Отож «День» вирішив відвідати «базарних людей» просто на їхніх робочих місцях, розпитати про життя-буття, поставити запитання хороші та різні. Місцем зустрічі з гегемоном, який зароджується, обрали столичний речовий ринок «Петрівка». Готуючись до чергового журналістського подвигу, я малював у своїй уяві, як напишу про те, що підприємці — це наше майбутнє, що це найактивніша й найдіяльніша частина наших людей, як покажу їх у всій своїй непомітній красі — таких кмітливих, таких активних, таких несхильних до скиглення й понурого очікування манни з неба...

Відразу змушений сказати, що дві третини торговців категорично відмовилися розмовляти. Як пояснили мені їхні балакучіші колеги, причина банальна: після шести-восьми годин нудного (покупець нині слабкий!) тупцювання на холоді зникає найменше бажання спілкуватися без крайньої потреби. Та й не почувається більшість працюючих на базарі «господарями життя». Адже переважно це реалізатори, люди, як не крути, підневільні. Утім, надамо слово їм самим:

Леонід Миколайович,

близько 50 років:

— Давно ви працюєте на ринку?

— Я на ринку працюю приблизно 2 роки.

— Ким ви працювали до перебудови? До того, як почалося все це?

— Я все життя пропрацював у торгівлі. Я товарознавець продовольчих товарів: торгівля це моя стихія.

— Ви господар чи реалізатор?

— Зараз я реалізатор.

— А останні роки вам доводилося бути підприємцем, працювати на себе? Що вам більше подобається, бути підприємцем чи як раніше?

— Нинішнє становище мені не вельми подобається. Дуже багато ризику працювати самому. Занадто багато хто нині підприємця хоче, ну... Підприємці ж бо всіх годують.

— Наша газета саме піднімає це питання — проблеми підприємця і його оточення. Скажіть, на ринку платять усі, чи я помиляюся?

— Ну, не знаю (сміється). Цю проблему я не обговорюю.

— Ви бували де-небудь за кордоном за останні два роки?

— Я бував у Югославії, Болгарії, Польщі, Румунії.

— Як оцінюєте становище там, у колишніх братерських країнах?

— Там, ясна річ, краще, особливо в Польщі... Таке враження, ніби там усе якось так робиться для людей...

— А чому, на вашу думку, полякам удалося викараскатися з кризи, Україні ж — ні?

— Ну, я жив у Білостоці, приміром, ще раз повторюся, що там усе зроблено для людей. Заходиш у поїзд — для людей, захотів о другій годині ночі поїсти — тобі подадуть з усмішкою. Культура нашого народу на низькому рівні...

— Поставимо питання так: у чому основна причина української кризи, у чому основна проблема українського суспільства і держави?

— Ну, в нас, здається, основна проблема... В нас споконвіку так, що на людей не зважають. Усе робиться незрозуміло для кого.

— Хто з нинішніх українських політиків вам цікавий як людина, як чоловік чоловіку? З ким вам хотілося б посидіти за одним столом?

— Мені з усіх Кравчук найбільше симпатичний. Більше ніхто. З жінок — Вітренко.

— А ви можете сформулювати — чим саме вони вам симпатичні?

— Умінням триматися й вирішувати питання.

— Ви згодні з тим, що проблема більшості українських політиків — це відсутність стилю, невміння триматися, виразно висловлювати свої думки?

— Згоден.

Євгенія Вікторівна,

близько 40 років:

— Українці така нація: як були 200—300 років тому, так і залишилися. Якщо нас уряд до такого довів, а ми все одно мовчимо. Ми не поляки...

— А ви можете собі уявити такі умови, за яких ви взяли б участь у політичній боротьбі в Україні? Що потрібно для того, аби ви подолали брак сил, часу й узяли участь у яких-небудь заходах? Хто їх повинен проводити?

