«Право» й «лiво» Президента

Тижневик «Столичные новости» опублікував ексклюзивне інтерв’ю Леоніда Кучми під назвою «Право Президента» й вельми пишається тим, що «першим доніс до читача принципові думки Президента», запрошуючи при цьому колег за професійним цехом розділити цю законну гордість. Не відгукнутися просто не по-товариському.

ПРО ТЕ, ПРО ЩО НЕ СКАЗАНО

Звичайно, велике спасибі за те, що ми, нарешті, отримали переконливе підтвердження того, що пан Рабинович, на певний час виведений із ближнього кола, «жив, живе й житиме» під державним захистом, підтверджуючи, що милі посваряться — ще краще помиряться. Факт відрадний, і ціна його зростатиме в міру наближення президентських виборів. При цьому, слід гадати, наші стратегічні друзі на різних континентах високо оцінять глибокі прихильності українського лідера. І навіть, можливо, в зв’язку із цим, зуміють зекономити деякі кошти своїх платників податків, якщо пригадають, крім іншого, що пан Рабинович обіцяв нашому Президентові $1 млрд. (один мільярд доларів) самих тільки ізраїльських інвестицій.

Утім, це не головне. Головне в тому, що відповіді Президента «СН», його «принципові думки» в опублікованому вигляді вже ніхто не зможе назвати «нефільтрованим базаром», що часто буває, коли Леонід Кучма імпровізує з якої-небудь трибуни, після чого його помічники й радники закочують очі, розводять руками й хапаються за серце. Характерний випадок стався зовсім недавно. На якихось високих зборах, що їх народ отримав задоволення бачити по телевізору, Леонід Данилович, розігнавшись, фігурально затупав ногами у бік голови Верховного суду: «Ви допомагаєте грабувати країну!» й далі закрутив щось таке, з чого виникав великий сумнів у конституційній незалежності верховної судової влади, від оної хибної думки вона, на думку гаранта, повинна відмовитися...

ПРО ДРУЖБУ РОСІЇ З УКРАЇНОЮ

Президент наш, як кажуть, сильний на зовнішній арені. І, оцінюючи нинішній стан українсько-російських відносин, вважає їх тимчасово потьмареними лише верхньою палатою російського парламенту, що відклала ратифікацію Великого договору. Але виконавча влада обох країн, переконаний наш Президент, зробить все можливе і т. д... Цікаво, що саме в той час, коли Л. Кучма виражав упевненість, заступник міністра оборони Росії Михайлов у Севастополі (про який і російська преса, і російські найвищі чиновники кажуть не інакше, як «головна база ЧФ»), з неприхованим незадоволенням повідомляв про «політику Києва»: «Обумовлено, що угоди щодо ЧФ набирають чинності з моменту їхнього підписання. Але механізму їхньої реалізації немає... Існує ілюзія, що є угоди щодо ЧФ. Жодна угода не працює». Обурення військового чину зайвий раз підтверджує: поки Росія не відвоює Севастополь iз гарантією — не буде Великого договору. І наш Севастополь як предмет «їхнього» торгу за договір — це загальноросійська гра в «доброго й лихого слідчого», де чітко розподілено ролі між «цивілізованою» виконавчою владою й «дрімучими» законодавцями-сенаторами. І те, що на авансцені опинився Юрій Лужков, для котрого люба справа відіграти на публіці свою «старую песню о главном», не змінює головного про старі методи російського керівництва: в амплуа «Їсти Україну подано» міг і може бути хто завгодно — Касатонов, Балтін, Затулін, Лужков тощо. Але в суфлерській будці сидять «верхні виконавчі особи». Й це вони підказують нашому Президенту принизливий варіант «ублажання» Лужкова й сенаторів із ратифікацією севастопольських угод як відповідь на нератифікацію Великого договору. Хоча спочатку весь сценарій будувався за знайомою схемою на тому, щоб загнати Україну в тісний кут. І так буде завжди. Принаймні доти, поки стратегічний заголовний партнер чутиме українську фразу чисто російською мовою «Чего изволите?», що тішить його вухо. Вони «зволили» підставити Леоніду Кучмі в травні 1996 року карту Севастополя із зазначенням «Головна база ЧФ», яку він разом із Єльциним і підписав. Що й стало потім, як зазначали спостерігачі, шантажуючою основою всіх переговорів російської сторони з українськими робочими групами. Цікаво, чи згадуватиме про це пан Удовенко, улещуючи український захід в ім’я «державника» Президента? І про те, що прем’єра Марчука, котрий відмовився підписати цю карту, незабаром відправили у відставку «за створення власного політичного іміджу»?..

