити, але вони не мають чогось об’єднуючого, такого, що веде до побудови. З іншого боку, якщо українець купує в Америці хату, то він передовсім зважає на те, чи міцний фундамент, а не на те, чи вигідна ця хата для життя. А потім намагається звести якийсь паркан чи мур від сусіда, бо той може виявитися поганим. Італієць чи француз натомість будуть брати до уваги, чи багато в тій хаті сонця, чи можна добудувати басейн тощо.

— Чи можна якось вплинути на таку українську психологію і яким чином це можна зробити?

— Нове покоління мають творити університети та уряди. Це покоління може виявитися кращим, але може бути й гіршим, залежно від того, які вартості воно буде мати. Напевно, не такі, які мали його родичі й діди та, мабуть, це й не потрібно, бо маємо вже інший світ. Але йдеться про певну збалансованість між зміною і стабільністю. Утім все зводиться до проводу — ми не маємо національного проводу. Ви послухайте Верховну Раду, то побачите, що відповідальності жодної, а є заклики один до одного, що треба допомагати загалові, хоча щирості в таких словах нема. Є добрі люди, але дуже багато випадкових, жадібних до влади політиканів, яким все одно де стояти, аби згори. З іншого боку процес складний ще й тому, що господарство, економіка в світі набуває глобального характеру, а не національний. Інформація колись була побудована на пірамідному рівні: вгорі вирішуємо, внизу діємо, а посередині інформація. Тепер це не є пірамідним. Інформацію люди дістають з комп’ютера, і то вже інша ситуація.

— Вона є кращою, ніж була?

— Стосовно інформації — так, бо можна знати все, що хочеться, в цілому світі. І приховати такі відомості від людини ніхто вже не має ні можливості, ні права. Але інша річ, чи мають всі люди в Україні технічну змогу діставати таку інформацію. Я був у Львівській міськраді в одного з керівників, і він мені показував гори папірців, з яких він опановує ситуацію. Утім, це неможливо, опанувати таким чином хоча б з огляду на те, що ці папери приходять із запізненням, губляться тощо. З іншого боку, вони лише констатують, але не дають вирішення ситуації. Люди не звикли брати на себе відповідальність, щось вирішувати.

— Тобто український народ важко назвати народом лідерів? І, зокрема, ті лідери, яких ви бачите — чи справді є новим поколінням чи просто спонтанним, хаотичним явищем?

— У вас чимало лідерів. Але тут ще таке. Якщо лідер бідний , він — небезпечний, його легко зламати. Бідність впливає на спосіб мислення. Кажуть: «Не дай Боже з хлопа пана». То є часто так, бо він тоді стає злодієм. Чому маємо таку ситуацію в Україні? Як вчимо своїх студентів на першому курсі економіки: спочатку маєш мати харчі, тоді одяг, хату та інше, але ніяк не навпаки. Бачите, не можна нині бути трактористом, а завтра — політичним і національним лідером. Це довгий процес, який триває десятиліття.

— Чи маємо перспективу руху, зокрема лідерського? І як ви бачите, що має бути пріоритетним у нашій державі?

— Лідерство не посада, а стан мислення. Мусимо вміти критично оцінювати себе, розуміти, що знаємо і чого не знаємо про самих себе. Сучасне життя постійно ставитиме нас у ситуації (не обов’язково на найвищих рівнях), коли треба буде вміти повести людей за собою. Чи маємо перспективу? Але вона, як на мене, належить уже молодим. А щодо пріоритетів, то дуже потрібна пам’ять, про досвід минулих поколінь, але не менш потрібний і науковий погляд у майбутнє. Національне усвідомлення та усвідомлення перспективи світобачення завжди повинні бути в парі. Коли щось переважає, то це означає, що щось не гаразд і маємо кризу. Прогрес можливий лише за умови, коли найбільше уваги буде науці й освіті, і тільки в такому випадкові ми чогось будемо варті для світу.