Народжена Незалежністю

Її автор — ще зовсім рожевощокий, та вже напрочуд удатливий Андрій Кокотюха. Це його роман «Шлюбні ігрища жаб» висватувався нещодавно — поряд із «Польовими дослідженнями з українського сексу» Оксани Забужко — на перший україномовний бестселер новітнього часу, кримінальний. У фільмі також задіяно багато гарних акторів, які досить упевнено, а часом і надзвичайно переконливо втілюють героїчні — у різних сенсах — образи: міліціонерів, легкої поведінки секретарок, мафіозі, негідників, мерзотників-убивць і закоханих дезертирів.

Незважаючи на все це, колеги-кінокритики після прем’єри не могли дійти згоди: комусь це видалось... пародією на кримінальні фільми, а хтось вернув носа, особливо потішаючись епізодом, коли персонаж, забитий ножем у самісіньке серце, раптом незаплановано розплющив очі й кліпнув у кадрі. Ну, так, прикро, але ж подібних похибок у світовому кінематографі — хоч греблю гати. Тож годі злостивитися з приводу таких дрібниць. Краще на них подивитися з іншого боку...

Здається, що українському кіно, задля підйому його реноме в очах публіки й потенційного інвестора, не вистачає сьогодні, передусім, не якоїсь особливої мистецької якості, а радше гучного суспільного резонансу. Звісно, цей резонанс можливий у класичному випадкові, коли певний жанровий вітчизняний фільм кинуться дивитись до кінотеатрів 2—3 мільйони глядачів (щось подібне спостерігається в Польщі). Та все ж, кіно — це не тільки розвага, не тільки мистецтво, а й потенційний суспільний резонатор, дзеркало, діагност, футуролог... Українські ж кінематографісти часів Незалежності якось боязко зиркають на сучасність. Навіть коли 1997-98 років такі фільми з’явилися, вони уникали прямого контакту з глядачем, послуговуючись ускладненими мистецькими кодами. «Святе сімейство» Михайла Бєлікова — через умисну заплутаність форми, «Три історії» Кіри Муратової — через постмодерністичну грайливість, «Сьомий маршрут» Михайла Іллєнка — через переускладненість алюзій, «Два місяці, три сонця» Романа Балаяна — через «тему Чечні», дос

ить відчужену для українців (російська громадськість ще й як відреагувала на цю картину!). І вже здавалося — вітчизняний фільм може стати суспільною подією хіба що тоді, коли, сказати б, мертвий кліпне... І мертвий таки закліпав! І фільм Григорія Кохана тепер претендує на серйозний громадський резонанс. Адже, здається, суспільно промовистішої кінострічки за останні десять років (після «Астенічного синдрому» Кіри Муратової, 1989) в Україні просто не траплялося. Хіба що серіал «Роксолана» акумулював і жанрово-опосередковано передав деякі наріжні характеристики української масової свідомості, а також підсвідомі прагнення завше уярмленої української душі. На відміну вiд різноманітних котурнів згаданого українського кінорепертуару й від «історичного іномовлення» згаданого телесеріалу, розтерзаного критиками за його мистецьку недовершеність, «Тупик» одверто, хоча й не завжди послідовно, послуговується «прямою кіномовою». Звернемо увагу саме на цей феномен, а не на відомі художні прорахунки, що їх таки чимало.

Власне, фільм починаєш переживати ще до перегляду, лишень зачувши його назву — класично кальковане з російської, промовисто суржикове слово. А справжнє потрясіння й одкровення (апокаліпсис?) чекає вже від стартової монтажної склейки: після потрійної, на весь екран, з’яви заголовного титру — ТУПИК, проявляється перший кадр фільму — на весь екран майорить український прапор. Цей надзвичайно сильний і змістово промовистий акцент стає камертоном усієї стрічки, що вона щиро-наївно й відверто екранізує розхристану свідомість сучасного, майже до краю люмпенізованого, українського суспільства, ба більше — стає її виразником і навіть провідником.

До речі. Через те, що «Тупик» продюсовано Міністерством культури й мистецтв України та фінансовано з державного бюджету, хотілося б заперечити думку, яка цього року оселилась на телебаченні та в пресі: мовляв, з боку Української держави, навзамін колишній диктатурі комуністичної ідеології, до кіно прийшов диктат ідеології націоналістичної. Твердження, принаймні, дивне. Тут не тільки мертвий кліпне, тут — на прикладі «Тупика» — сліпий побачить: український кінематограф лібералізований гранично!..