— Ви знаєте, коли часом і сумно, і прикро, і боляче, здається, ото пішов би і зробив би, але таких, напевне, одиниці. Мало в нас людей. І все-таки страх, страх перед владою, що ти можеш постраждати. У тебе ж родина, хоча інколи такі думки таки з’являються... У мене це страх. Ми абсолютно безправні й беззахисні.

— Хто з українських політиків вам симпатичний як людина?

— Знаєте, я їх мало спостерігаю, але всі вони — мафія, корупція, ми ж усе це бачимо. Абсолютно ніхто не імпонує. Нам і часу не вистачає. На минулих виборах голосували, та й то під впливом родичів, мовляв, сходіть проголосуйте...

— Економічно як ваші родичі виживають?

— Вельми важко. Ми їм із чоловіком дуже допомагаємо. Я три дні працюю в школі, а решту днів на ринку... П’ятнадцять років пропрацювала в школі, навіть психологічно важко відірватися. Навіть не через стаж. Ми не віримо в цю пенсію.

— Наша газета підняла проблему взаємин підприємців і держорганів, поборів, «дахів». Ваше ставлення: це для вас неминуче зло чи це полегшує ваше життя?

— Знаєте, от патенти в цьому плані дуже полегшили наше життя, ми викуповуємо їх, віддав їм фіксовано, навіть коли приходить перевірка — ми показуємо їм патент — ми заплатили... Ми платимо і рекету, і всім-всім.

— А кому ви платите більше — рекету чи представникам влади?

— Рекету.

Микола Васильович:

— Давно ви на ринку?

— Два роки. Інженер-електрик. Працював на «Ленінській кузні», в ПТУ майстром, на Півночі.

— Ви реалізатор чи господар?

— П’ятдесят на п’ятдесят.

— Скажіть, статус підприємця, тобто людини, котра певною мірою розпоряджається собою, подобається вам більше, ніж робота на підприємстві? Якби можна було повернутися на держпідприємство з нормальною заробітною платою — ви вважали б за краще повернутися?

— Так. Це те, куди нас опустили.

— Ваша думка, в чому причина того, що чехи, угорці, поляки змогли подолати кризу, принаймні знайшли шлях із неї, Україна ж як і раніше животіє?

— Не знаю, проте, можливо, правителі в них наситились і повернулись обличчям до народу, а наші ніяк не налигаються... Як вам подобається Лазаренко? Усе відпливає до швейцарських банків і куди там іще.

— У чому причина низької політичної активності українців навіть порівняно з росіянами?

— Ви знаєте, народ утомився. Це все так довго триває, що народ просто втомився. Апатія. Дай Боже самому вижити. Тому всі, хто тут, мовчать. Народ кинули на відкуп бандитам, кримінальним елементам.

— А чому народ не протестує, хоча б із почуття власної гідності?

— Тому, як на мене, що не вірить в справедливу розплату. Тому кожен із нас займається передусім власними справами. Тому, що вийшло: ми не в державі. Держава звузилася до розмірів моєї родини. А на інше мені, перепрошую, плювати. І що робиться навколо цікавить мене з тієї точки зору, наскільки я залежу від оточуючих.

— Ви можете уявити собі умови, за яких ви могли б перебороти це своє ставлення й узяти участь у якій-небудь політичній діяльності? Що потрібно для того, аби це не вимагало надмірних зусиль?

— Мені складно сказати зараз, однак мені здається, що повинен з’явитися правитель із командою, i вони повернуться обличчям до свого народу, а не тільки набиватимуть свої кишені. Усе дуже просто, мені здається. Проте нині немає нікого на обрії.

— Хто з українських політиків викликає у вас симпатію?

— Коли щиро, не можу назвати.

— Наша газета нині піднімає тему неформальної взаємодії суспільства, бізнесу і влади: «дахи», побори. Особисто для вас це створює якісь проблеми, тиск iз боку рекету, приміром?

— Якщо такий тиск і є, то він стабільний і передбачуваний. Він створює менше проблем, ніж адміністрація ринку й інші держоргани. Це найменша з усіх бід. Більш стабільна.

