Мені шкода тебе, Росіє!

Гагарін! Пам’ятаю ту мить, коли вперше почув це прізвище від свого шкільного товариша Толі Рихліка. Було це надвечір, сонячної квітневої днини, на луках за нашим городом, де я пускав паперового літачка, якого зробив з аркуша шкільного зошита. Посмішка Юрія Олексійовича зачарувала мене і весь світ... Він першим побачив Землю з Космосу, першим зрозумів, яка вона маленька...

Мені гірко усвідомлювати той факт, що людина, яка першою подолала земне тяжіння і зробила епохальний прорив усього людства у безмежні обшири Всесвіту, людина водночас і щасливої, і трагічної долі, людина, яка репрезентує все людство, наш Юрій Гагарін для сучасної Росії не є тим світочем, яким він є для нас.

Не потрапив до зіркової дюжини знаних росіян і той, хто в роки застою і часи перебудови уособлював совість Росії, — Андрій Дмитрович Сахаров. Академік Сахаров — один із творців ядерного монстра... Його голос правди звучав дисонансом у багатомільйонному хорі «похвал» діянням структури, про яку поет-трибун сказав: «Ум, честь и совесть нашей эпохи». Насправді це була епоха безумства, безчестя і тотальної аморальності. Саме проти цього боровся академік Сахаров, але не можна побороти вітряки, якщо їх немає. Як бачимо, епохи змінюються, але епітети, які характеризують їх, чим далі, то стають все гіршими.

У зверненні президента Росії на адресу Віктора Ющенка є, зокрема, й такі звинувачення: «Российско-украинские отношения подвергаются испытаниям и в результате взятой вашей администрацией линии на пересмотр общей истории...».

До відома пана президента Російської Федерації щодо відмінностей у поглядах на нашу спільну історію, то це неcпівпадіння започатковано не за часів адміністрації В. Ющенка (не годиться вам віддавати лаври першості цій адміністрації, бо це несправедливо), а значно раніше, і триває ця лінія безперервно понад два століття.

Автор «Історії Русів», написаної за часів правління, за висловом історика В. Й. Ключевського, заїзжої циганки — Катерини ІІ, до вашого відома, а також вашої славної «комісії при президентові у протидії спробам фальсифікації історії на шкоду Росії», мав свої власні погляди на нашу спільну історію, на відміну від «правильних» імперських істориків, та і деяких сьогоднішніх «українських» академіків від історії. Комісія обов’язково повинна включити невідомого автора «Історії Русів» до списку фальсифікаторів нашої спільної історії під першим номером, а також багатьох українських істориків, які у своїх працях тільки те й робили, що спотворювали нашу спільну історію впродовж понад двох століть. До речі, це неподобство триває в Україні й нині.

Українську історію, за висловом Володимира Кириловича Винниченка, без брому читати не можна, а що вже нашу спільну з Росією історію, — то я волів би, щоб краще її взагалі не було, бо це суцільний потік маленьких, великих і квазітрагедій. Якщо чисто арифметично підсумувати реальні людські жертви за період нашої спільної історії, то ця цифра буде такою великою, що ніякого брому не вистачить, щоб заспокоїтись.

ПРО «УПОЕНИЕ СИЛОЙ»

«Упоение силой — порок каждого большого народа — отнюдь не чуждо и русским. Если армии большой страны обрушиваются на маленькую соседку и если это им благополучно сходит с рук, то подавляющая часть населения большой страны испытывает при этом гордость и удовлетворение — увы, надо признать, что такова была психология многих наций, и русские в этом отношении не являются исключением. Но мы не можем себе этого позволить, если хотим сохранить хоть тень надежды на то, чтобы жить в одном государстве с нашими теперешними соседями!..

Но есть и типичный русский порок в нашем отношении к другим народам. Это — неумение видеть границу, отделяющую нас от других наций, отсутствие внутреннего убеждения в их правоте существовать именно в их самобытности. Как часто приходилось мне слышать, что русские с каким-то наивным недоумением пытались понять, почему украинцы, белорусы или литовцы не хотят хорошенько выучить русский язык и превратиться в настоящих русских. В этом корень и подтрунивания над украинским языком, бестактных выдумок вроде «самопер попер до мордописьни», в нежелании признать украинцев за отдельный народ и недоумение — почему эти «русские» так странно коверкают наш язык?

Может быть, это происходит от вывернутого, ложно понимаемого чувства равенства — ведь мы считаем всех этих людей равными себе, сразу (хотя и без их спроса) записываем их в русские. Но легко понять, какой ужас и негодование это вызывает у других, особенно маленьких народов, видящих надвигающуюся на них необозримую массу, готовую растворить их в себе без остатка.

Некоторая близость во взглядах, умение понять друг друга нужны не только для того, чтобы жить вместе в одном государстве, но даже и для того, чтобы разойтись».

Вищенаведеним думкам — понад чверть віку, а висловила їх людина, яка в ті часи належала до інтелектуальної еліти Радянського Союзу. Ім’я цієї людини — Ігор Ростиславович Шафаревич. Цитати взяті з його статті, датованої вереснем 1973 року, називається вона «Обособление или сближение» (Национальный вопрос в СССР).

