Сміх і трепет

Ось я знову перечитую його твори, деякі трапилися мені вперше — і ніяк не полишає мене відчуття «великої літератури». Здається, саме Єрофеєв був останнім із «великих російських письменників». Я маю на увазі той передусім чуттєво-етичний і значно меншою мірою художньо-естетичний комплекс, у якому безроздільно хазяйнує межова й розхристана відвертість, а головною героїнею була й залишається все та сама субстанція — людська душа з її спалахами й темрявою, ті самі, за Єрофеєвим, «души прекрасные надрывы».

Безумовно, можна і варто шкодувати за тим, що його творів дійшло до нас надто мало — всі упорядницькі зусилля увінчалися єдиним 400-сторінковим томом. Можна шукати цьому пояснень, зрештою, всі вони на поверхні: впертий нонконформізм, жодного злягання із системою, асоціальність, фактичне бомжування, багатолітні мандри занедбаними територіями Однієї Шостої, ідейний та побутовий алкоголізм, невлаштованість, загострене і якесь аж культивоване почуття сорому. Сорому, без якого, кажуть, немає російського інтелігента. «Сором — найкраще серед «шляхетних почуттів». Можна заздрити мертвим багато в чому, лише не в тому, що вони страму не імуть», — це з його записників.

Так, творів лишилося мало, але все-таки творів, а не диктантів, як сам він оцінював радянський літературний офіціоз, усіх цих орденоносних і лауреатствуючих маклерів, ім'я яким — Спілка письменників. Він не міг конкурувати з ними та й, на щастя, не мав потреби. Його світової слави «Москва — Пєтушкі», не без гоголівського блюзнірства означені ним як «поема», були в рукописі перевезені через кордон, ніби контрабанда. Відтоді починається легенда цього твору, безперечно, центрального і фатального, тлумаченого то як «сповідь алкоголіка», то як «митарства святого». Я особисто не бачу в цьому альтернативності: російські святі, здається, переважно алкоголіки або принаймні запійні пияки.

Цю поему я вперше читав у Москві, в самому середохресті єрофеєвського світу. На той час минуло рівно двадцять років з моменту її написання, але я їздив тими ж електричками, вживався в той самий вокзально-гуртожитсько-гастрономний побут. Я любив читати цілі фрагменти з неї друзям, безумовно, під чарку й не одну. Вміння написати так, щоб хотілося читати вголос, ділитися цим текстом із кимось, прилучати до нього, вибухати від нього сміхом — таке вміння я, напевно, завжди вважатиму одним із найщасливіших письменницьких досягнень. Я люблю читати комусь уголос Рабле або Швейка, або Лукашевського «Дон-Кіхота». Література починалась усно, вона прагне повернутися до озвучення. Поема Єрофеєва теж належить до таких оральних фаворитів.

У травні дев'яностого керівник нашого літінститутівського семінару сказав, що він помер, і прочитав нам уголос його «Маленьку ленініану». Свою смерть Єрофеєв із профетичою точністю побачив ще там, у «Москві — Пєтушках»: «Вони встромили мені шило в саме горло... Я не знав, що є на світі такий біль».

Так, він смішив, він по-блаженному легко й невимушено, переступаючи межі, поклавши на суспільні табу й держбезпеку, розправлявся з екзистенційною дебільністю в її совдепівському вимірі. Він був у цьому вірним своєму скептично-сміховому віровизнанню, цей рідкісний серед росіян католик.

Але ось минули роки, мене кудись несе плацкартним вагоном, я, що називається, «в степах України», за вікном якась вечірня каламуть, навколо мене, як висловився б дехто із шістдесятників, «мій народ» — ковтає їжу, п'є, хропе, «чавить масу», словом — їде собі в поїзді. А в мене мороз по шкірі — я знову читаю Єрофеєва, мені щойно зараз відкрився цей жах, ці безодні темряви за вікном, це шило в горлі, я не знав, що є на світі такий біль, я тремчу, я, здається, вже ніколи не зможу сміятися.

ДО РЕЧІ

«Життя дається людині лише один раз, і прожити його треба так, щоб не помилитися в рецептах», — перефразував кондовий радянський афоризм на сторінках своєї безсмертної поеми Вєнічка Єрофеєв. Його головна книга, написана 1970 року, була рекордсменом за читабельністю в «самвидаві» і, як і будь-який сакральний текст, поступово розсмикувалася на цитати. Часто згадують, зокрема, про «фірмові» коктейлі, запропоновані героєм «Москви — Пєтушков» своїм співгромадянам, котрі споконвічно жадають випивки й новинки. Серед них — «Ханаанський бальзам», «Дух Женеви» й знаменитий напій «Сльоза комсомолки», навіть рецепт якого, за твердженням найкомпетентнішого знавця російського пияцтва, благовонний. Отже, ось цей багато раз згадуваний всує бульварними писаками рецепт у авторському аранжуванні: «Лаванда — 15 г, Вербена — 15 г, Лісова вода — 30 г, Лак для нігтів — 2 г, Зубний еліксир — 150 г, Лимонад — 150 г. Приготовану таким чином суміш треба двадцять хвилин перемішувати гілкою жимолості. Інші, щоправда, стверджують, що в разі необхідності можна жимолость замінити повиликою. Це неправильно і злочинно. Ріжте мене вздовж і впоперек — та ви не змусите мене розмішувати повиликою «Сльозу комсомолки», я буду розмішувати її жимолостю». Любителям алкогольної екзотики повідомимо ще один рецепт автора «Москви —Пєтушков» — коктейль «Сучий потрух», який, за Єрофеєвим, навіть прекрасніший, аніж боротьба за звільнення людства. Записуйте: «Пиво жигулівське — 100 г, Шампунь «Садко — багатий гість» — 30 г, Резоль для очищення волосся від лупи — 70 г, Клей Бе Еф — 15 г, Рідина для гальмів — 30 г, Дезінсекталь для знищення дрібних комах — 30 г. Усе це тиждень настоюється на тютюні сигарних сортів і подається на стіл... Отже, «Сучий потрух» поданий на стіл. Пийте його з появою першої зірки великими ковтками. Уже після двох келихів цього коктейлю людина стає настільки окриленою, що можна підійти й цілих півгодини з відстані півтора метра плювати їй у мармизу, і вона нічого тобі не скаже».

№202 22.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»