Фінансовий обвал, котрий стався наприкінці цього літа, став жорстоким, але необхідним нагадуванням широкій підприємницькій масі України про те, що за нинішньої політичної та економічної ситуації не може бути ніякої стабільності, окрім як тимчасово й не для всіх. Після двох років відносної передбачуваності підприємці знову змушені виробляти методи виживання у швидкозмінюваній (причому тільки в гірший бік) ситуації. Лише штатні оптимісти з когорти представників виконавчої влади вірять, що гірше вже не може бути. Кожен із нас має тепер замислитися над тим, що обіцяє йому прийдешній рік, і як він може до цього підготуватися.

Спостерігаючи протягом семи років український політичний цирк, не можна не погодитися з широко розповсюдженою думкою, що майбутні вибори президента вплинуть вирішальним чином на рішення, які влада буде приймати 1999 року, та відповідно на економічну ситуацію в країні. Люди, в чиїх руках сьогодні знаходяться повноваження влади, готові на все, що завгодно, аби ці повноваження зберегти.

Для цього їм, як і Людовіку ХIV, необхідні три речі: гроші, гроші і ще раз гроші. По-перше, для догоджання виборцям (борг із виплати пенсій і зарплат давно перевищив 6 млрд. грн). По-друге, для проведення власне передвиборчої кампанії (справи вельми дорогої). По-третє, просто собі, так би мовити, на «дрібні» поточні витрати. Оскільки перспективи зовнішніх позик дуже туманні, механізм цивілізованого залучення грошей всередині країни після краху ринку ОВДП не працює, то владі нема сенсу чекати милості від долі — її не буде. Власті будуть вилучати їх (гроші) у примусовому порядку.

Ще не один тиждень ми будемо свідками того, як численні інституції так званого громадського контролю за бюджетним процесом, — будь то депутатський корпус в особі некомерціалізованих народних обранців, журналісти чи закордонні донори — з неабияким натхненням обговорюють (і навіть воюють за них) «рядки» та цифри головного фінансового документа країни.

Тим часом вони часто навіть не розуміють (чи вдають, що не розуміють?), чим насправді є вітчизняний проект держбюджету на 1999 рік. Коли тут буде доречною така аналогія, то запропонований проект бюджету можна порівняти хіба що з «лялькою», яку підсовують фінансові шахраї нерозторопному громадянинові: зовні це неначе гроші, а по суті — просто папір. Спробуємо аргументувати нашу гіпотезу.

ОДИН БЮДЖЕТ —ДВА СПОСОБИ ЖИТТЯ

Чим є державний бюджет? Це два облікові листи: в один записано всі доходи уряду (податкові надходження, доходи держпідприємств тощо), у другий — усі видатки (на культуру, міліцію тощо). Бюджетний дефіцит покривається кредитами. Ясна річ, кожний рік зв’язаний з черговим раундом дискусій про зміну фінансових потоків до бюджету і з бюджету. Як правило, це дискусії про зменшення чи збільшення податків, а також про пріоритети в розподілі бюджетних грошей. Така, в загальних рисах, до банальності прозора система державних фінансів.

Читач здивується, коли все так просто і прозоро, чому ж ми називаємо цей бюджет «липовим»? Та з дуже простої причини. Бо саме ця гранично проста схема має свого двійника, ще один такий самий бюджет, заради якого (вірогідно) і крутиться вся державна машина (ми маємо на увазі так звані позабюджетні фонди, а простіше — додаткові банківські рахунки державних установ, куди надходить значна частина оплати їхніх послуг, штрафи тощо). Утім той, другий бюджет, зовні нагадує перший лише за розміром, й аж ніяк не за принципами функціонування: легальне бюджетування набагато неповноцінніше від нелегального. І ось чому. По-перше, легальний бюджет є хоч яким, а законом. Отже він підлягає безперервному моніторингу «громадських захисників». Квазібюджет не регламентується ніякими законами (крім пасажу — для фінансування потреб держструктури дозволено створення «фондів»... і все). По-друге, збір коштів для «двійника» спирається винятково на сумлінність й ініціативу державного відомства, тим часом як доходи держбюджету залежать від недосконалого законодавства. Офіційний бюджет формується за рахунок податків, нарахованих на неіснуючу виробничу діяльність, на «збитки», тож велику частку доходів не буде отримано ніколи (для довідки, щороку держбюджет недоотримує 30% запланованих коштів, а «живими» грошима — усі 50%). Дохідна база «фондів» формується з реальних грошей — фіксованих платежів, примусових пожертвувань, «автоматичних відрахувань» (докладніше про це нижче). По-третє, видатки державного бюджету регламентовані законом, а також зазнають тиску з боку трудящих (котрі пікетують і протестують на площах). Витрати «фондів» визначає чиновник на власний розсуд і їх ніхто не контролює.

