Одностайність — у байдужості

Гелен Келлер — американський письменник, громадський діяч і викладач втратила слух і зір унаслідок лихоманки, коли їй було 19 місяців. «Наука винайшла ліки від більшості наших хвороб, але так і не винайшла засобів від найжахливішої з них — байдужості», — писала свого часу Келлер. Погодьтеся, як складно, а може, й зовсім неможливо сказати щось на противагу цьому визначенню. Але, чудово розуміючи, що байдужість гірша будь-якої іншої вади, ми чомусь часто обираємо позицію «моя хата скраю».

«Політичні розмови про розділення країни не йдуть у жодне порівняння з небезпекою того, що люди байдужі до біди, яка сталася не з ними, але зовсім поряд», — каже сьогоднішній співрозмовник «Дня» — політолог, директор соціологічної служби «Український барометр» Віктор Небоженко, коментуючи громадську реакцію на трагічні події на Західній Україні.

Хтось скаже, мовляв, а що можна було вдіяти: перерахувати гроші на спеціальний благодійний рахунок уряду — так перерахували. Це, безперечно, аргумент, але існує й контраргумент. У Китаї, який показав вищий організаційний і технічний клас під час відкриття Олімпіади, ще за рік до старту Ігор волонтери, які працюють, як відомо, безкоштовно, шикувалися в довгі черги. А де були ми, коли преса «горіла» повідомленнями про те, що на Західній Україні катастрофічно не вистачає робочих рук, і куди рухається країна, яку не може об’єднати ні маленька радість, ні велике горе?

— Вікторе Сергійовичу, ваша оцінка реакції (матеріальної, моральної та іншої) української влади на трагедію на Західній Україні.

— Ви ж розумієте, що навіть якби це була добре оснащена європейська країна, якби загинуло 30 осіб і служби не відреагували жодним попередженням, а влада виявилася абсолютно не готовою і чекала лише допомоги центру, то це викликало б не просто хвилю — шквал критики. У нас відразу, як мінімум, чотири проблеми. Перша. Пасивність громадськості до таких трагедій. І це не може не насторожувати. Друге. Неефективність державних служб, починаючи від служб раннього попередження. Не могли вони цього не розуміти, не моделювати, адже вони за це, грубо кажучи, гроші отримують. Третє. Фінансова, а особливо організаційна неготовність. Четверте. Ми з вами поки що можемо лише припустити, якими можуть бути масштаби майбутнього розкрадення й корупції, які виникнуть під час ліквідації наслідків стихії, що стала бідою для людей на Західній Україні.

— А як суспільство може, щонайменше, звести до мінімуму нецільове використання бюджетних коштів?

— Дуже старовинний спосіб — прилюдність. Чим закритішою буде ця тема, чим швидше вона зійде зі сторінок газет, журналів, інтернету, телебачення, тим неефективнішою буде робота чиновників. Вони бояться хіба що начальника зверху. І лише таке старовинне слово, як гласність, примушує їх соромитися своєї неефективності. А я схиляюся до того, що наші засоби масової інформації швиденько втратять інтерес до того, що коїться зараз у Західній Україні. Втратять інтерес не лише тому, що в цьому зацікавлена бюрократія, не готова про щось говорити й щось робити, а й з огляду на суспільні запити. Я все це складаю в один ряд: шахтарські катастрофи, страшна катастрофа в Скнилові, повінь на Західній Україні. Суспільство не піднімається, і це набагато гірше, ніж неефективність бюрократії, й я хотів би звернути вашу увагу на цей дуже і дуже тривожний дзвіночок.

— Чому, як ви вважаєте, суспільство не піднiмається?

— Суспільство перебуває в дуже сильній роздробленості. Це період первинного накопичення, відсутність чітких ідеологічних орієнтацій, колосальна дистанція між політиками й громадянами. Все це призводить до того, що люди розраховують лише на себе, або на дуже вузьке коло близьких та знайомих. І звідси така, якщо хочете, масова некомунікабельність, несприйнятливість і байдужість до бід, які виникають на іншому краю України. Це дуже погана ознака. Політичні розмови про розділення країни навіть у підметки не годяться небезпеці того, що люди байдужі до біди, яка відбувається не з ними, але зовсім поряд.

— Ми говорили про неефективність влади на місцях, а також пасивність суспільства до бід оточуючих. А чому, на ваш погляд, мовчала опозиція, чому провідні політики з опозиційного табору не критикували й не направляли владу, грубо кажучи, в правильну колію?

— Пояснюється це просто, хоч і звучить цинічно: це не їхній електорат.

— І в якій ми країні живемо за таких підходів?

— На жаль, так, цинізм дуже високий. Вони подивилися, порахували, що в них там три відсотки електоральної підтримки й подумали, а заради чого «мучитися»? А те, що піаряться Президент та прем’єр, але роблять при цьому щось хороше — так це слава Богу. Нехай вони весь час змагаються, хто більше зробить добра для людей, які потрапили зараз у біду. Нехай вони думають при цьому лише про майбутні президентські вибори, але раз щось реально роблять — це великий плюс. До речі, помітьте, досі жоден чиновник не звільнений. Це хіба нормально!? Я не жадаю чужої крові, але не може так бути, щоб чверть країни потрапила в таке важке становище, а все зводиться лише до волі Божої. Щось не так...

