Син землі сибірської

Доброго дня, пані Ларисо!

Вітає Вас і колектив редакції газети «День» Євгенія Кирилюк із Лесиного краю.

Ми з вами, пані Ларисо, спілкувалися в ефірі, коли Ви були в гостях третього каналу Національного радіо «Духовне відродження. Культура». Але газету «День» маю в полі зору ще з 2005 року, коли повернулася з Красноярська додому, на Волинь, після 30-річних мандрів (із чоловіком, військовим).

Пропоную вам до друку свою статтю про зустрічі з Віктором Астаф’євим, бо 29 листопада — день його пам’яті. Буду щаслива, коли Україна вшанує пам’ять цієї великої людини, класика світової літератури, друга нашої України. В музеї В. П. Астаф’єва з нетерпінням і вдячністю прочитають і розмістять як експонат вашу публікацію.

Я тоді працювала редактором газети «Медик» у Красноярську, і в мені живе донині щемке відчуття того болю, тієї гіркоти, тієї незворотної втрати, що охопила нас, його учнів, його ДІТЕЙ. Так, ми, журналісти тих літ, поети, письменники, педагоги Красноярського краю вважаємо себе ДІТЬМИ АСТАФ’ЄВА. Ми усвідомлювали свою відповідальність перед ним, перед часом уже тоді і пронесли цей символ — ДІТИ АСТАФ’ЄВА — через роки. Ми були ним, а він — нами! Ми — сучасники і соратники великого письменника, класика світової літератури, великого трударя і істинного патріота — сина землі Сибірської.

Його «Царь-риба», «Останній поклін», «Затесі» перекладені, вважай, всіма мовами світу, стали класикою світової літератури. А сам письменник був доступною, контактною, відкритою для спілкування з будь-ким, хто цього щиро прагнув, людиною. До нього йшли і на сповідь, і за порадою, і за підтримкою. Був веселим «бравим солдатом» до кінця днів своїх, хоча до нього особисто доля була не завжди ласкавою і доброю, випробовувала його сутність часом аж надто жорстоко... Неперевершений оповідач із тонким відчуттям гумору, мудрий співрозмовник, умів і слухати, і чути! — таким я пронесу образ Віктора Астаф’єва до кінця днів своїх, бо і сьогодні черпаю в його книгах мудрі життєві настанови, чую інтонацію його сильного, смачного чоловічого баритону, ледь з придихом (через зболіле життєвими негодами серце письменника). Він різав правду-матінку в очі, незважаючи на чини: губернаторам, президентам, депутатам Держдуми РФ... Боровся за екологію, за свободу слова та гідне життя... І при всесвітній славі своїй був скромним, безкорисливим... Щедро допомагав дітям, сиротам, ветеранам. Це завдяки Віктору Астаф’єву редактори красноярських газет, поети й письменники, митці краю отримали тоді достойне житло, робочі приміщення. А як він няньчив-викохував творчі особистості! Критикував нас нещадно, а й хвалив, допомагав реалізуватися, якщо бачив щедрі паростки — вмів розгледіти талант, плекав його... Сьогодні я зустрічаю серед визнаних у світі діячів культури, майстрів слова, пензля, співаків, композиторів знайомі імена: ДІТИ АСТАФ’ЄВА вилетіли з сибірського гнізда у світ!

Вертаюсь пам’яттю в його життя. 1924—2001 роки... Сімдесят сім років! Як це мало, адже скільки він планував ще написати, зробити на благо людей, рідного краю!

Щедрим на працю, нелегким в особистому вимірі було життя письменника. Народився в селянській родині, що корінням своїм вросла в землю Сибірську, мала велике господарство і трудилася, не покладаючи рук. З дитинства хлопчик тягнувся до знань, до книг, любив рідне село Овсянку, тонко відчував природу, був нетерпимим до непорядності, гостро вболівав за долю рідного краю, за долю Росії (його Росія — Росія Віктора Астаф’єва — зовсім не та, якою вона є сьогодні! — Є.К.).

Він вчився, вчився все своє багатотрудне велике життя. Тому багато пізнав — саме завдяки власній, як він казав, каторжній праці довів до небувалих доти вершин професійну майстерність пера. Навряд чи хто краще, ніж він, так ніжно і трепетно описав сибірську природу, свою незгасаючу любов до тайги сибірської, до могутнього Єнісею, до кожної билинки і травинки в полі... Пропускав все це через свою велику, щедру, людяну душу, через змучене болями життя серце.

Голодне дитинство, рання втрата матері, дитячий будинок, війна... Він пройшов із боями, а за його словами — «промарширував по-пластунськи», до землі-матінки пригортаючись, через всю Україну... І вона, наша земля, в тій січі кривавій рятувала «бравого солдата» Віктора Астаф’єва від смерті. Був контужений, і рани ті фронтові впродовж життя боліли-дошкуляли, але ж вийшов із кривавого місива, вижив... Вистояв, переміг у собі тяжкі втрати дорогих йому людей — і на фронті, і в мирні часи — втрати друзів, єдиної дочки Ірини, талановитої журналістки, яка загинула в автокатастрофі...

Ці втрати підірвали здоров’я Віктора Петровича, але мужньо тримався до останнього наш «бравий солдат». Вирішував нагальні питання того складного часу — і творчі, і громадські.

Пам’ятаю такий епізод. Вечірній Красноярськ... На вулиці — мряка, дощ уперемішку зі сніжком... Час пік, в автобусі чимало людей — заходять, виходять. Дивлюсь, у четвертому ряду біля вікна зліва сидить у старенькій балоновій куртці Віктор Петрович. Лице втомлене — хворів! Але очі аж світяться! Час від часу усмішка тремтить на вустах, весь у собі... Пролізла ближче, а тут, на щастя, ще й місце біля нього звільнилося.

Підсіла, привіталася: «Здравствуйте, Виктор Петрович! Откуда в столь поздний час? И почему один? Разве можно? Вы ведь нездоровы. Знаю от профессора Руднева, что сердце сигналит SOS. Вячеслав Александрович не знает, каким образом вас «арестовать» — госпитализировать в клинику?!».

Засміявся глухо, з придихом, і рукою махнув: «Хорошо, хорошо, сдамся, сдамся «в плен» твоим эскулапам. А еду я, дорогая ты наша редактриса газеты «Медик», — на крыльях лечу в свою Овсянку с алюминиевого завода. Дали, дали они мне кирпич в полном объеме!!! И будет, моя ты миленькая, в моей родной деревеньке теперь два храма — Библиотека и Церковь!!!»

Так, саме так на свої літературні гонорари Віктор Петрович Астаф’єв звів у рідній йому Овсянці за допомогою земляків два духовні храми — Бібліотеку і Церкву. А по його смерті вдячні сибіряки, його друзі, учні, соратники гідно пошанували великого письменника нашої епохи — і над Єнісеєм постав музейний комлекс — сьогодні Овсянка є літературною Меккою світового рівня!!!

Я вже чотири роки вдома, на Волині. Живу життям, радощами й печалями рідної землі... І запитую сьогодні себе і вас, мої земляки: а чи ми шануємо так в Україні своїх великих? Подивімося й задумаймося... Вони там, на небесах, але — чекають... І бачать... Будьмо їх достойні й у помислах, і в ділах, і в пам’яті своїй.