Богемна рапсодія
Мій товариш Віктор Неборак нещодавно видав книжку, про яку мені хочеться вам розповісти. Саме розповісти, бо, як давній Небораків сучасник і співучасник, я, здається, не маю права ані хвалити, ані ганити її. Натомість маю право про неї розповідати і свідчити. Книжка, як зазначено в анотації, є до певної міри «збіркою різножанрових матеріалів — інтерв’ю, рецензій, портретів, есеїв» — і називається «Повернення в Леополіс». Леополіс — це латинською мовою — Левове Місто. Отже, це Львів.
Можливо, це буде замахом на чийсь регіональний патріотизм, але я висловлю своє переконання: якщо в нашому суспільстві існує такий сумнівно-підозрілий прошарок, як богема, то Львів уявляється мені найбогемнішим з українських міст. Так склалося не сьогодні, цьому явищу вже добрих сто (а може, й з гаком) років. Гадаю, до цього спричинився цілий ряд усіляких зовнішніх об’єктивних факторів, із географічним включно: Львів у нас, що називається, найбільш просунуте на Захід місто, до всього західного найбільш відкрите, наділене винятковою здатністю наслідування і перетворення наслідуваного на автентично-своє.
Але ця львівська специфіка довший час не мала надто пильної до себе уваги. Останнім, хто над нею замислився і написав про це книжку, був, либонь, лідер молодомузівців Петро Карманський, із його блискучою «Українською богемою», вперше опублікованою ще 1936 року. Це коли не рахувати щемкої повісті Ігоря Калинця «Молімося зорям дальнім» — зрештою, чого не рахувати? — особливий драматизм цієї речі полягає вже хоч би й у тому, що світ львівських кав’ярень, книгарень, майстерень та інтимних лабіринтів, світ особливої таємної свободи був пережитий і описаний вже за її, цієї свободи, межами — з-за грат львівської-таки ж в’язниці тісного від арештів 1972 року.
І от поява Неборакової книжки. Свідчення найновішого часу, 90-х, які добігають кінця, «першого незалежного десятиліття» в «незалежному Львові», отже, це підсумкова книжка, даруйте трюїзм, бо нині про кожну книжку кажуть, що вона підсумкова — такий уже час. «Спроба відтворити саму атмосферу мистецького середовища Львова методом тої чи іншої фіксації», — це я знову цитую анотаційні тлумачення автора.
Хто є героями «Повернення в Леополіс»? Їх, на мій погляд, лише два. Це час і місце, або, краще сказати, Час і Місто. Час, безумовно, особливий, час, коли здійснювалося найнеймовірніше, час небувалих піднесень і нестерпних розчарувань, інфляцій, деґрадацій, люмпенізацій, час великих і дрібних махінацій, для більшості з нас (хай пробачить Микола Рябчук неточну цитату з нього) «час стрибка із тридцяти в сорок». І Місто також не будь-яке, місто, гідне такого часу, розташоване в безмежно амбівалентному ландшафті смітників та єврофасадів, місто — нагадування про себе, місто — цитата із себе.
Натомість у цій книжці досить багато персонажів. Це насамперед сам автор, місцями означений як Квадратобик (за східним літочисленням і за гороскопом, Бик у квадраті). Це також його пам’ять, вона іноді зраджує в дрібницях (з неї вже, приміром, вивітрилося правильне англійське написання назви «Свинцевий дирижабль» або рік смерті московського «осіннього патріарха» Льоні), але завжди точна і чіпка в суттєвому. Це також його бачення, його уява, його версії цього часу і цього міста, а відтак України, світу й нас усіх. Це також його диктофон, якась аж напівжива істота.
Крім того, це художники, музиканти, поети (я не вдаюсь до переліку імен, кожне з яких уже вийшло за межі переліків) — леґендарні й комічні, зі своїми «мухами» і «бджолами», увесь цей, за визначенням одного рецензента, «внутрішній пролетаріат», який не без самовдоволення визнає, що він утілює паразитичний спосіб існування», — агій на вас, друже рецензенте! — ви вбачаєте паразитів там, де щохвилини відбувається велика і чесна робота душі, де за ціле «незалежне» десятиліття ніхто так і не схотів продаватися, співати «під фанеру», тішити картинками рекет, віршувати для тампаксів і кока-коли, аби, врешті, стати «не паразитом» у нашому вельми працелюбному світі.
І тут — моя окрема подяка всій цій легковажно-незламній братії та сестрії, цим птахам Леополіса.
№190 06.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»