У час змін потрібні дії

Згадаймо, з чого ми виходили? Ми виходили з ущент збанкрутілої комуністичної тоталітарної системи — це в політичному сенсі, із соціалістичного господарського безладдя, повністю непридатною для зростання економіки — в економічному сенсі. Ми виходили із Союзу, що репався, як перестиглий гарбуз, і загинався під тягарем боргів у десятки мільйонів доларів. Ми виходили з економічного стану, закрученого настільки по-чудернацькому, що випадав за межі будь-якої логіки: ніякого економічного сенсу в тих, так званих економічних зв’язках, які начебто існували в Союзі, не було й не могло бути.

Дехто підозрює, що все це робилося навмисне — з передбачення, що може справді якась республіка схоче стати самостійною. Якщо так, то її поступ захлинеться в дикій економіці, яку породила система абсурду, за якої, як я вже не раз казав, гайка робилася на Уралі, болт — на Донбасі, а закручувалися вони у Львові або Таллінні. Це була алогічна і позбавлена будь-якого раціоналізму й економічної вигоди система. Влада комуністів зробила з України резервацію військово-промислового комплексу. Ніде більше не було зосереджено стільки об’єктів ВПК, як у нас. Він досі потребує конверсії на 70 — 90 відсотків.

Усупереч усьому Україна стоїть. Хай з усіма шаленими хибами, хай з усім безмірним бюрократичним апаратом, хай з безглуздими витратами, але Україна відбулась як держава. От що важливо!

Політично Україна постала як держава у грудні 1991 року. Голосування за незалежність — це може навіть романтичний вибір на могутній всенародній хвилі. «От проголосуємо, — казали тоді, — станемо незалежними, одразу полегшає». А воно, на жаль, не полегшало. Було важке отверезіння, після чого почало приходити розуміння, що Україна все ж таки має бути, але іншою.

Психологічно народ перелаштувався швидко, й Україна перебудувалася на самостійність не романтично, а реалістично — з усіма труднощами й негараздами. Повної поразки зазнали партії і сили, які хотіли було зліквідувати незалежність або в повзучій формі позбути український народ державної самостійності. Ще недавно це намагалися зробити через химерну партію «Союз» чи кон’юнктурний СЛОН. Однак сьогодні навіть комуністи стишили антидержавний тон. Утвердження незалежності — це величезний позитив, який за всіх наших бід визнають усі.

Якщо у психології людей і трапився злам щодо сприйняття Незалежності, то в цьому, можливо, найбільше допомогли північні сусіди, у яких справи не ліпші, якщо не гірші. Страйкують шахтарі в Донбасі, які місяцями не бачать зарплатні, страйкують і в Кузбасі. Вигримують касками попід президентським палацом на Банковій, таку ж чечітку відбивають і попід Білим домом, звичайно, що московським. Слава Богу, що в нас залізниць не чіпають. Розстріл парламенту в Москві та російський геноцид у Чеченії, теж витверезливо подіяли на тих, хто снив Союзом.

Навіть у мізкуватих головах можновладців звивини скерувалися на самостійність. Я не люблю нашу бюрократію, а повинен сказати, що дечому вона таки навчилася. Це вже не безпорадні керівники держави 1991 — початку 1992, які панічно боялися ступити самостійний крок, інстинктивно озираючись на Москву. То було мавпування того, що відбувалося там. Згадайте, як робилося з грошима! Реформи й ті калькували. У Москві робили помилки, й у нас їх повторювали через півроку-рік.

Хай іще важко, але нині в курнику українських керівників, які часом роблять розумні речі, а часом дурниці, викльовується національна еліта. Вона ще слабенька, та задиркуватих уже видно. Богдан Гаврилишин, фахівець високого рівня з наукового менеджменту, показав мені цікавий зошит. Там є люди, які, на його думку, можуть керувати державою. У списку є й наш Юрій Костенко, і «їхній» Сергій Тигипко, і кілька несподіваних прізвищ. З гулями й синцями постали ті, хто вміє і знає, куди і як іти.

Багатьом прогресивним урядовцям сьогодні шкодить брак законодавчого забезпечення роботи, а не брак уміння. Це вершники, які змушені пересуватися пішки.

Створення законодавчої бази — надзвичайно важке питання. Депутати попередніх скликань зробили перші кроки, а нинішня Верховна Рада одне тільки обрання Голови перетворила на сагу про Форсайтів. Усім тепер зрозуміло, що відразу треба було йти на пропорційну систему виборів. Навіщо були потрібні тридцять партій і блоків, дві третини з яких штучно створювалися винятково під вибори? Без них розклад сил у Верховній Раді був би іншим — і здорові сили парламенту розв’язали б усі основні питання вже на другий день. А так — не до кінця структурований парламент, якого, зрештою, саме життя примусить стати таким.

