Країна ...з «постімперським синдромом»

Вражає не те, що Британія така розмаїта (зрештою, це чудово, що люди, які колись потерпали від колоніального гніту, нарешті отримали гідні умови та можливості для успішного життя), а те, що стільки людей із усіх усюдів готові забути про власні етнічні особливості і перейти на чужу мову (принаймні всі в Лондоні говорять англійською, а молодь, народжена від «креольних» шлюбів, уже часто-густо й не знає мови своїх пращурів). У такий спосіб зникає цілий континент інакших культур, представники яких абсорбуються в Лондоні, перетворюючись формально (юридично) на британських підданих.

Втім, Британія поступово втрачає якийсь аромат англійськості. Навіть розмови на цю тему сьогодні вже не є політкоректними, а тому — табуйовані (як і питання про авторство Шекспіра в Стретфорді). Саме поняття англійськості сьогодні якісно змінилося, порівняно з серединою ХХ століття. Чи замислювалися ми над тим, що становить осердя українськості? Кілька років тому Президент нашої країни закликав громадян «думати по-українськи». Але як це? Чи є якийсь точний рецепт або інструкція? Чи, почепивши на себе вишиванку, вже можна думати по-українськи? В британській літературі концепт англійськості докладно розроблено, витворено навіть стереотипний образ класичного англійця. Але сьогодні поняття англійськості зійшло на другий план, адже на першому — вихідці з таких країн, як Камерун і Танзанія, Індія, Пакистан і Бангладеш тощо. Всі вони — мешканці Британії, британські громадяни, захищені Її величністю. А ким захищені українці?

Велика Британія — країна високого культурного розвитку, як я міг переконатися під час візиту до цієї країни, пов’язаного з участю в міжнародній конференції «Література, мистецтво та культура в умовах глобальної кризи», яку проводив Університет Кардифа (Уельс). Туристи з усіх куточків світу прагнуть приїхати до цієї країни, щоб побувати на батьківщині Вільяма Шекспіра (Стретфорд-на-Ейвоні, чи не найпопулярніше місто в Англії). Але що вражає — надзвичайна ввічливість до туристів, зрештою, до всіх британців. Для України така вихованість — нечувана...

Британія, попри все, читаюча країна. Незважаючи на всі негативні тенденції, в Лондоні влітку заповнені вщерть бібліотеки. Вкрай багато відвідувачів як із Британії, так і з інших країн. Мені випала честь побувати в Британській національній бібліотеці та поспілкуватися з Ольгою Керзюк, яка очолює відділ україніки та... есперантистки. Вона розповіла про механізми поповнення бібліотеки (серед книжок, які лежали на її столі, побачив «Ave, Europa!» Оксани Пахльовської). Отже, найостанніші українські книжки відносно швидко потрапляють на Альбіон, як і українська періодика. Звичайно, є певні проблеми щодо фінансування, а це позначено тим, що у відділах працює недостатня кількість людей, які фізично не можуть впоратися з книжковими потоками, що зумовлює певну затримку для користувачів. Бібліотека оснащена новітніми приладами, що допомагають користувачам знайти потрібну інформацію, подивитися на раритетні видання. Нині бібліотека — величезна медіа-індустрія, це бібліотека ХХІ століття, яка дбає про своїх відвідувачів.

Британія також славиться численними літературними імпрезами. Наша перекладачка Віра Річ (її переклади Шевченка, Франка, Лесі Українки, Павла Тичини, Михайла Драй-Хмари, Ліни Костенко, Василя Стуса вражають своєю точністю. Вона дошукується прадавніх шарів англійської мови, щоб майстерно передати український оригінал, адже часто українська поезія не така вже й проста для англомовного перекладу) запросила на дискусію, що відбулася з ініціативи британського ПЕН-центру. Ця розмова була присвячена визначенню меж креативності, творчості в науці. Серед головних доповідачів була і знана британська письменниця, теоретик англійського модернізму Маргарет Драббл.

