Наталiя ТУРЧИНА: «Незалежнiсть? Для жiнки — перше дiло!»

— Зізнатися, я ще й не закінчила грати, — сказала Наталя на початку розмови, — покличуть у «Спартак» наступного сезону — швидше за все, прийму таку пропозицію. Адже я постійно в добрій фізичній формі, і для того, аби знову повноцінно заграти, гадаю, місяця роботи з м’ячем буде досить. Я, взагалі, й раніше намагалася чергувати періоди активних виступів із заняттям чим-небудь іншим або навіть просто з відпочинком.

У ГАНДБОЛ — З ПЕЛЮШОК

— Ти плануєш усе своє життя пов’язати з гандболом?

— Найiмовірнiше, що так. Можливо, займуся меценатством, доброчинністю. Проте знову ж, її суть зведеться насамперед до гандболу, точніше, до рідного мені ліцею. Працюючи там, спостерігаю дуже безрадісну картину, коли діти не забезпечені формою, харчуванням, найнеобхіднішим з того, що було в нас.

— Яке найяскравіше враження твого дитинства?

— Мабуть, коли дідусь носив мене на копках-баранках вгору сходами на п’ятий поверх. А я, пригадую, кричала: «Діду! Давай ще швидше!». Взагалі, майже все раннє дитинство я провела з бабусею і дідусем, дуже їх любила. Бабуся мене дуже добре годувала. Так добре, що я стала повненькою...

— Батьки виховували тебе в суворості?

— Жорсткостi цьому контролю додалося, коли я подорослішала. Щонеділі ми з татом пилососили — мамі він цієї справи не довіряв. Я, пам’ятаю, хникала: «Всі на вулиці, я теж хочу гуляти». Батько відповідав: «Усе зробиш вдома, тоді й підеш». Нормальним явищем було для мене в 17 років стояти в кутку навколішки на гречці, на солі — за те, що невчасно прийшла додому, тобто після десятої вечора. Причому спізнення могло скласти лише 10—

15 хвилин, коли я поверталася з дня народження від подруги.

— Якщо чесно, рішення грати в гандбол ти прийняла сама чи батьки все-таки «тиснули» на тебе?

— Батьки повинні спрямовувати своїх дітей у якесь русло. Само собою зрозуміло, що мене спрямували саме в русло гандболу. До того ж у колишні часи діти постійно їздили на різні турніри й отримували за це призові. От я й прагнула потрапити якомога частіше на змагання, бо мені страшенно хотілося бути самостійною і вирватися з-під опіки батьків. Тим паче, що зароблене я залишала собі, а не віддавала мамі з татом.

ЩО ЗА ГРА  БЕЗ АВАНТЮРИ?

— Проте цю «свободу» в сім’ї тобі потрібно було ще відвоювати?

— Я таткова донька. У тому сенсі, що характери в нас абсолютно однакові й дуже сильні. З мамою батько міг «впоратися», а от я завжди чинила, як вважала за потрібне. Скажімо, йти до педінституту, який «вибрали» для мене на родинній раді, я особливого бажання не мала. Без проблем написавши твiр на вільну тему, дізналася результат і... забрала документи наступного ж дня.

— А варто було «з принципу» втрачати рік?

— Розгадка ось у чому. Залишалося ще два дні до першого іспиту в інститут фізкультури, куди мені хотілося вступати насправді, і я туди ще встигала. Приголомшеній приймальній комісії педінституту я заявила, що забрати документи мені велів тато. Перевірити було неможливо, оскільки батьки були у відрядженні. Після їх повернення на запитання, чи я вступила, була відповідь: «Так! До інституту фізкультури». Виник скандал, але перегравати будь-що було вже запізно.

— Так... Не найкращий, мабуть, приклад для молодшого брата.

— О, коли народився Мишко (мені було 12), дуже переживала, що центром уваги став він. Зате тепер у від’їздах завжди скучаю за ним.

— А маму ти не ревнуєш до її успіхів? Бо, за великим рахунком, видатною гандболісткою Турчина-молодша не стала...

— По-перше, необхідно мати такий могутнiй талант, яким володiла моя мама. По-друге, де візьмеш такого унікального тренера, яким був тато?

СУВОРА НІЖНІСТЬ ГОЛОВКОМА

— Як ти почувалася на майданчику разом із мамою, коли на лаві в цей час сидів Ігор Євдокимович?

— Не можна сказати, що я потрапляла в основну сімку, де грала мама, адже мені було 15—16 років, але в одній команді ми трохи пограли. А щодо тата... Ох, краще б замість нього біля краю поля сидів будь-який інший тренер — хто завгодно. Напруження і відповідальність — колосальні.

