Час пілігріма
...Пригадую своє перше, ще дитяче враження, пов'язане з Папою: у кіоску "Союздруку" на площі Перемоги - там тоді продавали пресу "країн соціалістичного табору" - я придбав свіжий номер "Трибуни люду", органу ЦК ПОРП.
При владі ще перебував Едвард Герек, залишався певний час до "Солідарносці" і Лєха Валєнси і дуже довгий час - до повалення Берлінського муру. Але на першій сторінці комуністичної газети вже було видруковано великий портрет римського першосвященника: колишній кардинал Кароль Войтила відвідував батьківщину, здається, вперше, після обрання на ватиканський престол. І Герек, і інші керівники "народної" Польщі, які, очевидно, були аж ніяк не у захваті від діяльності кардинала краківського, були змушені вітати його... як голову іншої держави. Ну, а звичайні поляки, не пов'язані ідеологічними зобов'язаннями, ті, що скоро підуть у "Солідарнісць", до страйку, в перші вільні часописи, в еміграцію - вони, певне, бачили в цьому великому портреті на першій сторінці "Трибуни люду", у словах урядового вітання і свою перемогу, а не тільки торжество колишнього краківського кардинала.
Цей портрет в газеті був сигналом, ознакою того, що соціалістичний табір вже не залишиться таким, яким він є, що зміни вже розпочалися - хай не зміни у системі, але зміни у людях, у їхній системі цінностей. Коли кардинали - хай внаслідок складних церковних інтриг, незрозумілих до кінця простим смертним, хай внаслідок несподіваного для них самих збігу обставин чи божественного одкровення - кому як подобається - вперше за багато сторіч обрали Папою неіталійця, та й не просто неіталійця, а людину зі Сходу - вони довели, що Ватикан, який вважався містом з минулого часу, в якому годинники, незважаючи на весь науково-технічний прогрес і всі польти на Місяць, йшли повільно, рухаючися за власними законами - все ж таки виявився містом, в якому інтуїтивно відчували майбутнє.
Закінчення на 3 стор.
Час пілігріма
Сьогодні відбудется зустріч Президента України з Папою Римським
Початок на 1 стор.
В день обрання Кароля Войтили римським понтифіком мало хто міг передбачати зруйнування Берлінської стіни і крах Радянського Союзу, Лєха Валенсу на чолі Польщі і Андрія Сахарова на трибуні у Кремлі... Все було похмуро й беззмістовно: Андропов шукав дисидентів, Гереки і Живкови поспішали до Москви, російське священство приймало ордени й консультувалося у Раді по справах релігій при радянському уряді. Греко-католицька церква продовжувала протиприродне життя у катакомбах. Але у мить, коли білий дим піднявся над собором св. Петра, щось таке непомітне сталося у душах багатьох людей, у самій реальності - і скоро ця реальність стала наповнюватися плоттю подій і вчинків.
Для того, щоб зрозуміти феномен Іоанна Павла II, треба все ж таки знайти розуміння оцієї масовою любові до мандруючого першосвященника. Його сучасники, ми й не уявляємо собі, що для Папи можна ставитись інакше - я й не кажу зараз - погано чи добре - я кажу - без почуттів. А між тим серед попередників нинішнього голови Католицької церкви було чимало пап - і у ХХ сторіччі також - які викликали пошану, повагу, байдужість, але тільки не любов... Іоанн Павло II аж ніяк не виглядає прихильником рішучих внутрішньоцерковних реформ, навпаки, його понтифікат виглядає одним з найбільш традиціоналістських у сучасній церковній історії. І навряд чи це може вважатися причиною людських симпатій. Але Папа обрав інший шлях, який аж ніяк не виглядає простішим за шлях реформатора: не змінюючи складний церковний організм, він звернув його до світу. Церква прийшла буквально у кожній дім, у кожну країну. Мандруючий Папа, Папа-пілігрім - це так незвично для Святого Престолу й разом з цим так відповідає сутності церковних традицій. Іоанну Павлу II просто вдалося "осучаснити" ці традиції, зробити шлях священника дорогою першосвященника, пересісти на літак, на "папамобіль", вітаючи вірних на всіх континентах, приїжджаючи туди, де йшли війни і туди, де панували комуністичні або тоталітарні диктатури. Звичайно, це дуже проста оцінка, поважний історик церкви висунув би тут тисячу "за" й тисячу "проти", але я скоріш дивлюся на ситуацію поглядом пастви, з поглядом простої людини, яка живе собі у далекій - чи закритій - країні - не сподівається на подорож до Риму, і раптом на вулицях її міста з'являється "папамобіль" і красива людина у білому, раніше бачена лише по телевізору, звертається до тебе твоєю рідною мовою - ну, далі не варто пояснювати... Тим більш, що Іоанн Павло II завжди виглядав людиною неймовірно гармонійною - такі в наш час вже й не народжуються. Не просто священником, а краківським інтелектуалом, чоловіком вдумливим і романтичним, поетом і пастирем поетів - назвіть ще одного політичного діяча з такими характеристиками у сучасному світі і тоді буде конче зрозуміло, чому традиціоналістському Папі, який й не збирався соромитися своїх іноді доволі архаїчних з точки зору сучасної моралі поглядів вдалося утримувати народну любов більше і довше, ніж популістським трибунам.
Можливо, це головний урок Іоанна Павла II: людина, яка поважає себе і Бога, чи - перепрошую, звичайно - Бога і себе - і до людей ставиться з повагою, не намагаючися догодити їм, але змінюючи і їх, і світ навколо себе. звісно, можна заперечити, що романтизм ніколи не перемагав у політиці. Але легко помітити, що світ з часу обрання Кароля Войтили Папою неймовірно змінився - і важко не помітити у цій зміні участі Іоанна Павла II.
Телевізійну версію портрета Іонанна Павла II дивіться у першому випуску програм "Персона" з Віталієм Портниковим у суботу, 7 червня, о 20.30 на каналі СТВ.