ПРО РЕФЕРЕНДУМ

І НЕДОТОРКАННІСТЬ

Ну знов-таки стало все зрозумілим. І до того ж підтвердилося: спочатку Президент «завівся» з референдумом, потім «здав» назад, потім його «підштовхнули», покотив, побуксував і — знову «завівся». Рішучий все-таки у нас лідер. Тепер говорить, якщо, мовляв: «громадяни України рішуче поставлять питання про необхідність обмеження депутатської недоторканності, я, відповідно до Конституції, змушений (?! — Т. К.) буду підписати указ про проведення Всеукраїнського референдуму». Ну, залишилося тільки «змусити» — у нас же, у громадян України, сьогодні немає животрепетніших проблем. Ну, напружимося, чого вже там. Правда, Президент, як повідомляють електронні ЗМІ, «застерігає»: наші шахтарі можуть повторити румунський варіант, «ми на бочці з порохом». Залишилося тільки зрозуміти — кого «застерігає» Президент? Свого обивателя, щоб був готовим до надзвичайного стану? Чи закордонних правителів — щоб не скупилися? А так — немає проблем, підемо на референдум. Тому що необмежена недоторканність депутатів непокоїть нас майже як Гондурас, і навіть не менше, ніж війна Ерітреї з Ефіопією... Але взагалі Президент нею не дуже спантеличувався, тому сьогодні підкреслює «передусім»: «ініціатива перегляду депутатського імунітету в його нинішніх обсягах належить не мені». Проблема ця, повідомляє Президент, «вже давно» й серйозно ставиться деякими партіями, багатьма виборцями, а також народних депутатів України». Правильно, НДП, зокрема, дуже хоче ввести в цивілізованi рамки депутатську недоторканність. І всі обгрунтування розумні, й посилання на зарубіжний досвід теж... Не хочеться бути Кассандрою, однак закони суспільної природи діють невідворотно: будь-яка ініціатива карається, а плодами не тільки революцій, а й всіляких несвоєчасних реформацій користуються негідники. І абсолютно не виключено, що котрийсь із тих демократів НДП, хто вже потрапив під ковпак за «неправильну» поведінку відносно свого Президента і за якісь зухвалі вимоги до нього, першим пожне результати своїх зусиль. І якщо завтра яка-небудь чергова курсантка академії МВС із лементом гасатиме вже не редакцією якоїсь газети, а парламентом, стверджуючи цього разу, що Матвієнко з Філенком за підтримки Ємця зі спеціально прибулим Кушнарьовим намагалися насильно вступити з нею в стосунки у збоченій формі — то це неправдоподібно тільки тому, що повторення вже використаного владою прийому явно підозріле. А варіантів сила-силенна, п’яна бійка — найходовіший — із літератури відомо. І буде вам і «місце злочину», і свідки, і суд, і його рішення для парламенту. Які «проблеми із законністю» в країні, де Президент прилюдно грюкає кулаком на адресу голови Верховного суду?

Але найцікавіше насправді полягає в тому, що всі президентські турботи з приводу депутатської недоторканності направлені не тільки проти «чужих», а й (а можливо, передусім) проти «своїх». Чим гірша ситуація в країні, чим менше надій на її поліпшення, чим очевидніші реальні шанси чинного Президента, тим менше впевненості в цінних «соратниках». І механізм їхнього утримання на потопаючому кораблі тільки один — зате надійний... Це — страх. Причому не на рівні емоцій та етичних мук, а цілком конкретний, зі зримим пейзажем «неба в клітинку». Певно, Леонід Данилович уже відчув ціну обіцянкам «пройду з Президентом до кінця». До його політичного кінця дійсно вони пройдуть, а потім заїдять цю справу горезвісними яйцями з іншого кошика... Тому бажання пов’язати їх усіх страхом реально загриміти разом із кошиками й тим, що в них — цiлком зрозумiле бажання...