Антон, 22 роки:

— Працюю на ринку близько року. Я реалізатор.

— Ваше нинішнє становище вас влаштовує?

— Ні

— Чому ви віддали б перевагу — бути підприємцем, тобто цілком покладатися на себе, чи мати більшу стабільність, хоча й за меншу винагороду?

— Я хотів би бути підприємцем, але в іншій сфері.

— Як ви оцінюєте ділове оточення в Україні? Якщо завтра вам доведеться зайнятися своєю власною справою, наскільки це клопітно?

— Клопітно, але реально. Нині в Україні тільки лінивий не може знайти собі роботу. Нині можна знайти роботу скрізь, було б бажання.

— Ви вважаєте, що всі люди, котрі сьогодні поневіряються без роботи, це переважно з причин внутрішнього порядку?

— Ні, я не можу так сказати, але вважаю, що зараз в Україні для 90% реально знайти роботу. Я не кажу, що вона буде дуже прибутковою, але гроші для існування даватиме.

— Ваша думка, чому наші сусіди — поляки, чехи — змогли подолати цю кризу, а Україна й Росія продовжують бабратись у багні?

— Ну, в них просто раніше почали цей процес. У нас пізніше, тобто я думаю, що це просто справа часу. Ну і, як це не банально, думаю, в нас менталітет інший. Ті самі лінощі, пасивність.

— Ваше ставлення до участі в різного роду політичнiй діяльності?

— Я, в принципі, не сказав би, що з задоволенням брав би участь, та якби це давало якісь дивіденди...

— Видимий результат?

— Ну, якби це не було вхолосту, не було лише струшуванням повітря.

— З ким з українських політиків хотілося б провести час, порибалити, приміром?

— З Кравчуком. Він розумна людина. З ним було б цікаво поспілкуватися. З Пустовойтенком, Суркісом, Ющенком. Досить широке коло.

Віталій, близько 40 років:

— Працюю на ринку два роки. Раніше був медичним працівником. Мені потрібно годувати родину, тож я змушений працювати тут. Якби там я міг отримувати такі самі гроші, то пішов би звідси.

— Ви згадали, що рік тому були в Польщі. Ваша думка, чому поляки змогли, а ми ніяк не можемо?

— Вони раніше від нас почали, це перше. По-друге, вони ближче до Європи. Ну й ментальність у них трішки інша, ніж у нас.

— А в чому саме різниця?

— У тому, що вони мобільніші, тяжіють до Заходу. Співробітничають з Німеччиною, Чехією.

— У чому головна причина української кризи, у чому основна проблема українського суспільства й держави?

— Вважаю, що в нас при владі залишилися ті самі люди, що й раніше, при «совку», кожен гребе під себе.

— Хто з українських політиків викликає у вас симпатію, зацікавленість?

— Симпатію?.. Важко сказати. Кучма не викликає абсолютно нічого, навіть негативної реакції. З молодих — ну, Лановий, можливо... Можливо, Ющенко.

— Ви можете уявити собі умови, за яких ви взяли б участь у якому-небудь русі, партії?

— Ну, по-перше, вони повинні мене переконати в тому, що це поліпшить життя оточуючих. Ну й, можливо, матеріальний стимул. За будь-яку роботу слід платити. Коли щось робиш, маєш отримувати за це певні кошти.

— А коли питання стоїть так, що народ є джерелом влади, так і в Конституції записано? Це проблема народу — реалізувати її. Ми ж бо є громадянами.

Олексій, 24 роки:

— А причому тут народ?! Закони ж ухвалює не народ!

— А хто?

— Закони приймає уряд і влада!

— А хто їх обирає?

— Я їх не обираю! Їх не народ обирає!...

— Питання, яке нині піднімає наша газета, це взаємодія підприємців і влади через різноманітні неформальні механізми — хабарі, побори...

