Виклик небожителя

Був гарний травневий день, на похоронах зібралося чимало народу, кадебешники, не криючись, фотографували присутніх — не для своїх досьє, а радше для перестороги: щоб не перетворювали похорон на мітинг і не давали підстав для антирадянських наклепів ворожим радіоголосам. Від Спілки письменників, звісна річ, не було нікого — Чубай не належав до її бойових членів і навіть за списками «перспективної творчої молоді» у них не значився. Був сам собі Спілкою письменників і Головою Земної Кулі. Зрештою, був більшим поетом, ніж ледь не всі тогочасні члени разом узяті.

Сьогодні важко собі уявити, що цей тридцяти-, ба двадцятирічний хлопець (бо саме в такому віці наприкінці 60-х він стрімко з’явився на львівських богемних обширах) був своєрідним «гуру», «Учителем», незаперечним лідером і авторитетом для цілого покоління своїх не набагато молодших, а деколи й трохи старших сучасників. Безумовно, він був видатним поетом — поетом, який, здавалось, не знав учнівства, з’явившись на публіку готовим генієм із кількома десятками віршів і парою невеликих поем, написаних у 18-22-літньому віці — віці Артюра Рембо і Леоніда Кисельова. Але він мав також незаперечну особисту харизму, що виявлялась у всьому — від блискучого, аж мурашки по шкірі, декламування власних поем — до чудової ерудиції, доброго почуття гумору, унікального нюху на все нове й талановите і небуденного імпровізаційного хисту, що дав йому змогу будь-яку ситуацію перетворювати на своєрідний перфоманс.

Чубай зачаровував, гіпнотизував, утягував у гравітаційне поле цілком іншого світу, який не конфронтував із довколишньою совдепією, а просто її ігнорував із гидливістю й погордою. Це було щось нове для тогочасної України, де переважна більшість інтелігенції на різні лади колаборувала з режимом, а жменька дисидентів вела нерівну боротьбу з могутнім і здатним на всі тяжкі гріхи апаратом насильства. Чубай відкривав шлях пасивного опору — політично (як видавалось) безпечний, етично гідний та естетично продуктивний. Він і його середовище не цурались контактів із політичними дисидентами, як і з членами офіційних творчих спілок (принаймні з поряднішими з них), але загальна постава була переважно аполітичною: мистецтво є вищою цінністю і не повинне підпорядковуватись потребам так званого злободення.

Для тоталітарної влади, однак, така позиція теж була викликом, бо ж промовляла до широких кіл молоді, не готової з різних причин на роль професійних революціонерів та багатолітніх в’язнів комуністичних концтаборів, а проте достатньо опозиційних щодо режиму та його ідеології. Чубай був загрозою, бо поширював громадянське суспільство далеко за межі вузьких дисидентських груп, витворював паралельний, непідконтрольний режимові літературно-мистецький світ, розвивав альтернативне, незалежне від СПУ-КПУ-ЛКСМУ молодіжне інтелектуальне середовище.

Крилата ленінська формула «хто не з нами, той проти нас» була застосована до відступників із залізною (істинно-феліксівською) невблаганністю. Під час масових політичних репресій 1972-1973 років багатьох молодих людей повиключали з вузів, а самого Григорія Чубая заарештували за традиційним звинуваченням в «антирадянській агітації та пропаганді». Матеріалів проти поета, вочевидь, було мало, виганяти його не було звідки (працював у театрі робітником сцени), тож за декілька днів Чубая випустили — але разом із майстерно сфабрикованою чуткою про його нібито співпрацю з «органами».

Чутка впала на сприятливий грунт: перелякана чистками інтелігенція знаходила в ній переконливе виправдання для власної легкодухості, піднесеної таким чином до рангу «мудрої обачності». І хоча найближчі друзі не відсахнулися від поета, він, схоже, сам надзвичайно болісно переживав двозначність власної ситуації. Уявлення про глибоку драму в його душі дає поема «Говорити, мовчати і говорити знову» (1975) — єдиний поетичний твір, написаний Григорієм Чубаєм після 1972 року (поза нечисленними перекладацькими спробами та справді гарними віршами для дітей).

Попри «затемнену», сюрреальну образність, характерну для всієї творчості Чубая, у поемі виразно зринають трагічні передчуття («я ж насправді вмираю!») і настирливі, надривні мотиви переслідування і втечі («хай і на цей раз вони в нас не вполюють нічого», — на такій патетичній ноті закінчується твір). Пізніші хвороба і смерть були, вочевидь, якоюсь (великою?) мірою наслідком цього внутрішнього надлому, різновидом леверкюнівського самогубства. Поет моцартіанської вдачі, буквально створений для втішання свободою і натхненною роллю «душі товариства», задихався в атмосфері принизливої підозрілості й страху.

Григорій Чубай найдужче любив трьох поетів, прочуваючи в кожному з них споріднену душу і долю. Вони були цілком різними — Тичина, Лорка, Аполлінер, але кожен був, як то кажуть, «поетом із ласки Божої» і кожен виявився напрочуд беззахисним перед реальним, брутальним, немилосердним життям. Воістину кожен був таким собі бодлерівським альбатросом — із підв’язаними крильми, підрізаними горлянками, простріленими тілами.

Хоч як неймовірно, а вірші Григорія Чубая таки побачили світ — і то вже другим виданням: львівське видавництво «Кальварія» — за сприяння Асоціації українських письменників — щойно видало ошатний томик його творів, доповнених спогадами про поета. Кілька касет із композиціями на батькові вірші записав разом із гуртом «Плач Єремії» Григоріїв син — Тарас Чубай.

Ні вірші, ані пісні не є «народними» і навряд чи коли-небудь ними стануть. І, мабуть, це добре, що є у нас видатний поет, ім’ям якого не називають вулиць і не забивають школярам голови. Він не писав для «мас», а лише для «своїх» — для вузького кола справді вдумливих шанувальників. Людей, які однаково добре розуміють і мовлення, і мовчання. Які знають, що в мистецтві й те, й те є однаково важливим і промовистим.