Свій до свого по своє,
За достовірною інформацією, чергова "чолобитна" українських письменників до Президента увінчалася черговим успіхом. Президент, як повідомило радіо "Голос Київ"????, підтримав ініціативу про заснування ще однієї літературної премії - імені Євгена Плужника і дав розпорядження керівникам Київської міської й обласної держадміністрацій знайти кошти на встановлення десяти літературних стипендій.
"З журбою радість обнялась", - казав із подібного приводу відомий український поет. Журба в цьому випадку зумовлена тією обставиною, що стипендій лише десять і що їх, зрозуміло, не вистачить на всю півторатисячну армію офіційно зареєстрованих українських літераторів, тим більше на всіх бідних та малоімущих громадян нашої бідної та малоімущої країни. Що ж до радості, то вона викликана, зрозуміло, не патріотичним жестом нашого Президента, котрий навіть у скрутну хвилину не забуває (навпаки, саме у скрутну хвилину згадує) про українську літературу, культуру, духовність та інші напівзабуті в його середовищі речі.
Вочевидь, саме в таких двох тональностях коментуватимуть цю подію українські газети - залежно від їхніх фінансових спонсорів та політичних симпатій. Тим часом подія має складніший підтекст, на який варто звернути увагу.
Зазначимо, однак, спершу, що в нас зовсім не "забагато" письменників, як це стверджує дехто, ані, тим паче, не "забагато" літературних стипендій, премій, видань тощо. У розвинених країнах їх на кілька порядків більше. Тож кожну нову стипендію, премію чи публікацію в Україні можна було б лише вітати.
"Журбу" викликає, радше, контекст, у якому все це здійснюється, специфічно радянські правила гри, що їх накидає творчій інтелігенції посткомуністична влада, а надто покірливість, з якою вищезгадана інтелігенція цю гру приймає. Фактично відтворюється стара патерналістська система відносин, за якої влада "дбає" про літературу й мистецтво, "жалує" й "милує", а митці за це гуртом люблять владу, оспівують комунізм, чи то пак розбудову держави й національну ідею.
Анахронізм цих відносин загалом очевидний, надто якщо врахувати, що анемічна влада не має вже ні батогів, ні, тим більше, пряників у достатній кількості, а митці, навіть коли б захотіли обслужити владу за найвищим розрядом, не мають для цього ані творчих сил (найздібніші розбіглися), ані технічних ресурсів (українські книжки майже не видаються, книгарні торгують в основному косметикою та електронікою, а народ задовольняється чужоземними мильними операми та вітчизняними бульварними газетами).
Зрозуміти позицію влади в цій ситуації загалом неважко: не маючи змоги контролювати культуру, та й не надто її потребуючи (вільне слово, як з'ясувалося, не є таким страшним, як здавалося протягом попередніх сімдесяти років), посткомуністична номенклатура лише імітує "батьківську турботу" - головним чином, для галочки у відповідних звітах, як таке собі "відчіпне", а не тому, що вважає митців реальною силою, необхідною для утримання влади.
Що ж до самих митців, то вони, схоже, все ще мають певні ілюзії стосовно "державної підтримки" та стосовно сяких-таких крихт із панського столу. У кожному разі, спілчанська номенклатура має достатньо підстав для таких ілюзій, бо ж саме вона залишається головним розподільником та споживачем державних замовлень, премій, стипендій та різноманітних титулів.
Обидві сторони за взаємної мовчазної згоди отримують бажане: політична еліта черговий раз демонструє свою незамінність у справі розподілу, дарування і благодійництва (не із власної, зрозуміло, кишені), а мистецька еліта дістає зайве підтвердження своєї значущості й визнання "на державному рівні". Словом, убогі запаси хліба діляться у вузькому колі, а решта присутніх отримує, як завжди, безкоштовні видовища.
Саме в такому контексті номенклатурні маніпуляції із трупом, на який перетворюється українська культура, виглядають доволі гротесково. З одного боку, закриваються музеї, театри, книгарні, емігрують митці, з другого - з ласки уряду засновується яка-небудь Академія мистецтв невідомого призначення. З одного боку, видання книжок в Україні падає до африканського рівня (менше як одна книжка на душу населення за рік - проти двадцяти книжок у розвинених країнах), а з другого боку - кілька десятків літературних премій присуджуються без найменшого розголосу в суспільстві, ба навіть у літературному середовищі. Усе це аж надто нагадує гру дорослих дядьків в олов'яних солдатиків. Премія "Бу-Ба-Бу" в такому контексті виглядає найменш безглуздою: її "журі" має принаймні почуття гумору і не намагається посадити своїх "академіків" на державне утримання.
Найсумніше, що в цій метушні лишається "за кадром" те найсуттєвіше, про що мала б подбати влада, якщо їй так уже кортить "опікуватися" культурою, а тим більше, про що мали б подбати літературні вожді, фантазія яких не сягає поки що далі безкоштовного сиру для всіх членів профспілки. Мова мала б іти про дві речі. По-перше, про звільнення від податку видавців і продавців української книжки (бо оподатковувати, власне, вже немає кого: українська книжка зникає як рідкісний вид тваринного світу). І по-друге, про звільнення від податку меценатів та спонсорів і, взагалі, про поступове переведення культурної галузі з бюджетного, державно-розподільного фінансування на систему проектів, конкурсів та державних і недержавних грантів як для окремих митців, так і для творчих колективів.
Власне, не йдеться про винайдення чогось нового, а лише про засвоєння досвіду інших країн чи бодай про уважне вивчення Концепції реформування культурної політики, розробленої командою Івана Дзюби за часів його короткочасного "міністрування" 1993 - 1994 року. Реакція пострадянських творчих спілок на ту програму була загалом одностайною та негативною. Приблизно такою ж була й реакція державної номенклатури. Колишні спільники, вочевидь, ще довго розумітимуть одне одного, аж поки і тим, і другим не залишиться чим керувати і що перерозподіляти.