— Вважаю, це було, є і буде. Інша річ, що це може бути в різних обсягах. Приміром, учора це було в одному обсязі, сьогодні в меншому, завтра може стати ще меншим. У принципі, поки існує грунт для рекету, він існуватиме.

— Ви самі як оцінюєте рівень тиску з боку рекету — прийнятний, неприйнятний, нестерпний? Він створює проблеми для ведення вашого бізнесу?

— Хотілося б, звісно, аби було і менше, і не так часто, проте, в принципі, жити можна. Створюються такі умови, щоб ти працював і ніс золоті яйця.

Валентина Григорівна, близько 40 років:

— Ви ким працювали?

— Економістом у Мінавтотрансі. Проте дітям, онукам потрібно якось допомогти, а це для мене єдиний вихід.

— Ваша родина як викручується?

— Завдяки мені й викручуються і мені також допомагають... Для мене Кравчук і його партія це взірець.

З Медведчуком я в одній школі навчалася. Я його дуже добре знаю, я за нього. Коли був Кравчук, мені було трішки краще, можливо, він ну хоч якоюсь малою мірою захищав інтереси підприємців. А Кучма, він зовсім не зважає на людей, не захищає інтереси підприємців. Не вважає нас людьми.

— Хто з політиків викликає у вас симпатію?

— Не знаю. Коли я була в інституті, я була за Рух, тепер не знаю. Я охолонула... Раніше я була за Чорновола, а тепер я його перестала розуміти. На минулих виборах я була на базарі й не змогла проголосувати, хоча дуже хотіла. За Кравчука, звісно. Проте потрібно було тієї неділі відбити 10 доларів за місце...

Сергій, 35 років:

— Я скажу: 60—70% тих, хто тут сидить, кажуть, що якби була нормальна робота, пішли б звідси. Щоб людина спокійно працювала, заробляла нормальні гроші, за своїм фахом. Моя основна спеціальність — слюсар-складальник радіоапаратури, середня спеціальна освіта...

...За великим рахунком тепер стало простіше працювати завдяки патенту. Я став платити один раз відому суму, перестав приховувати товар. Бо коли була робота за зошитом, обманювати потрібно було однозначно, я не міг записати в зошит весь товар, тобто міг, ясна річ, та коли приходили перевірки, особливо поліція, я розумію, їм також потрібно заробляти свої гроші, вони однаково знайдуть порушення, аж до того, що цінники різного кольору. Фіксований податок на даний момент дуже спростив життя. Будь-яка людина на ринку скаже вам, що ми краще заплатимо 50 гривень і будемо спокійно сидіти, працювати.

— Ваше ставлення до Лазаренка?

— Негативне. Можливо, його підставляють, ми не знаємо. Проте за нього дали 2 мільйони застави. Думаю, що в цій країні законним шляхом таку суму заробити неможливо. Якщо в нас хтось забуде зошит, у нього перерахують увесь товар, випишуть на 4—5 тисяч штраф, а з Лазаренком — нічого...

— Приміром, ви працюєте в банку і дізнаєтеся про якісь махінації. Ви готові виконати свій громадянський обов’язок і повідомити, анонімно, звісно, про це?

— Розумієте, це палиця на два кінці. З одного боку, я виконую свій громадянський обов’язок, а з другого — я стукач. Плюс ця анонімність коли-небудь може закінчитись і мене просто вб’ють. Якби я на 100% покладався на державу, то, можливо, і зробив би так, але я ніколи їй не довірятиму на 100%.

Валентина Григорівна:

— Ось я вам ще скажу — є депутати, комуністи там, котрих ми обирали, котрих ми рухали, і є, як то кажуть, «мафія»: Ав-єв, К-ль (згадано відомих київських «авторитетів»). Проте вони (бандити. — Авт.) певною мірою все одно хвилюються за свій народ. Ось Ав-єв — він асирієць, він хвилюється за свою націю, свою громаду, він їм дає пенсії, дає подарунки. Далі К-ль — його обрали депутатом Московського району. Він дає своїм пенсіонерам пенсії, дає подарунки, ось на День міліції конкретно давав, він їм якось допомагає. Чому ж наші депутати, котрі комуністи, котрі кровні, ніяк нам не допомагають?!

