Світлана ЗОРІНА: «Бізнес в Україні — не заробіток, а справа принципу»

— А що трапилося?

— Майже на межі нереального. Мені, як і моїй героїні, не пощастило. Несумлінний співробітник правоохоронних органів, який неодноразово відвідував фірму, мій будинок, опустився до шантажу, погроз і відвертого здирства грошей. Спочатку я не надала цьому ніякого значення й згодом шантаж став удосконаленішим, вилився у «наїзд» державної машини. Ось тут і розпочалося: «візити» спецназівців у масках, обшуки, вилучення документів, прослуховування квартирних і робочих телефонів, допити, незаконне затримання. Словом, життя завирувало.

— І ви почали писати книгу, фактично документально передаючи події. Що це — «відповідь Чемберлену», виклик суспільству?

— Боже збав. Ніякої політики, ніяких викликів... Я дивилася, як слідчий тільки за один допит списує 24—25 сторінок і раптом зрозуміла, що він переписує шматок мого життя, який потім буде зберігатися в якомусь підвалі. До речі, розгляд вилився у 28 томів карної справи. Тож книга, яку я почала писати у вересні минулого року, — не з’ясування стосунків, а, так би мовити, фотокопія непростого року мого життя. Року, якому я зобов’язана сьогоднішньою впевненістю і життєвим загартуванням. Знаєте, коли людина зустрічається з непереборними, на перший погляд, обставинами, то є два варіанти: або вона зламається, або стане витривалішою і міцнішою, відкриє у собі щось нове.

— Одні роблять відкриття у ванні, інші — у в’язниці. До речі, а в якій із них ви перебували ті три дні?

— Не повірите, але я досі цього не знаю. Мене після чергового допиту (було це десь на Лівому березі), ні про що не попереджаючи, просто спустили до камери попереднього ув’язнення. Та вже потім, на суді, з’ясувалося, що три доби мені дали за те, що я (!) зривала погони з тих, хто мене допитував. Точно не пам’ятаю, але, по-моєму, на них взагалі погонів не було. А як я в суді розчарувалася... Випадково почула, як суддя каже тим, хто на суд мене привіз: навіщо ви її посадили, адже права не маєте — у неї неповнолітня дитина. Думаю: от молодець. А вона мені потім три доби зі словами: «Навіщо ж, громадянко, погони зривали?». Ось так от.

Те, що трапилося зі мною у в’язниці, я б назвала прозрінням. Я багато в чому розчарувалася. Вірніше, попрощалася з ілюзіями. Ще два роки тому я була абсолютно впевнена в тому, що закони у нас виконуються й справедливість торжествує. Сьогодні я знаю: справедливість торжествує, якщо ти мислимо і немислимо щосили борешся. Знаю, зрештою, що означає «людська гідність» за законами і в практиці деяких слідчих. До речі, минулого року я вступила на юридичний факультет університету.

— Схоже, практику ви вже пройшли...

— Еге ж. Із висоти набутого досвіду спілкування з «органами» я дійшла висновку, що сьогоднішньому бізнесмену юридична освіта необхідна хоч би для того, щоб точно знати свої права.

— До речі, з бізнесом ви «не зав’язали». Значить, руки не опустилися?

— Можна довго дивуватися з того, навіщо держава всіляко заважає підприємцям заробляти собі й до держбюджету, і ще довше доводити, що країна буде багатою лише коли її громадяни перестануть бути бідними. Скажу коротко: сьогодні бізнес в Україні — не заробіток, а справа принципу. А я людина принципова.

№222 19.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»