ЩО БУЛО, ЩО БУДЕ...

Заведена в Україні практика збору і витрачання бюджетних грошей виявила кілька закономірностей, які незримо регламентують бюджетний процес. Оскільки бюджетних доходів «живими грошима» хронічно бракує, витратні статті бюджету зазвичай пропорційно секвеструються. Цей прийом, як правило, не викликає заперечень, позаяк усі лобійовані групи бюджетників, формально, потерпають рівною мірою. Хоча реально всі страждають по-різному. Фактично, більше постраждають ті, хто не має «позабюджетного» підживлення з власних фондів. Чи не дивно, що урізування бюджетних доходів ніяк не позначається на функціонуванні державних установ? І дивуватися тут немає чому. Адже всі чи майже всі державні установи мають позабюджетні фонди, з яких і фінансується їхня діяльність.

Ось кілька найодіозніших прикладів. Згідно з Законом про бюджет, податкове відомство України мало отримати цього року приблизно 250 млн. грн. А за результатами минулого року з 2 млрд. грн. донарахованих податків і штрафів на рахунки фондів ДПАУ надійшло не менше 600 млн. грн. (а це 2 річні бюджети ДПАУ). Цікава історія вийшла i з Пенсійним фондом. Усі пам’ятають ажіотаж, здійнятий урядом навколо зборів у Пенсійний фонд. Однак абсолютно незрозуміло, як із цією метушнею ув’язується цифра витрат на утримання апарату фонду в розмірі 1,2 млрд. грн. (цифру повідомило джерело у ВР) при загальному бюджеті в 9 млрд. грн. й офіційних видатках на управління в 70 млн. грн. Чому за рахунок пенсійних внесків фінансуються потреби чиновників? В українському законодавстві на це запитання відповіді немає. Те саме стосується й митної служби. За даними одного урядовця, котрий зі зрозумілих причин не схотів представитися, у підпорядкуванні керівника одного з відомств було 8 фондів, куди надходили різноманітні штрафи та внески.

Тут можна було б пригадати й такі установи, як Дорожній та Інноваційний фонд. Віктор Суслов нагадав кореспонденту «Дня», що ВР минулого скликання так і не вдалося «загнати» ці фонди в бюджет. А це, між іншим, мільярди гривень. До речі, коли кореспондент «Дня» поцікавився критеріями видачі кредитів з Інноваційного фонду в анонімного їх отримувача, то відповідь була однозначна: «Платиш відхідні (30% від суми кредиту), і кредит можна не повертати». Очевидно, це був саме той випадок, який керівники Інноваційного фонду називають «ризикованим кредитуванням».

Заради справедливості слід сказати, що з «позабюджетним» свавiллям уже якось намагалися покінчити. Наприкінці 1997 року Рахункова палата (РП), спробувала інвентаризувати (тобто полічити) всі фонди. Вона встигла виявити 604 одиниці. А згодом був розгляд у Конституційному Суді — Рахункову палату позбавили покровительства Верховної Ради й заборонили інспектувати бюджетні доходи. Інакше кажучи, їй заборонили лізти у справи позабюджетних фондів. Тож кількість таких фондів сьогодні, напевне, набагато більша. Та й завзяття так званих незалежних аудиторів РП пустили в мирне русло, позаяк небезпеку розтаємничення «держгодівниць» усунено. Адже в Законі про бюджет (просторі аудиту РП) немає й натяку на підпільний бюджет.

ДАЄШ НАЦІОНАЛІЗАЦІЮ!

Отже, судячи з офіційного бюджету, Україна — країна бідних бюджетників. Проте, поглянувши пильніше, видно, що ці «бюджетники» розпоряджаються держмайном, наче своєю власністю. Більше того, вони давно приватизували деякі державні функції — від митного контролю й боротьби зі злочинністю до водопостачання й охорони довкілля. Представників цієї групи можна вважати справжніми бізнесменами, а їхній бізнес — торгівлю владою — справжнім і єдино можливим у наших умовах бізнесом.