— Річ у тому, що депутати не розпоряджаються безпосередньо бюджетними коштами.

В.Г.: А хіба К-ль розпоряджається? Чому він усе-таки дає гроші, а депутати ні?

— Оце і є питання — звідки ж він бере ці гроші?

В.Г.: Але ж Лазаренко брав гроші! Чому ж він нічого не робив? Я ось що хочу сказати.

К-ль — у нього залишилися якась душа, якесь серце, він же дав ці гроші, він же розділив ці гроші, не забрав усе собі, своїм дітям, нехай гроші крадені, нехай які... але він же все одно розділив ці гроші. А Лазаренко не розділив?!

Сергій: Я також скажу, скажімо, Пенсійний фонд. Я плачу туди, але моя мати — у неї від цього грошей не стає більше, ці гроші кудись зникають, у якусь безодню. А коли віддав бандиту, цей бандит згодом віддав, віддав людям. От хоча б знов-таки К-ль: він з мене узяв ці гроші, я знаю, кому вони йдуть, і мені, я навіть скажу, не шкода.

В.Г.: Так, бо вони діляться, а держава не ділиться! Не можна так робити... Виходить так, що на сьогодні ці бандити дають людям більше, ніж держава... Ми краще ставимося до них, ніж до держави. Так, ви розумієте, це все-таки приємно. Нехай люди вважають, що вони ниці, але все одно в них жадоби немає...

Розмови з людьми, признаюся, спочатку залишили після себе почуття злості й розчарування. Знову міркування, які вже набили оскому, про хорошого «правителя», справжнього, розумієш, господаря, котрий прийде «з командою» і сам, без нашої допомоги зробить усе «як у людей», як у Польщі чи Угорщині, одним словом. Знову розмови про те, що «народ утомився, не вірить на 100% у державу» і таке інше. Проте, сівши за статтю, я швидко усвідомив, що злість і розчарування не більше ніж емоції. Емоції, які ніколи нічим і нікому не були корисні. Розумні люди зобов’язані поставити питання, які допомогли б розібратись у суті явища і, виявивши причини, вказати шляхи розв’язання проблем. Мало сказати, що потрібен хороший керівник, це очевидно. Необхідно зрозуміти, які саме якості він повинен мати, чим саме погані керівники нинішні. Мало побажати, щоб усе було «як у людей». Необхідно зрозуміти, як саме повинно бути.

Безумовно, це опитування не можна вважати скількись представницьким соціологічним дослідженням. Недостатнє охоплення, не завжди коректні запитання, сумбурні відповіді. І все-таки поживи для роздумів цілком досить. Це яскраве, драматичне свідчення нашої новітньої історії. Я вважаю, що це й подібні дослідження мають неабияке значення для розвінчування деяких міфів, що встигли скластись у громадській свідомості.

Чи виправдана теза про безумовну позитивність участі сотень тисяч людей у дрібному «бізнесі»? Свідомо ставлю іронічної лапки, бо називати бізнесом отримання прибутку (від 300—600 грн. на місяць для бабусі з сигаретами до 3—6 тис. у.о. для удатного «човника») за рахунок перепродажу невеликих партій товару можна лише остільки, оскільки існує «незмінний курс реформ», «сталі (!) тенденції (!!) виходу (!!!) з кризи» й інша вульгарна словесна тріскотня. Чи може викликати ентузіазм у людей із вищою освітою, раніше висококласних фахівців, необхідність займатися важкою, виснажливою працею, постійно ризикуючи своїми грошима та майном? З власного досвіду знаю, що умови, створені в Україні для будь-якої діяльності, сміливо можна назвати знущальними. Мало того, не слід забувати, що підприємницька діяльність, особливо в царині торгівлі, вимагає наявності досить специфічних якостей, притаманних не всім. А займатися чимось, крім перепродажу, нині вкрай важко, практично неможливо. І що все-таки робити тим, хто дуже багато часу присвятив верстату й кульману, операційному столу й дитячим яслам? Хтось же повинен, кінець-кінцем, займатися виробництвом матеріальних цінностей, аби було що перерозподіляти?! Тому більшість зайнятих на ринку людей займаються справою, по-перше, для них нецікавою, по-друге, безперспективною, бо купівельна спроможність безперервно падає.

