Марабу як марабу
Найвражаюче в постанові ВР про інформаційну сферу — доручення СБУ до 1 березня розібратися з психологічним впливом ТБ на підсвідомість глядача. А Генпрокуратурі доручено вивчити випадки цензури у ЗМІ та факти відмови в публікації особам, котрим це право надано законом (начебто комусь неясно, що справа аж ніяк не в прямій цензурі та явних порушеннях законодавства). Схоже, традиційний принцип: якнайгучніше висловитися, аби виборець «зрозумів», хто нібито переймається його благом — залишається в депутатів фаворитом. І цілком байдуже, що такий популізм ніяких реальних наслідків і реальних змін в інформаційній сфері держави не матиме. А що ж до положень постанови, які на такі наслідки, здавалося б, претендують, то це передусім доручення парламенту... самому собі: закріпити ліцензійні функції за Нацрадою з питань ТБ й РМ. Прискорити розробку й ухвалення цілої низки законів про діяльність ЗМІ тощо. Авжеж, дещо запропоновано й виконавчим органам, котрі повинні протягом 30 днів прийняти нормативні акти до Закону «Про державну підтримку ЗМІ й соціальний захист журналістів» (скільки вже триває ця тяганина!), звернути увагу на незмінність статусу державної власності в ДАКах «Укрвидатполіграфія», «Укртелерадіо» тощо. Уже сама необхідність повторення ВР одних і тих самих розпоряджень виконавчій владі місяцями й навіть роками говорить про те, як глибоко уряду й іже з ним начхати на всі парламентські «повчання»... Проте ВР, як і раніше, як єдиний механізм контролю над діями держструктур у царині інформації виставляє слідчу комісію, яка в травні, за словами її керівника Михайла Онофрійчука, доповідатиме ВР, «хто саботує виконання законів держави». Ну, доповість (як уже доповідала й попередня слідча комісія ВР попереднього скликання), а далі що? Ухвалять ще одну постанову ВР? А далі? Як говорив у вівторок герой «Повного марабу», «адвокат (у нашому випадку — парламент) у будь-якій справі не зашкодить... І не допоможе». Тож на «1+1» можуть бути спокійні: ніякий парламент в найближчому майбутньому не зможе «відкрити друге дихання (скажімо, посадити на УТ-2 «ГУРТ». — Н.Л.) і перекрити перше (УТ-1)». Поки судова влада в державі залежна від виконавчої, а в парламенті немає сталої більшості, яка формує уряд, — нинішнє виморочене статус-кво в ТВ-просторі буде непорушним. Схоже, точно відзначили й у «Вістях тижня» (ICTV): у парламенту лише два шляхи для зміни вітчизняної телеполітики — або викупити частину акцій недержавних каналів, або забрати ліцензії в їхніх нинішніх власників, аби віддати їх «своїм» людям. Чи можливо це? Тільки в одному випадку: коли раптом більше яєць від інвесторів передвиборних кампаній виявиться не в кошику Президента. Гадаю, значною мірою від цього залежатиме й «битва» за склад Нацради з питань ТБ й РМ, який, на відміну від міфічних повноважень слідчих комісій, таки має реальні важелі впливу на інформаційний простір, а відтак і на його перерозподіл. Битву цю — і між ВР і виконавчою владою, і між різними кланами в президентському оточенні, можливо, уособлюватимуть Микола Княжицький і Віктор Лєшик як претенденти на пост голови Нацради. Хоча поки що битву виграють ті сили, яким вигідно затягування процесу переобрання складу Нацради. Адже перегрупування сил у ТВ-просторі не вигідне передусім найближчим до Президента кланам: контролюючим «Інтер» есдекам, Бакаю—Волкову—Рабіновичу—Суркісу, котрі мають вплив на ефір ICTV, УТ-1 і УТ-2, зокрема й через комерційні структури, які фактично «забили» програмну сітку головного каналу країни.
Авжеж, безпрецедентною була артпідготовка, проведена всіма телеканалами перед слуханням справи Лазаренка. Тон у всіх, крім ЮТАРу, був однаковий, проте найбільше старався УТ-1, який від старанності й натиску не тільки плутався в фактах й іменах (назвавши і протитрувавши в одному з випусків УТН Олега Литвака Валерієм). У спеціальному випуску (!) нової програми «Досьє» у вівторок УТ-1 показав знятий прихованою камерою (що вимагає окремої розмови на тему журналістської етики, закону та прав громадян) офіс Павла Івановича, куди входить голова Комітету з питань регламенту Віктор Омелич, котрий володіє секретною слідчою інформацією про діяльність П.І. Також «Досьє» показало і літак «Як-40», на якому П.І.неначебто вилетів 15-го з Києва в далеке зарубіжжя... Очевидно, така ревність головного державного каналу викликана не так цікавістю до самого Лазаренка, вже цілком безпечного для Президента, як попередженням усіх інших опонентів Леоніда Кучми. На жаль, у країні, де легальний бізнес практично неможливий, «компромат» є в усіх практично на всіх, що й дає діючій виконавчій владі змогу «смикати за мотузочки».