Справді, що «упоение силой отнюдь не чуждо и русским», а вірніше сказати — ця негативна риса притаманна росіянам. І про це красномовно свідчить вся їхня багатовікова історія: від викорінення демократичних засад і знищення носіїв цих традицій в Новгороді за часів середньовіччя московськими правителями — і до сьогодення: молочних, м’ясних, газових, інформаційних, кавказьких воєн, які відбуваються на наших очах і є продовженням вікових традицій «упоения силой», започаткованих московськими князями.

ПЕТРО І, КАТЕРИНА ІІ, ОЛЕКСАНДР ІІ — ...?

І «нежелание признать украинцев за отдельный народ» — це теж вікові традиції росіян. Упродовж століть можновладці Російської, а потім радянської імперій не гребували нічим у боротьбі з українською культурою і нищенні нашого народу всіма доступними засобами: починаючи від заборони книгодрукування, заборони української мови і закінчуючи спланованим голодом і масовими депортаціями за часів «ефективного менеджера».

Дивно, як українці можуть мати спільні погляди з росіянами, наприклад, щодо тих історичних постатей, які, на думку сучасного російського соціуму, є найвидатнішими й найдостойнішими: Петра І, Катерини ІІ, Олександра ІІ, Столипіна, Леніна, Сталіна?

За які благородні діяння українці повинні сьогодні співати їм осанну? Петру І — за спалений і вирізаний до ноги Батурин, за наругу, яку вчинили російські війська з населенням після Полтавської битви? За утиски Києво-Могилянської академії і фактичну заборону друкувати українські книги? За нищення українського купецького стану і заборону торгувати з іноземними державами, а чи за смерть і каліцтво тисяч козаків на канальних роботах?

Можливо, всенародної любові варта Катерина ІІ — за патологічну ненависть до українців? В одному із листів вона писала, що ніде в своєму житті не бачила провінцій, де б люди були такі дурні й гидкі, як на Україні.

То чому ж ці дурні люди так широко залучалися в російське культурне, державне і церковне будівництво впродовж XVII і XVIII століть? Українські культурні й церковні діячі беруть активну участь у поширенні освіти і культури спочатку Московії, а потім імперії. Це були: Дмитро Ростовський (Туптало), Стефан Яворський, Гавриїл Бужинський, Феофан Прокопович. Твори українських малярів, таких як Антін Лосенко, Дмитро Левицький і Володимир Боровиковський, стали окрасою московських, петербурзьких музеїв. Українська музика панувала в Росії в XVIII столітті. Україна дала імперії видатних композиторів — Максима Березовського, Дмитра Бортнянського, Артема Веделя.

Катерина ІІ для українців — не мама, як у гоголівських запорожців із «Ночі перед Різдвом», а вража баба, що є символом уярмлення. Вона зліквідувала демократичні традиції і автономію Гетьманщини, зруйнувала Запорозьку Січ, а після цього впровадила кріпацтво. Землі Запорозької Січі, щедро политі кров’ю славних лицарів, цариця роздавала своїм сатрапам, які сприяли «обрусению края».

Ганебну справу по «обрусению» України продовжив правнук Катерини ІІ — Олександр ІІ. Тож чи заслуговує на добре слово від українців Олександр ІІ? Це при його царюванні в 1863 році з’явився таємний циркуляр російського міністра внутрішніх справ Валуєва про заборону видань українською мовою для народу, а напередодні російсько-турецької війни, якою росіяни так пишаються, бо визволяли братів-болгар з османського іга, цар підписав Емський указ, який фактично знищував українську культуру і літературу. Витяги із цього указу подаємо нижче:

«Эмский указ

Выводы Особого совещания для пресечения украинофильской пропаганды после исправления в соответствии с замечаниями, сделанными Александром II 18 мая в г. Эмс.

В видах пресечения опасной, в государственном отношении, деятельности украинофилов, полагалось бы соответственным принять впредь до усмотрения, следующие меры:

а) По Министерству внутренних дел.

1. Не допускать ввоза в пределы Империи, без особого на то разрешения Главного управления по делам печати, каких бы то ни было книг, издаваемых за границей на малорусском наречии.

2. Воспретить в Империи печатание, на том же наречии, каких бы то ни было оригинальных произведений или переводов, за исключением исторических памятников, но с тем, чтобы и эти последние, если принадлежат к устной народной словесности (каковы песни, сказки, пословицы), издаваемы были без отступления от общерусской орфографии (то есть не печатались так называемой «кулишовкою»).

3. Воспретить равномерно всякие на том же наречии сценические представления, тексты к нотам и публичные чтения (как имеющие в настоящее время характер украинофильских манифестаций).

4. Поддержать издающуюся в Галиции, в направлении враждебном украинофильскому, газету «Слово», назначив ей хотя бы небольшую, но постоянную субсидию, без которой она не может продолжать существование и должна будет прекратиться, (украинофильский орган в Галиции, газета «Правда», враждебная вообще русским интересам, издается при значительном пособии от поляков).