Аж тепер викладемо фільмову фабулу: матрос тікає з корабля, з війська — до столиці, бо отримав листа, що наречена зрадила: одружилася з міліціонером і живе в Києві; коли ж порозумітися з коханою не вдалося, пристає до хвойди-секретарки й, навчений нею, шантажем вимагає грубі гроші в різних темних типів; коли ж його «підставили» під мафію, він якось зневірився в «легкому житті», а ще — покінчив з найбридкішим мерзотником, після чого був заарештований.

Напевне, з цього сценарію могло вийти й дещо інше, ніж вийшло: адже до фільмування примірялися надзвичайно різні (молоді) режисери. Першим був іроніст і пародист Олег Чорний, другим — романтик Ігор Черницький. З певних причин міністерство, як продюсер, зупинилося на Григорієві Кохані, то й маємо, за небезпідставними твердженнями постановника, «документ сьогоднішнього дня — фільм, у якому ідеалів нема».

Авжеж. Наш матросик чимось схожий своєю «незаплямованістю» й уявленнями про людську мораль на героя російського «Брата». Але в його характері та вчинках відсутній цілісний стрижень. Він моментально інтегрується до світу тотальних підступів, жорстокості, сексу й брудних грошей. Щодо останніх, то неофіт навіть «філософствує»: «Кусто колись казав — я дивився по телевізору — людині потрібні повітря, вода і гроші».

Ілюстративним сексом і культом грошових знаків матерія фільму просякнута архіщільно. Секс ускрізь: в ліжку, на роботі, на відео, в порножурналах, у ресторанах, на живописних полотнах. І — точне попадання, бо навіть затертий вербальний натяк на секс — «...твою мать», що звучить з екрана, викликає спонтанне й непідробне пожвавлення в залі... Ну а гроші... Одним з епізодів нам дають зрозуміти, що вони не тільки не пахнуть, а містичним чином не горять навіть там, де все вибухає і плавиться. Куди вже там легендарним рукописам!

Фільм також виказує не тільки своє непереварювання ідеалів, а й будь-яких ідей. Ось, наприклад, що — загадково-загрозливо й водночас турботливо — аж двічі злітає з вуст «батька української мафії»: «Україна для українців. Давити буду особисто» (?!). Своєю чергою, мафіозний мерзотник-убивця-міліціонер вішає над ліжком модерний лик Христа, а в шафі на дверцятах — чудернацький «іконостас»: Гітлер, Мао, Сталін і чомусь Герінг...

«Тупик» — ну, просто новаторський для українського кіно; він заганяє сучасність на екран, сказати б, прямо з бруку. Наш кінематограф завжди побоювався конкретних місця і часу дії. А тут події гарують на тлі відбудованої дзвіниці Михайлівського Золотоверхого й на тротуарах ремонтованої головної вулиці країни — герой зриває полуду з очей жебрачки: «Хрещатик їсть твої гроші!» Та й дезертирує він не з якогось там заштатного катера, а зі славного флагмана ВМС України — з «Гетьмана Сагайдачного». І мало не під час україно-американських маневрів!

Насамкінець стрічка дає легенько «під дих» славній міліції: бійці «Беркута», які з’являються в свинячі голоси на місце фінальних «розбірок» із мерзотним злом, вдягають героєві наручники, після чого... б’ють його в сонячне сплетіння. Все. Кінець фільму.

А виявляється, за сценарієм, хлопець хотів утекти за кордон...

Ну, що ж, від себе, справді, не втечеш. Мав-таки з’явитися український фільм, котрий бодай у якійсь формі, але щиро й відкрито акумулюватиме свідомість, прагнення й емоції «людини з вулиці»: її ненависть до «іномарок» і «туманних» ідеологів; її міфологізацію дефіцитних грошових знаків; її тиху й традиційну нелюбов до охоронців порядку; її глибоке занурення до єдиної, ніким не контрольованої стихії — секс; її несприйняття ідеалів та символів; її «рожеві мрії» про ситий, теплий і щедрий закордон — той, у фільмах про який майорить зовсім інший прапор і в зовсім інших смислових монтажних фразах...

Остання стрічка кінорежисера Григорія Кохана, безперечно, народжена Незалежністю. Такого раніше було не зняти. Вона народжена Незалежністю — в різних, часом незбагненних, часом непізнаних, часом несподіваних, часом неприємних розуміннях цього слова, що ми його за сім років не змогли осягнути й не змогли йому, природно, дати ради. Не тільки в житті, а й на кіноекрані. Не тільки на кіноекрані, а й у житті.

№200 20.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»