Стосовно самого «Досьє», то, з точки зору чисто професійної техніки, і передача, і її ведучий Юрій Нестеренко цілком «на рівні». Тональність, ритм, антураж програми напористі, у стилі незабутнього Невзорова, але більш благородно-стримані. Тож з образом «непідкупного борця за правду» все гаразд, він виглядає достовірним. Інша справа, що набір сюжетів у прем’єрному випуску (минулого четверга) свідчив про глибоку заангажованість програми виконавчою владою, зокрема правоохоронними органами. Справа про вбивство ужгородського мафіозі Юрія Токарєва і ситуація в Закарпатті, де «братву» серйозно «зачепили правоохоронці». Крадіжки в полтавському музеї та з приватних колекцій, вивезення цінностей за кордон. Боротьба з криміналітетом Криму з докладним екскурсом в історію кланів «Сейлем» і «Башмаків»... Факти наводяться відомі, вже опубліковані у ЗМІ, часто використовуються оперативні міліцейські зйомки... Вісник нашого доблесного МВС — та й годі! Про підкоп під «основи» Системи, про самостійні розслідування «закритих тем», про дослідження причин (а не лише наслідків) криміналізації всього суспільства (а не тільки законодавчих і партійних структур, як намагаються подавати близькі до Президента ЗМІ) — мови в «Досьє» немає.
За відсутності у країні реальної волі керівництва до реформування суспільства й виведення його з майже суцільної тіні — дуже важко удавати, «Що не все так погано в нашій хаті» навіть на 1-му загальнонаціональному. Уже вкотре вмикаючи телевізор під час однойменної передачі, чекаєш безперервно: ну коли, коли нарешті нам покажуть сюжети, герої яких справді змогли реалізувати себе, чесно працюють і отримують від цього матеріальні й духовні дивіденди? Коли в студії з’являться конкретні люди, які знайшли свою успішну справу? Котрі змінюють своє життя й життя навколишніх? На жаль. Їх у програмі немає! Замість цього з екрана ллється потік загальних слів і похмурих міркувань, експерти разом з масовкою в студії та випадковими перехожими на вулицях нескінченно міркують про речі надумані й уже багато разів до них «обсмоктані»: про терплячість українців, про те, чи плануємо ми своє життя тощо. Сюжети робляться вже загалом не виходячи з телецентру, як в останній програмі, де нам показали якусь літературно-музичну композицію на вірш І.Драча «Троїсті музики». Проблеми в передачі забалакуються, ведуча Людмила Лисенко дедалі більше нагадує не посередника між опонентами чи проблемою та глядачами, а шамана, чиї «знаряддя» — заклинання та несамовитість. Схоже, автори програми не розуміють, що час «Плеяд» уже минув, уже інший ритм і рівень інтелектуальності нашого буття, і просто на захопленні від того, що ми всі тут разом зібрались і можемо щось вільно обговорювати, — уже нікуди не поїдеш. Потрібні точні й жорсткі аргументи, потрібна конкретна й виразно поставлена проблема, потрібні майже наукові підходи до організації мозкової атаки... На жаль, дуже точно про проект Лисенко, як на мене, сказала одна моя колега: «Колись у нас був оптимізм історичний, а тепер — істеричний».
«Люди не можуть звільнитися зовні, коли вони невільні внутрішньо», — цю цитату з Олександра Герцена навели автори документального фільму «Втеча від свободи», створеного ТРК «Альтернатива» і прем’єрно продемонстрованого в ефірі УТ-1 у суботу (режисер Роман Ширман). Традиційне кіно з відлунням старої київської науково-популярної школи витримане в дусі соціальної публіцистики. Експерти фільму — правозахисник і психіатр Семен Глузман і соціолог Євген Головаха — точно й докладно описують нинішню хворобу нашого суспільства, в якому невільні люди опинилися на волі... Люди, котрі не звикли до відповідальності за себе й за суспільство, не звикли мати й захищати власну думку, навчені жити розпорядженнями згори, йти в фарватері чужих ідей і вчинків, не знають, що таке право та обов’язок Вибору... «Навіщо мені свобода віросповідання — якщо я не вірю ні у що? Навіщо мені свобода слова — якщо мені потрібна лише одна газета, де писатимуть тільки «правду»? Навіщо мені свобода думки — якщо в мене немає власної думки?» — запитують себе й нас автори картини. Кажуть, що народ має тих правителів, яких він заслуговує. Напевне, це поширюється й на телебачення.