б) По Министерству народнаго просвещения.

6. Усилить надзор со стороны местнаго учебнаго начальства, чтобы не допускать в первоначальных училищах преподавания каких бы то ни было предметов на малорусском наречии.

7. Очистить библиотеки всех низших и средних училищ в малороссийских губерниях от книг и книжек, воспрещаемых 2-м параграфом настоящего проекта.

8. Обратить серьезное внимание на личный состав преподавателей в учебных округах Харьковском, Киевском и Одесском, потребовав от попечителей сих округов именного списка преподавателей с отметкою о благонадежности каждого по отношению к украинофильским тенденциям, и отмеченных неблагонадежными или сомнительными перевести в великорусские губернии, заменив уроженцами этих последних.

Примечание II. Признавалось бы полезным принять за общее правило, чтобы в учебные заведения округов: Харьковского, Киевского и Одесского назначать преподавателей преимущественно великоруссов, а малоруссов распределить по учебным заведениям С.-Петербургского, Казанского и Оренбургского округов».

Президент Росії Дмитро Медведєв у своєму епохальному телезвинуваченні Віктора Ющенка докладає неймовірних зусиль, щоб зберегти здобутки щодо «обрусения» своїх попередників. Гнівна тирада звучить із телеекрана: «Продолжается вытеснение русского языка из общественной жизни, науки, образования, культуры, средств массовой информации».

Якби Дмитро Медведєв закінчив загальноосвітню російськомовну школу на Україні та вивчав кастровану радянськими «обрусителями» українську літературу, то йому розповіли б учителі цієї кастрованої літератури, хто такий Валуєв і що доброго він зробив для України, а також дізнався б, що в Німеччині є місто Емс, і яку роль воно відіграло в долі українського народу і нашій спільній з Росією історії.

Якби Дмитро Медведєв це знав, і його морально-етичний рівень сягав вершин покійного Папи Іоанна Павла ІІ, то він не говорив би нісенітниці на адресу України з телеекрана. А приїхав би на цю стражденну землю і вибачився за всі гріхи, в яких винні перед українцями можновладці Росії за весь час нашої спільної історії, і започаткував би нову сторінку наших взаємин на принципах взаємоповаги і взаємовигідного партнерства.

Тридцять років діяв цей злочинний закон, якому аналогів не було в світовій культурі, і лише після підписання маніфесту 17 жовтня 1905 року втратив силу. Остання чверть ХІХ століття для українського культурного і суспільного життя була найтяжчою за всю її історію, та, незважаючи на злу волю імперії, кращі сили нашої нації ще більш посилили роботу. Центр культурного життя з Києва переміщується до Львова, який перебував у складі Австро-Угорської імперії. Осередком культурного життя стало Наукове товариство імені Шевченка, яке було своєрідною академією наук.

Незаперечним є той факт, що конституційна Австрійська імперія, порівняно з абсолютистською монархією Романових, надавала змогу для культурного розвитку як українців, що перебували в її складі, так і поневолених духовно і фізично українців на Великій Україні.

Період царювання Олександра ІІ, а пізніше його нащадків — Олександра ІІІ та Миколи ІІ, безперечно, був нашою спільною історією. Російські правлячі кола свідомо тримали український народ у темряві й культурному занепаді, не дозволяли школи з викладанням рідною мовою, забороняли періодичні видання українською, не давали вільно розвиватися національній літературі. Тож для українців Олександр ІІ не може бути історичною особою, яка викликає позитивні емоції, бо його «діяння» і його наступників по «обрусению» українців є фактично культурним геноцидом нашого народу.

Петро Аркадійович Столипін, який своїм циркуляром від 20 січня 1910 року зарахував весь український народ до інородців, що позбавляло українців громадських прав та права мати свої національні культурно-освітні організації. Він зробив добру справу, що нарешті визнав нас «инородцами», тобто не росіянами. З усією притаманною Петру Аркадійовичу прямотою він цілком зрозуміло висловився про політику царизму в українському питанні за весь період нашої спільної історії: «Между тем, такая цель для украинского общества, с точки зрения русской государственной власти, представляется крайне нежелательною и противоречит всем начинаниям, которые правительство проводит по отношению к бывшей Украине. Исходя из этого положения, что три главные отрасли восточного славянства и по происхождению, и по языку не могут не составлять одного целого, наше правительство, начиная с XVII столетия, постоянно боролось против движения, известного в наше время под именованием украинского и олицетворяющего собой идеи возрождения прежней Украины и устройство Малорусского края на автономных национально-территориальных началах».

Історія знає війни: Семирічні, Тридцятирічні, Сторічні, а боротьба російських урядів із непокірними «инородцами» тягне десь уже на чотирьохсотлітній термін. Така довготривала боротьба варта, щоб її занесли до Книги рекордів Гіннесса.

Постає логічне запитання, а чи варто було вести цю боротьбу? Які її результати — всім відомо.