Як можна нормально працювати в суспільстві, де в законодавчому органі намагатимуться проводити діаметрально протилежні політичні напрями, ніж у виконавчому органі? Можна критикувати, можна бути в опозиції, але виступапати, наприклад, за ринкове реформування економіки. Ліві ж в Україні мають цілком інші, давно й незворотно збанкрутілі підходи.

Структуризація парламенту на реформаторському грунті дозволить навіть зі слабенькою законодавчою базою, яка є сьогодні, привести до ладу податкову систему, інвестиційні проекти, кредитні правила тощо. В основі ж законодавства повинно стояти питання бюджету. Нині він формується просто повторно — згори до низу, а не навпаки. Тому місцеве самоврядування потребує більше свобод, щоб воно не душилося всевладдям Києва, а розвивалося в межах, підтверджених законодавчо.

Верховній Раді слід також негайно провести реформу адміністративної системи. Автоматичне перенесення з комуністичного минулого нікчемної структури влади в незалежну Україну призвело до того, що замість ЦК Компартії маємо адміністрацію Президента, замість лялькової Ради Міністрів УРСР — самозакоханий Кабмін України, замість примарного держплану — модну структуру у вигляді Міністерства економіки.

У Кабміні практично неможливо вирішити справді серйозне питання, воно грузне в апараті, як віл у болоті. Цікаво, що в тому апараті сидять ще з брежнєвських часів. Украй консервативний апарат треба зламати і ліквідувати — розпустити і набрати заново. А головне, так змінити структуру, щоб позбутися шалених надбудов. Треба поступово переходити з галузевого керівництва на функціональне, може спочатку на галузево-функціональне.

Почавши зі змін у податковій системі та реформи бюрократичного апарату, можна буде поволі витягти з тіні українську економіку. Не такі вже й безсилі підприємці і промисловці, але бюджетна трагедія значною мірою коїться через те, що половина коштів іде повз державну кишеню — переважно або в чужоземні банки, або в банки в льохах. Тіньовизацію економіки зупинять не силові прийоми, а максимум зусиль на законодавчому й декретному полі. Треба, по-перше, оголосити амністію на тіньовий капітал і, по-друге, забезпечити нормальну діяльність, щоб ховати гроші в тінь було не тільки збитково, а й небезпечно. Гроші, повірте, повернуться швидко. Тоді суворо і об’єктивно зможуть запрацювати і податкова інспекція, і податкова поліція. Нині ж вони чинять розправи, як колись каральний меч — КДБ — у руках Компартії: оприлюднив підприємець дисидентську думку — одразу лунає команда: «Фас!».

За роки незалежності стало зрозуміло, що українській економіці не обійтись і без закордонних кредитів. Але скільки в цьому авантюризму, суб’єктивізму та особистої користі! Політика залучення чужоземних інвестицій, капіталів та кредитування повинна бути обмеженою і чіткою. Треба все розуміти, щоб раптом не з’ясувалося, що Україна куплена Росією чи Америкою.

Насамкінець я закликав би політиків і економістів кинути всі сили — як розумові, так і фінансові — на те, щоб люди отримували заробітну платню — гідну й своєчасну. Не деморалізуймо суспільство! Якщо людина вчасно не одержує за свою роботу грошей, вона зневірюється у спроможності держави бути незалежною, вона зневірюється у власних перспективах, зрештою зростає злочинність і, що найстрашніше, зупиняється приріст нації, і гасне національна ідея. Треба негайно віддати всім зарплатню, пенсії, стипендії, бо негативне ставлення до своєї роботи збережеться на довгий час.

Досить! Треба не гаючись ламати стереотип, закладений комуністичним режимом, коли говорилося: якщо вони роблять вигляд, що мені платять, то я роблю вигляд, що працюю. Сьогодні зовсім не платять, то навіщо ж робити вигляд, що працюєш, можна взагалі нічого не робити. Це страшенно б’є по продуктивності праці, по розвитку суспільства. Влада може й мусить знайти резерви, щоб розплатитися з людьми і забезпечити гарантовану платню. Це питання не тільки матеріального характеру, а й етичного, морально-психологічного. У суспільстві повинен бути порядок, і цей порядок дасть можливість вивести суспільство й державу з кризи.

1.07.98