— Про суворість Турчина-тренера ходили легенди.

— Проте батько «штрафував» не за погану гру, а за ставлення до неї. Причому, абсолютно не мало значення, хто проштрафився — «зелений» новачок, на кшталт мене, чи досвідчений майстер. Покарання були такими: наступного дня того, хто провинився, призначали черговим, тобто він носив м’ячі, подавав їх; у «порушниці» відбій наступав на 2 години раніше, ніж у решти (не об 11-й вечора, а о 9-й). Однак десятки гравців досі зберігають у душі уроки Турчина, насамперед, уроки життя.

— Наталю, коли ти вперше усвідомила, що твої батьки — знаменитості світового масштабу?

— З раннього дитинства. Батьки брали мене з собою, і хоч би куди ми приїжджали, люди віталися не тільки з ними, а й мені казали: «Добридень, Наталочко!». Тоді я зрозуміла, що коли нашу родину всі впізнають, то батьки, очевидно, зробили й продовжують робити щось видатне.

УНИКАЮЧИ ШТАМПІВ

— Гучне прізвище й сьогодні виручає в деяких випадках?

— Коли даїшники збираються оштрафувати і питають, чи маю я відношення до Ігоря й Зінаїди Турчиних, відповідаю з усмішкою: «Так. Я їхня донька».

— Ти давно за кермом?

— Сім років. Тато на весілля подарував мені «Волгу» і дачу на Русанівських садах. І машину я ту продала, і дачу — її треба було облаштовувати, а часу — в обріз. Тим паче, що тепер у нас з моїм другом є будинок за містом. Випереджаючи наступне запитання, зауважу, що, справді, досі офіційно одружена, хоча ми три роки — вже не разом. Залишилися в прекрасних стосунках. Взагалі вважаю нормальною ситуацію, коли люди, які мають штампи в паспортах, живуть нарізно, а неодружені — навпаки.

— Твоя мама (суджу з нашої із нею бесiди) ніби не раз казала тобі щось на зразок, мовляв, більшість її подруг — уже бабусі...

— Слава Богу, тепер не тільки на Заході, а й у нас, дітей народжують у 30 чи й більше років. Та й не треба думати, що я ставлюся до дітей без належного трепету, чи що. Малята мені навіть дуже подобаються. Вважаю, що не менш важливим, ніж сім’я, для жінки є кар’єра. Сидіти вдома — означає не самовиражатися, а це зовсім нецікаво.

— Завжди прагнучи самостійності, чи можеш зараз назвати себе повністю незалежною людиною?

— Можу. І могла б жити сама, хіба що забігала б до мами смачно попоїсти.

СВІЙ САЛАТ — СМАЧНІШИЙ

— Почуваєшся на кухні незатишно?

— Ні, навіть люблю готувати, але знов-таки, цейтнот!

— Чому з їжі віддаєш перевагу?

— Уже десять років я — вегетаріанка. М’ясо й м’ясопродукти — дуже шкідлива їжа. Про це я дізналася, прочитавши відповідну літературу. Проте ще раніше я зрозуміла, що коли хочу схуднути (а у мене татова статура), то повинна відмовитися від м’ясного і солодкого. Зараз можу зрідка з’їсти цукерку. Значно більше мені до душі гостре, солоне, кисле, навіть гірке.

— Не жалкуєш, що спорт змушував від багато чого заманливого відмовлятися?

— Звісно, заздрила дівчатам, які могли розважатися в той час, коли я, похапцем перекусивши після школи, йшла на гандбол, а вечорами робила уроки. Може, у чомусь я й почувалася ущербною, але ті самі подруги із силою-силенною вільного часу, не побачили весь світ, як я. Тож і в моєму способі життя було чимало плюсів.

— А не тягне взагалі пожити на Заході?

— Вісім місяців провела у США, куди поїхала на запрошення Національної федерації гандболу. У величезній країні лише 2 справжні клубні команди існують, а федерація процвітає. Однак не можу я там довго жити. Люди інші, недоброзичливі, кожний за себе. У горі, якщо воно тебе спіткає, ніхто не допоможе, а викинуть людину на вулицю. Хоча, я змогла б вижити, де завгодно. У пустелю мене закинь — і там знайду оазис. Це не тому, що я така крута, просто комунiкабельна і з людьми сходжуся дуже легко. Вільно розмовляю англійською. Проте тут — усе одно краще...