Папанов захищав свого Вовка від нападок дітей

Творча кар’єра А. Папанова була перервана Другою світовою війною, повною мірою ще не почавшись, — після школи та драмгуртка Анатолій працював на заводі й грав у заводській театральній студії. 19-річним необстріляним призовником він потрапив на передову. «Хіба забудеш, як після двох із половиною годин бою із сорока двох осіб залишилося тринадцять?» — згадував Папанов згодом.

Ці спогади стали акторові у нагоді під час зйомок фільму «Живі та мертві» за романом К. Симонова, де він зіграв через багато років одну з найяскравіших і вагомих своїх ролей — генерала Серпіліна, інформують РІА «Новости». 1942 року Анатолій Папанов був важко поранений, а потім комісований за інвалідністю. Повернувшись до Москви, він вирішив вступати до ГІТІС. Набір був уже закінчений, але, за спогадами його дружини Надії Каратаєвої, Папанова все ж таки взяли, причому відразу на другий курс — там були одні дівчата, яким навіть етюди грати було ні з ким. Так Папанов виявився однокурсником майбутньої дружини Надії.

Вони одружилися відразу після закінчення війни. Після інституту Анатолія запросили на роботу відразу на три московські сцени, але дружину за розподілом направили до російського драматичного театру Клайпеди, і Папанов поїхав разом із дружиною до Прибалтики. Потім Папанова запросили у Театр сатири, а дружина ще рік пропрацювала у Клайпеді, куди актор намагався приїздити за кожної можливості. Відтоді він старався з Надією не розлучатися. Отримавши турпутівку до США як премію, відмовився їхати туди без дружини. Довелося Спілці кінематографістів виписати путівку й Надії Каратаєвій. Вона як переконана комуністка за кожної можливості намагалася показати чоловіку «звіряче обличчя капіталізму».

На одній з екскурсій вони накупили пиріжків, і Надія Юріївна звернулася до чоловіка з черговою агітацією:

— Ось бачиш! У них пиріжок коштує долар, а у нас — лишень десять копійок!

— Правильно розмірковуєш, Надя. Якщо врахувати, що після нашого пиріжка й лікування безкоштовне...

«Я — однолюб: одна жінка, один театр», — говорив Папанов про себе.

У Театрі сатири він грав до самісінької смерті. Протягом перших кількох років у Папанова не було великих і помітних робіт. Папанов переживав, почав пити. Горілка трохи його не згубила. Як згадує його вдова, він кілька разів кидав пиячити та починав знову, а остаточно «зав’язав» з алкоголем після смерті матері.

Лише 1954 року Папанов отримав у театрі справжню роботу — роль у виставі «Поцілунок феї». Цими ж днями в нього народилася донька. «Це мені Лєна щастя принесла!», — стверджував актор.

Незабаром про нього заговорили театрали. Тоді на Папанова звернули увагу й кінорежисери. 1961 року Ельдар Рязанов першим запропонував Папанову цікаву роботу — відразу дві ролі в ексцентричній комедії «Людина нізвідки»: сучасного пройдисвіта-вченого та вождя племені «снігових людей».

У 60-х Папанов багато знімався: у психологічній драмі «Наш дім», кіноповісті про вчених «Іду на грозу», комедіях «Приходьте завтра», «Діти Дон-Кіхота», «Дайте книгу скарг», «Бережися автомобіля» та «Діамантова рука».

У фільмі «Живі та мертві» Папанов продемонстрував, що може грати не лише побутові та комедійні образи, але й героїв трагедії. Але драматичні ролі обходили його стороною — лише 1970 року на екрани вийшла картина «Білоруський вокзал», де актор знову довів, що він є прекрасним драматичним актором, а свій останній фільм «Холодне літо 53-го» Папанов так і не побачив — він вийшов на екрани вже після його смерті.

Глядачі чекали від нього гумору та комедії, вбачаючи в Анатолії Папанові Вовка з «Ну, постривай!». Озвучення мультфільмів принесло актору з його знаменитим «говорком» величезну популярність. Голос Папанова анітрохи не змінився зі студентських років, коли викладачі сценічної мови лаяли його за дефекти, яких йому не вдавалося позбутися через неправильний прикус.

Голос із «вульгарними шиплячими» став фірмовим — папанівським.

Неможливо уявити, щоб фрази, що стали крилатими, міг вимовляти хтось інший:

«Свободу Юрию Деточкину!»

«Шоб ты здох! Шоб я видел тебя у гробу у белых тапках!»

«Усегда готов!»

«Будет тебе и кофэ, будет и какаво с чаем».

«Шоб ты жил на одну зарплату!»

«За чужой счет пьют даже трезвенники и язвенники».

Записи голосу Папанова й понині використовуються при створенні нових серій мультфільму «Ну, постривай!».

Свого героя — Вовка — актор любив і захищав від нападок юних глядачів. Дружина з його слів відповідала на листи прихильників: «На мою думку, Вовк зовсім не страшний. Якщо спочатку щось він дійсно замислював проти Зайця, то зараз у ньому з’явилося певне благородство. Подивіться, що виробляє цей Заєць, як він знущається над Вовком. Вовку нічого такого на думку не приходить».

Папанова й упізнавали на вулицях як «Вовка». Але актор ніяковів через популярність. Папанов одягався у звичайні джинси, просту сорочку, щоб його не впізнавали. Надія Каратаєва згадує: він часто говорив: «Чого це всі кажуть, що я добре граю? На мою думку, нічого незвичайного у моїй грі немає». На сцені міг усе зробити, а у житті був сором’язливим».

За рік до смерті Папанов сам став режисером. Перша поставлена ним вистава — «Останні» за п’єсою Горького. Будучи віруючою людиною, Папанов хотів закінчити виставу молитвою, але 1986 року це було неможливо. І тоді він знайшов запис молитви у виконанні Шаляпіна, проти якого чиновники нічого не мали.

Влітку 1987 року Папанов почав зніматися у своєму, як виявилося, останньому фільмі — одній із перших стрічок часів перебудови про сталінські репресії «Холодне літо п’ятдесят третього».

Історія про банду амністованих кримінальних злочинців, яка лягла в основу сюжету, була знайома Папанову не з чуток.

Коли він працював на шарикопідшипниковому заводі ливарником, хтось із цеху вкрав деталі. Арештували тоді всю бригаду, й Папанов просидів у Бутирці дев’ять днів.

Дружина Папанова, Надія Каратаєва, намагалася відмовити Анатолія Дмитровича від цих зйомок. Вона вважала, що чоловіку варто відпочити та поберегти себе. Але Папанов загорівся цією роллю та поїхав до Карелії.

Замість того, щоб зі зйомок відразу вирушити до Риги, де перебував на гастролях його театр, він вирішив заїхати до Москви. Того року Папанов уперше набрав курс до ГІТІСу й хотів перевірити як розмістили у гуртожитку його майбутніх студентів.

5 серпня 1987 року вдома нікого не було. Дружина-актриса разом зі всією трупою перебувала в Ризі, дочка із сім’єю — на дачі.

— Сашо, чому немає гарячої води? — звернувся актор до слюсаря.

— Відключили...

— Ну нічого, холодною помиюся...

Розгарячілий, втомлений, він встав під холодний душ, і його серце зупинилося. Папанову було 65 років.