Медицина на селi наказала довго жити

Вся дільнична лікарня тут утиснута в маленьку стару (ще, мабуть, довоєнної побудови) хатину, котра вже давно розвалилася б, якби не була обкладена цеглою. Чотири «палати». В них — 22 ліжка, поставлені майже одне на одному. Ще одна кімната в прибудованій веранді — слугує всіма можливими кабінетами одночасно. Четверо лікарів: головний, два терапевти та стоматолог. На дев’ять сіл із населенням у 10 тисяч осіб. Здавалося б, лікарня має бути напхана хворими, як рукавичка. Та половина ліжок у ній, на наше здивування, виявилися акуратно застеленими. Не хворіє народ?

— На жаль, народ хворіє, — розчаровує нас головний лікар Петро Напханюк, — але не всяк може дозволити собі лікуватися.

З’ясовується, що лікарня має медичні засоби лише для надання першої невідкладної допомоги. Тривале лікування — виключно за рахунок хворого. Якщо він місцевий мешканець і спроможний пересуватися, то такий у лікарні не лежить. Прийшов, отримав уколи чи процедури та й пішов. Лежать лише з інших сіл або ж ті, кого вже по-справжньому прикрутило. Головний лікар каже, що хворі, як правило, не приходять. Їх привозять. І то в такому стані, що далі — хіба в домовину. Зрозуміло: вони, колгоспники, ані цього, ані минулого року живих грошей та зарплатні і в очі не бачили. Як лікуватися? За що купувати медикаменти?

Не дуже належишся в лікарні й через харчування. 27 копійок на добу. Виручає підсобне господарство. З нього картопля й овочі. Якщо картоплі бракує, то селяни дають її безкоштовно. Що ж вдієш? Сільські лікарні на місцевому бюджеті, а який той бюджет — відомо. Ось обіцяли на цей рік 5 тисяч гривень, а дали 400. На медикаменти, на харчування — на все!

Тему зарплати лікарі самі порушують, бо найдужче болить. 1996 року за кілька місяців заплатили не грошима, а цукром та цементом. Три місяці минулого року не оплачено й досі. Цього року востаннє отримали за березень. Відтоді — ні грошей, ні продуктів — нічого. Сільські медики не на жарт ображаються: ось із учителями хоч холодильниками та цукром розрахувалися, а працівників лікарні мовби взагалі не існує. «Медицину втоптали в землю», — кажуть мало не плачучи.

Коли мова зайшла за медичні кадри, ми були ошелешені. У цій лікарні, розміщеній, як мовилося, в одній хатині, працює... 38 осіб! Що за нісенітниця? А річ ось у чім.

Лікарню в Затурцях заснували 1952 року й розмістили в п’яти хатах, відібраних у затурчан, репресованих і виселених до Сибіру. Таким чином лікувальний заклад проіснував до 1991 року. Тоді лікарню втиснули в одну хатину, а інших чотири знесли і на місці їх швидко звели красиве двоповерхове приміщення. Нову лікарню планували закінчити за рік, тому штат залишився незмінний. Не закінчили й за сім років, що минули відтоді. В останні два на новобудову ніхто навіть не навідується. Нема грошей!

— І що цікаво, — зауважує головний лікар, — за всі ці роки з недобудованого приміщення лікарні ніхто нічого не вкрав! Розуміють люди.

Авжеж, розуміють. І не тільки це. Як повідомили в Затурцівській сільській раді, цього року в селах сільради вмерло людей удвічі більше, ніж народилося. Тобто народ просто-напрсто вмирає. Це не в останню чергу — через медицину, на котру держава, як і на все інше, дивиться мов на щось, не варте уваги.

№246 22.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»