«Якби наше суспiльство жило за законами бджолиної сiм’ї...»
Сьогодні — День бджоляра
У радянськi часи всiлякi професiйнi свята було прийнято зустрiчати черговими «трудовими звершеннями»: перевиконанням планiв, достроковим завершенням робiт тощо. Виглядає так, що сьогоднi українським бджолярам теж хотiлося б до 19 серпня пiдiйти з хорошим настроєм, проте якось не виходить — ледве зводять кiнцi з кiнцями. Та й самих пасiчникiв з кожним роком стає все менше — кажуть, невигiдна ця справа.
Для прикладу. На Львiвщинi порiвняно з 1992 роком чисельнiсть бджолярiв скоротилася майже вдвiчi — з 18 до 10 тисяч. Разом з цим зменшується кiлькiсть бджолиних сiмей, якi утримуються на пасiках — за 6 рокiв зi 178 тисяч до 50.
Пасiчники люблять розповiдати легенди, що ще в XVII сторіччi Україна забезпечувала медом i воском усю Європу. Згадують також про традицiї пиття в Київськiй Русi всiляких напоїв (у тому числi й алкогольних), настояних на меду. З гордiстю розповiдають, що саме українець Петро Прокопович у XVIII сторіччі першим у свiтi розробив проект розбiрного вулика — до того бджоли утримувалися у природних бортях. А нинi...
«Я просто цього не можу зрозумiти, — говорить голова Спiлки бджолярiв Львiвщини Вiктор Батiг, — адже ж споживання меду — це наша iсторична традицiя. Варто тiльки почитати iсторичнi лiтописи, якi свiдчать, що мед був одним із основних продуктiв харчування наших людей. А подивiться на сьогоднiшню Японiю, яка тiльки 50 рокiв тому пережила страшеннi за наслiдками ядернi бомбардування. Там тривалiсть життя найвища в свiтi. I не лише тому, що в них високий рiвень технологiй — просто вони споживають найбiльше продукцiї бджiльництва в свiтi. Там дiтям у школi безкоштовно видають маточне молоко й мед».
Вiктор Батiг впевнений, що мед — це лише 1 вiдсоток вiд користi бджіл. На його переконання «природа придумала бджiл не лише для меду». У нас же на iншi аспекти бджiльництва, здається, взагалi уваги не звертають. Чого варте лише згадане вище маточне молоко, яке вважається одним iз найкращих у свiтi профiлактичних i лiкувальних засобiв. Так от, японцi, що пережили Хiросiму й Нагасакi, споживають його 500 тонн на рiк. Українцi ж, якi вiдхаркують чорнобильський пил — «аж» 100 кілограмів щорiчно.
Економiчний же ефект вiд запилення бджолами посiвiв також вперто iгнорується «теоретиками вiд агропрому». Практика показує, що запилення бджолами, наприклад гречки, дозволяє збiльшити її врожайнiсть у 2—3 рази без додаткового застосування технiки. Бiльше того, нашi пасiчники невесело оповiдають про своїх американських колег, частина з яких утримують бджiл виключно для запилення посiвiв, про що укладаються вiдповiднi угоди з фермерами. Наш пасiчник мусить заплатити близько 200 гривень за вантажiвку, яка вивезе кiлька десяткiв вуликiв на «кочiвлю» в поля. Нiхто бджолярам навiть «дякую» за це не говорить.
Головний бджоляр Львiвщини Вiктор Батiг ласкаво погодився познайомити репортерiв «Дня» з такими «кочiвниками». «Це хлопцi досвiдченi — практики, вони розкажуть вам багато цiкавого», — пообiцяв вiн. «Хлопцi» виявилися поважними панами, рокiв 45—50, якi недалеко вiд Львова вивезли своїх бджiлок нагуляти медку перед закiнченням сезону. Йосип Дружбяк i Володимир Болкот поєднують приємне з корисним. Обидва науковцi, якi, утримуючи по кiлька десяткiв вуликiв, ведуть одночасно дослiдження бджіл. Перший — завiдувач кафедри бджiльництва Львiвської Академiї ветеринарії — «прихопив на пленер» кiлькох студентiв, якi вiдробляють практику. Другий — науковий працівник Iнституту бджiльництва — також на дiлi перевiряє свої гiпотези. Обидва, i Дружбяк, i Болкот, походять з династiй пасiчникiв (самi вже бджолярують 25-30 рокiв) i в своєму середовищi вважаються новаторами — бо є прихильниками власне «кочового пасiчникування». Суть його проста — це бджоляр має шукати роботу для комах i, вiдповiдно, розраховувати на якийсь результат, а не сидiти з вуликами на одному мiсцi.
«Ну що вам сказати, хлопцi, — почав розповiдь Йосип Дружбяк, — Україна взагалi наближається до так званого «бджолиного бар’єру», який визначається насиченiстю бджолосiмей на квадратний кiлометр територiї. Коли ми його досягнемо — то виправити ситуацiю буде ой як важко». «У нас на Галичинi взагалi пасiчникувати важко — клiматичнi умови не тi, — пiдхоплює розмову Володимир Болкот, — тому дуже вигiдно «кочувати» зi своїми пасiками на схiд України, особливо на «медову смугу», (територiю, де збiр меду найвищий, — Авт.). Вона тягнеться вiд Сумщини через центральну Україну, аж до Одеської областi. Там можна вибирати до 120 кг меду вiд бджолосiм’ї на рiк. У Галичинi, якщо є 40 кiлограмів — то це вже дуже добрий рiк». Вихiд вони вбачають у «пакетному пасiчництвi» — пiдготовцi бджiл для регiонiв, де можливi добрі збори меду, але клiмат у яких не дозволяє зимувати комахам. Це, наприклад, райони Сибiру. Обоє категорично проти продажу закордонним оптовикам українського меду за демпiнговими цiнами, якi тi пропонують. «Краще повернути нашим людям традицiї споживання меду, нiж за безцiнь продавати його в Нiмеччину», — щиро переконанi бджолярi. На запитання, чи вигiдно продавати мед українськiй державi, вiдповiдають явно неохоче: «Та яке там вигiдно. Держава хотiла б купити у нас мед за копiйки. Певно, вода дорожче коштує».
Вже прощаючись з кореспондентами «Дня», голова Спiлки бджолярiв Львiвщини Вiктор Батiг несподiвано сказав: «Мене взагалi вражає органiзацiя життя бджолиного вулика. Тут нiхто не сидить без роботи: i робочi бджiлки, i розвiдницi, i «прибиральницi», i «охорона». Навiть трутнi, що заплiднюють матку. От якби в нашому суспiльствi так було, як би ми зажили!». Хто зна, як би зажили...
Зате майже достеменно вiдомо (принаймнi, палеонтологи це пiдтверджують), що працьовитi бджоли вже майже 50 мiльйонiв рокiв день у день роблять свою роботу, пропонуючи людству унiверсальнi лiки чи не вiд усiх недугiв. I, дякувати Богові, ще передаються вiд батька до сина таємниці пасiчникування, й є люди, якi, не соромлячись, скидають капелюха перед мудрiстю й досконалiстю бджiл i всiм тим, що вони роблять для людей. Зi святом вас, шановнi бджолярi.