Чи слід дивуватися різко негативному, у своїй масі, ставленню людей до свого нинішнього матеріального стану? За роки незалежності більшість українців пізнали бідність, а часто й відверті злидні.

А як вам відкриття, що симпатії в людей не до державної влади, а до злочинців? І чи має бути сюрпризом, що респонденти віддали перевагу рекету? Злиденна й несправедлива, якщо не сказати сильніше, українська держава виглядає потворно на тлі будь-якої чітко організованої структури. Річ навіть не в тому, що рихлі, безформні фігури співробітників міліції, на жаль, безнадійно програють перед міцно збитими, підтягнутими «піхотинцями» з кримінальних структур, не в тому, що галасливі, некомпетентні представники численних «контрольних органів» не справляють того враження Сили й Упевненості, що їх випромінює будь-який «бригадир» середньої руки. Брехня й лицемірство Держави, яка, проголошуючи на словах пріоритетну підтримку підприємницької активності громадян (Леонід Данилович і тут відзначився, встановивши День підприємця, батько наш рідний), на ділі, неначе знавіснілий слон, буквально витоптує все, що досі росте і приносить убогі плоди — ось що найбільше обурює людей. Тому, напевне, і вважають люди, що в бандитів залишилася душа, а влада безсердечна. Як на мене, бандити просто не приховують свої, безумовно, аморальні «поняття», тим часом як можновладці брешуть не червоніючи і, розповідаючи нам про «труднощі перехідного періоду», гарячково набивають свої кишені. Не можу не пригадати, як Леонід Макарович добродушно віджартовувався з приводу появи в українській мові слова «кравчучка». Мовляв, ця річ пів-Європи вивезла до ринку. Однак уже другий Леонід закінчує своє невиразне, безславне чотирирічне «руковождєніє», розповідаючи нам безперервно про «певні труднощі» та «супротивників реформ»; до «кравчучки» додався «кучмовоз», а ми все ніяк не досягнемо успіхів наших західних сусідів.

Хочеться передати окремий привіт і найкращі побажання Антону. Усе-таки, як не крути, дуже багато залежить від того, до чого звикла людина. Ось хлопець не застав «совка» і не шкодує. Усе йому здається цілком буденним і нормальним. Працюй — не хочу. У нього немає світлого минулого — отож і дивиться він лише вперед. Словом, ти молодець, Антоне.

З огляду на наближення виборів хотів би нагадати тим, хто, як і герої цього матеріалу, намагається уникнути участі у вирішенні долі своєї власної країни: «Демократія хороша тим, що гарантує суспільству саме те керівництво, на яке воно заслуговує», — сказав уже не пам’ятаю хто. Відмова від вибору — не вибір, а самообман. Однаково обиратимуть. Тільки, скоріш за все, ті, хто скористається подарованою вами можливістю винятково у власних інтересах.

Шановні читачі, ми запрошуємо вас узяти участь у цій розмові. Нам хотілося б почути вашу думку щодо вирiшення проблем, якi ми пiднiмаємо, познайомитися з вашими відповідями на поставлені на «Петрівці» запитання. Ваш унікальний життєвий досвід цікавий нам! І, напевне, не лише нам. Пишіть. Телефонуйте за номером 414-98-20. Якщо ви користуєтеся електронною поштою, то свої думки ви можете відправити за адресою: socium@day.kiev.ua.