Як зрозуміле й інше: проект поправок Романа Безсмертного і товаришів-депутатів до статей Кримінального кодексу, що дасть можливість притягнути до відповідальності винних у фальсифікації виборів (від 5 до 8 років) — настільки приваблива ідея, наскільки й здатна викликати наслідки. І тільки впевненість у порядності представника Президента не дає висловити версію про підготовку ще одного механізму залякування й широких провокаційних можливостей виборчого вживання каральних заходів. Коли йдеться про масштабні фальсифікації, то підозрюється передусім діюча влада, що бажає втриматися бiля керма, що має великі можливості брати участь у процесі. Це її приборкати і втримати від спокуси вирішив президентський представник? Ой! Скоріш за все сама влада й зможе скористатися представленими КК нормами, до того ж у традиціях держави — як дишлом. А можливо, ця ідея виникла на підставі врахування минулих президентських виборів, коли діючого Президента виконавча вертикаль здавала від низу до верху, або вже зараз влада страхується конкретно від керівних прихильників Олександра Ткаченка на місцях?.. Ну, значить, зовсім труба.

Звичайно, і з безрозмірною недоторканністю треба щось робити, i глобальну українську проблему з фальсифікаціями треба розв’язувати. Але нехай все-таки ця влада доживе в тій системі, яку вона організувала та успішно використовувала — і згине разом iз цією системою. Ніяким благим спонукам її сьогодні не можна довіряти, бо втриматися біля керма будь-якою ціною — єдина мета. А решта все — засiб. І тому те, що в інших, цивілізованих, працює як правовий механізм — у нас обов’язково стане знаряддям агонізуючої поліцейщини. Ну як не складай детальки — все одно не швейна машинка, а кулемет виходить...

ПРО ПРЕЗИДЕНТСЬКІ ВИБОРИ...

Дуже цікаво читати, як у відповіді на запитання про версію невисунення на другий термін і передачу влади якому-небудь наступнику Президент зіштовхує варіанти угруповань зі свого оточення. Хоча й докоряє при цьому деяким «ангажованим аналітикам і журналістам». Справді, «віч-на-віч обличчя не побачиш». Леонід Данилович перерахував усі причини, з яких цей (запущений із надр його адміністрації) сценарій має ходіння. Тут і «хрестоматійні технології» — опоненти хочуть «посіяти сумніви серед тих, хто підтримує курс Президента». І «передвиборний тиск на Президента» з метою спровокувати його «на неадекватні заходи» або поставити під сумнів його право висуватися на другий термін. Головного тільки немає. Мабуть, ніхто не поінформував Президента про те, як великий вчений чоловік, гордість національної науки, з великою симпатією і співчуттям вимовив у вузькому колі широко відому нині тезу, вже схожу на зворушливу легенду: «Народ усе пробачив би Леоніду Кучмі, якби він звернувся до нього зі словами: «Я зробив усе, що зміг, і йду. Нехай тепер інші спробують зробити краще».

Але ні. Леонід Кучма готується до виборів. І навіть знає, що «багато політологів пророкують, що під час передвиборного марафону рівень політичного цинізму й безпринципності сягне таких масштабів, яких наша країна ще не знала».

Коли «реформатор» у запалі заявляє ось щойно, в Кіровограді, що він «категорично проти продажу землі» — тоді, ясна річ, це наглядно... Але якщо ширше — не можна ж так із Президентом, навіщо ж вкладати йому в уста те, про що виразно й неодноразово висловлювалися його опоненти, попереджаючи суспільство про цинізм і безпринципність діючої влади, в якої немає інших аргументів у боротьбі за себе, любиму. Ну, ситуація вийшла відома: куди баба з коромислом, туди й кінь з копитом...

ПРО ТЕ, ЧОГО ХОТІЛОСЯ, АЛЕ НЕ ПОБАЧИЛОСЯ

Так, а як же житимемо? З Великим договором — зрозуміло, з референдумом — ясно, з висуненням на другий термін — теж. А їсти-пити, працювати й отримувати — з цим як? А потім почнеться: «реформатор», «червоний реванш, ліва загроза», «рятуйте незалежну державу в особі його Президента»! Нудно.