Цього разу вдалося побувати в церкві St. Bride на славнозвісній лондонській Fleet Street (тут раніше були офіси найвизначніших британських газет), у якій проводять служби по загиблих журналістах. Вразив вівтар із фотографіями журналістів, які стали жертвами антидемократичних систем, зокрема ж у центрі можна було побачити і світлину Анни Політковської. Саме Британія сьогодні виступає одним із найбільших лобістів демократії у світі. Крім уже згаданої церкви всіх журналістів, де проводять панахиди по тих, хто загинув, виконуючи професійний обов’язок, багато британців залучені до різноманітних проектів із підтримки демократії в світі.

Щодо української громади, представленої на Британських островах, то її чисельність досить вагома. А кількість нелегальних заробітчан іще значно більша. У Лондоні мені випало побувати в Союзі українців у Великій Британії. Це досить по-сучасному обладнаний будинок із величезною бібліотекою. Але що вразило найбільше — останні речі Степана Бандери, які зберігаються на балконі. Ні, це не копія і не муляж, а справжні останні речі видатного борця за українську незалежність. На сорочці — пляма від кулі. Вразила також і бібліотека. В ній можна знайти фонди видатних українських письменників, які проживали у Британії, а після смерті передали бібліотеку до Союзу. Щороку сюди приїздять дослідники з України та світу, щоб попрацювати з рідкісними виданнями. Побачив я на стелажах і видання про Голодомор (зокрема, дослідження Джеймса Мейса); були й видання українських альманахів початку ХХ століття, і рідкісні книжки доби Бароко, і рідкісні в Україні видання поезії Ліни Костенко.

Наприкінці 2007 року за підтримки Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАНУ вийшло прекрасне видання вибраних поезій Т. Шевченка в перекладі Віри Річ. Це фундаментальне академічне видання має назву «Тарас Шевченко. Вибрана поезія. Живопис. Графіка», побачило світ у видавництві «Мистецтво» (твори Шевченка представлено і в оригіналі). Упорядником та автором приміток виступив відомий український шевченкознавець Сергій Гальченко, передмову до поезій написав академік Іван Дзюба, а передмову до живописних творів Шевченка підготувала Тетяна Андрущенко. Видання є вкрай важливим. Крім того, що саме по собі воно є мистецьким артефактом доби, воно також виконує функцію наближення найвизначніших здобутків української літератури у Великій Британії, яка насправді знає про Україну та її культуру вкрай мало...

Я мав честь бути запрошеним на зустріч до Українського Інституту в Лондоні (доктор Марта Єнкала). Інститут розташовано в самому центрі міста, поряд із ним — пам’ятник Володимиру Великому. (Це було місце для українських «помаранчевих» паломників під час революції в Україні в листопаді 2004 р.) Також неподалік від інститут розміщено і посольство України в Сполученому Королівстві.

Також я мав розмови з «нелегальними» емігрантами до Великої Британії, які розповіли мені про ті нелюдські умови, на які доводиться приставати, щоб опинитися подалі від України, політика якої сьогодні орієнтована на виживання людей, на знищення малого та середнього бізнесу, на продаж українських підприємств іноземним інвесторам, так що люди опиняються без роботи і кусня хліба, хоч ціни за комунальні послуги невпинно зростають. Українська громада в Британії видалася мені згуртованою. В них є свої церкви (греко-католицька, православна), є свої центри...

Приємно, що українська культура поступово проникає на цей чарівний острів (в Кембриджі нарешті відкрито українські студії) через таких людей, як перекладачка і журналіст Віра Річ, Ольга Керзюк із Національної британської бібліотеки, через Марту Єнкалу, директорку Українського інституту в Лондоні тощо. Хочеться вірити, що коли все ж таки Україна стане частиною європейського простору, то британська та українська культури не відчують величезної прірви, що углиблювалася десятиліттями, а знайдуть спільні вектори для подальшого взаємного збагачення.