Що сьогодні скаже народу Президент?

"Виступ Президента 21 березня в парламенті зі щорічним зверненням до нації - перший після прийняття Конституції", - зазначив на останньому брифінгу голова президентської адміністрації Євген Кушнарьов. Далі було підкреслено: започатковується нова традиція в державному існуванні народу України.

Започаткування традиції в молодій державі - не абищо, тому 21 березня передбачається відповідний антураж: до парламентських лож запрошено численних гостей - командний чиновницький склад, регіональних керівників, послів іноземних держав та найвищих духовних осіб. Має бути пряма радіо- і телетрансляція. З повним повтором увечері...

Коли за справу беруться міцні професіонали, та ще з багатолітнім стажем, завжди є небезпека "впасти у штамп". Опис "події року" у викладі Є. Кушнарьова нагадав щось знайоме поколінню, якому так і не довелося пожити при комунізмі, але яке нажилося в застійні десятиліття перерозвинутого соціалізму. Бракувало, щоправда, деталей: вітання "юної зміни", святкового концерту, який відкривається кантатою... Можливо, все ще попереду: традиція тільки-но започатковується.

Очевидно, ми справді просто не вміємо інакше. І можна вибачити навіть "товаришів" з адміністрації, відповідальних за акт 21 березня: у них, як і в усіх нас, просто немає іншого досвіду. У спадкоємно номенклатурній душі немає і не може бути елементарного такту, котрий підказував би: не слід обставляти державними урочистостями "вихід в народ", що відбувається безпосередньо після масових акцій протесту.

Враження таке, що Президента знову "підставляють". У заданій йому атмосфері високого державницького моменту - після піку конфлікту, над безоднею кризи - просто зобов'язані пролунати якісь особливі слова. Тим часом, що може сказати сьогодні своєму народові Президент? Напевне, він не тішитиметься тим, що в "день всеукраїнського протесту" в Україні майже не було страйків. Бо знає, яка величезна кількість підприємств стоїть і без усяких страйків. І, можливо, омине вписаний "спічрайтером" абзац про те, що пасивність більшості стосовно акцій протесту означає "одностайну підтримку курсу реформ". Людина, котра взяла на себе мужність керувати народом і державою, не може не розуміти, що сонна апатія недогодованого народу в зношеному одязі, народу, котрий звик місяцями не одержувати зарплату і роками не платити за квартиру, - погана ознака для "доби реформ".

Натомість обов'язково треба сказати щось про корупцію у вищих ешелонах влади - і якимось гучним та нещадним фактом дати старт операції "чисті руки". Однак як на практиці втілити ідею безкомпромісності в конкретні імена й "справи", коли знаєш, як міцно тримають одне одного за горло взаємним компроматом члени різних "команд", у тому числі і з найближчого оточення?

Слід би знайти потрібні слова для політичних союзників, котрі починають останнім часом непевно поводити очима в різні боки, і навіть вірний Рух, здається, от-от чкурне кудись убік (лівіше, правіше - ще не ясно). Та й з архілояльною НДП, завжди готовою "підставити кадрове плече", не все зрозуміло: принаймні, її "парламентське втілення", група "Конституційний центр", останнім часом почала заявляти якісь дивні речі про помилки - і саме в кадровій політиці.

Покритикувати, як заведено, парламент. Проте він і сам собі ціну добре знає. Та й "внутрішньо" вже майже не існує, бо в повному складі дружно готується до наступних виборів. Всипати все ж за те, що бюджет не прийняли? Так його уряд не подав. Нема чого подавати - без нової податкової основи. А вона нескоро й буде, бо уряд сам її, нову, розробляв ударними темпами - негайно після подання в точний термін бюджету, розробленого чомусь на старій основі. І тепер тихцем забирає з парламенту халтурно підготовлені законопроекти, і навіть не дуже обурюється, бо знає - коли б їх прийняли, то наслідки на ньому, уряді, й окошилися б.

Тому непогано б знову взятися за "виконавців". Але основні відставки вже проведено. Тим більше, що в результаті вони виявилися переважно перестановками. Щоправда, в запасі лишилася ще одна, найважливіша відставка, але вона теж може виявитися не більш як перестановкою, причому програшною.

Тому не виключено, що, виступаючи перед парламентом, Президент вдасться до самокритики. Якщо панам Яцубі та Литвину стачило смаку, хисту й сміливості підготувати належно збалансований текст, такий крок міг би спрацювати несподівано, а тому виграшно. І допомогти лідерові держави піднятися не лише над ситуацією, а й над оточенням.