ЩОДЕННИК

Олег ПОТУРАЙ, «День» Дзвінок у двері. Відчиняю — там молода жінка. Немита, нечесана, одягнута будь-як, але досить миловидна.

— Тяжко жити... Може, чимось допоможете? — благально схиляє голову на плече. — Якщо немає грошей, то, бодай, хоч якихось продуктів киньте.

Від останнього слова мене паралізувало. Врешті пробурмотів щось і грюкнув дверима. А в квартирі від подиву аж за голову схопився. «Боже, Боже, — думав, — народ уже зовсім капцаніє. Досі просили подати, а тепер уже просять що-небудь кинути».
Що ж, треба допомогти, вирішив. Знайшов гривню і вже хотів іти, але раптом згадав: продукти! Понишпорив у кухні, в холодильнику — нічого підходящого. Ага, дружина зварила борщ, а в ньому — кістка із свіжини, привезеної нещодавно з села. Витягнув, загорнув культурно в пакет і вийшов.

На площадці сходів молодої прохачки вже не було. Я зійшов униз — не було її й там. Лише чорна дворняжка Чапа, що знайшла притулок у нашому під’їзді, стоїть і дивиться такими ж благальними очима. Вона завжди так дивиться, схиляючи голову вбік. Я трохи повагався і кинув кістку Чапі.

Це ж нормально — кинути щось голодній собаці.