Періодично у вітчизняних, а згодом і в зарубіжних ЗМІ починаються пропагандистські кампанії, які створюють міф про те, наскільки бідні шахтарі, вчителі, лікарі, військовослужбовці, люди, потерпілі при ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. При цьому якось непомітно демонстративна бідність армії перетворилася внаслідок вдалої капіталізації цього міфу на особисте багатство багатьох наших генералів і офіцерів, в офіцерські містечка й казарми, побудовані на німецькі гроші. Міфологізоване мучеництво чорнобильців перетворилося на багатство лідерів численних організацій, які претендують на право представляти інтереси потерпілих від вибуху атомної станції. Таким чином, внутрішній устрій держави, яка вдає з себе бідну, досі залишається таємницею, і лише потенційне багатство (яке проривається крізь іномарки та грандіозні новобудови) й демонстративні ознаки бідності опиняються в полі зору зовнішніх спостерігачів.

І останнє, на що хотілося б звернути увагу. Практики, котрі попрацювали з позабюджетними фондами, кажуть, що саме тут міститься основне джерело української корупції. І вони ж затверджують, що побажай влада ліквідувати, це джерело, досить було б одного маленького закону про заборону всіх позабюджетних фондів.

Богдан ГУБСЬКИЙ, заступник голови Комітету ВР з питань фінансів і банківської діяльності:

— Природно, в умовах податкового законодавства, що швидко міняється (не в кращий бік), в Україні відбуваються зміни в стратегії й тактиці розвитку малого й середнього бізнесу. Безліч видів і підвидів податків і заплутаний механізм їхнього застосування примушує підприємців йти у тінь або в узаконену її форму до сфери бартерних угод. Причому у найскрутніше становище зазвичай потрапляють підприємства, що діють у сфері реальної економіки.

Нонсенс, але підприємці, котрі оперують у сфері фінансових спекуляцій на ринку цінних паперів, нашими ж законами поставлені у сприятливіші умови.

На жаль, податкове законодавство і правове безправ’я поставило малий і середній бізнес перед дилемою: якщо підприємець законослухняний, то треба закривати підприємство, а якщо ні — треба йти в тіньову економіку.

Крім знекровлення економіки, відхід бізнесу в тінь породжує перед державою ще одну важливу проблему: зміцнення тіньової економіки як ніщо інше зміцнює корупцію, організовану злочинність і паралізує державні владні структури.

Ми дуже затягли вживання ефективних заходів для пожвавлення економіки, згаяно дорогоцінний час для початку економічного зростання у нашій країні. Зараз, напередодні активної передвиборної кампанії, законодавча влада повинна зробити рішучий крок у бік корінної реформи податкового законодавства.

Податків мусить бути небагато, механізм їхнього стягування повинен бути простий і надійний, а покарання за ухиляння від сплати податків — суворим і невідворотним.

Світлана ЗОРІНА, комерційний директор групи компаній «Мезокред», кандидат економічних наук:

— Ознайомившись на прохання редакції зі статтею «1999-й — кидок у тінь?», я подумала, чи змогла б я підписатися під нею? Напевне, ні. Стаття написана жорстко, реалістично й віддає песимізмом, не залишаючи віри у завтрашній день. Мені все-таки хочеться вірити, що команда, яка готуватиме президентські вибори-99, повинна розуміти, що для того, щоб щось отримати, треба спочатку щось дати. Виходячи з цього, необхідно нехтувати одномоментним інтересом — вичавити будь-яким способом гроші, — а навпаки, зробити 1999 рік менш напруженим і ліберальнішим. Якщо винести цінне з досвіду інших країн, то широко відомі й користуються великою популярністю методи зниження податкового пресу й поповнення бюджетної скарбниці. Якщо ж, а це ймовірніше, податкового раю не очікується, то я порадила б підприємцям, котрі ще залишилися, постаратися не йти повністю у «чорний» бізнес, оскільки вихід із нього коштує великих грошей і власної безпеки; не вкладати гроші в довготермінові проекти; бути готовим до максимально швидкого переливання обігових коштів із однієї сфери в іншу; використати кризу для відкриття в собі нових резервів із виживання.

№231 02.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»