— Про те, що щось не так кажуть уже й за кордоном. Кажуть відкрито, що восени в нас вибухне чергова політична криза, з усіма наслідками, що звідти витікають.

— Тимошенко йде лише до однієї мети — сильної одноосібної влади президентської республіки. Зрозуміло, що все, що вона робить сьогодні, пов’язане із завтрашньою президентською кампанією. Річ навіть не в честолюбстві Тимошенко, а річ у тих правилах гри, які вибудувалися починаючи з 1994 року. І що б ми не казали про парламентаризм і демократію — головними в нас залишаються все одно президентські вибори. І що головне: ми «підсадили» Захід на цю голку. Звідси й таке болісне ставлення до того, чи буде вона прем’єр- міністром, чи ні. Мене, наприклад, цікавить ефективний Кабінет Міністрів, а не ім’я того, хто його очолює. А ефективний уряд — це показник української державності, а не просто чиясь персональна чарівливість і організаційний талант.

— Але саме персональний або особовий чинник зараз вiдiграє, м’яко кажучи, далеко не другорядну роль. Як ви вважаєте, наші іноземні партнери сьогодні знають, з ким з українських політиків можна домовлятися на перспективу?

— Складно відповісти однозначно. Європі в цьому значенні простіше — вона від нас багато не вимагає, оскільки не може «переварити» своїх новачків. І чим довше ми приставатимемо до Європи, тим Європі спокійніше. Інша річ, Росія, якій необхідно визначатися за мірою поваги або неповаги до України. Ось у цьому ключі Росія й вибирає собі політиків. Ви помітьте, що Росії починає, грубо кажучи, свербіти, тоді, коли якась ініціатива відбувається всередині України. Що я маю на увазі? Наприклад, міжконфесійні діалоги, які намагається розвивати Ющенко і, звичайно ж, НАТО. Росія лише реагує на ці сигнали, не пропонуючи для України нічого. Тому перш ніж їм ставити на ту або іншу політичну силу або політика, вони повинні знати, чого вони чекають від нас. Я гадаю, незважаючи на те, що Тимошенко старається зробити все, щоб Кремль ставився до неї прихильно, сам Кремль сьогодні не знає, як використати Тимошенко: чи то, як джерело конфлікту з Ющенком, чи то як зіставлення з Ющенком, чи то як довгострокового партнера, чи то як тимчасового союзника? І річ тут зовсім не в оригінальній особистості самої Тимошенко, якій і можна, і не можна довіряти, річ у тім, що Кремль сам не знає, чого він хоче від цієї країни.

— Не недавній прес-конференції чинний глава держави висловив упевненість у тому, що чинний прем’єр балотуватиметься як кандидат у президенти. Разом із тим, незадовго до того як Віктор Ющенко вимовив ці слова, Юлія Тимошенко чітко заявляла, що готова до переговорів про єдиного кандидата. Як ви вважаєте, вони ще можуть домовитися і що криється за ширмою цих суперечливих фраз?

— Хоч як це не пікантно, але жодної інтриги вже немає. Залишається три кандидати: Тимошенко, Ющенко та Янукович. І це, до речі, велика біда, що ширми немає. Коли Тимошенко говорить про єдиного кандидата, йдеться про таку собі, якщо хочете, жіночу пропозицію Ющенку здатися. Іншими словами, вона каже, мовляв, давай складемо наші рейтинги і той, у кого він більший і буде єдиним кандидатом. Логічно? Таку саму техніку вона йому запропонувала під час формування коаліції, і він сильно програв у цій ситуації. Я вважаю, насправді йдеться вже не про домовленості, а про те, що Тимошенко постійно пропонує різні моделі політичної капітуляції Ющенка на її користь. Але якщо Ющенко заявив про те, що Тимошенко йде на вибори, він чудово розуміє, що це конкурент і дуже сильний конкурент. А враховуючи її ресурси як прем’єр-міністра, її рейтинг, її можливість вільного пересування від Кремля і до Брюсселя, звичайно ж, Ющенку буде дуже важко.

— Якщо говорити про Ющенка й Тимошенко як про конкурентів на майбутніх президентських виборах, яка доля чекає коаліцію, за спиною якої і стоять ці два лідери? Правляча більшість вистоїть чи все-таки стане заручником грядущої і жорсткої виборчої кампанії?

— Ви вже практично відповіли на своє запитання. Я додам лише, що Верховна Рада, навчена гірким досвідом конфлікту Кучми, Ющенка, Януковича, виборами 2004 року, часто прикидається дуже слабкою. Парламенту дуже вигідно, щоб під час президентських баталій він зберіг себе: чим більше вони «лупцюватимуть» один одного, тим більше вони слабшають. Верховна Рада старається відійти вбік. Зверніть увагу на їхню пасивність — вони роблять усе, лише, щоб їх не розігнали під логіку президентських виборів. Вони розуміють, що є об’єктом ділення президентської спадщини, і стараються стати непривабливими. Коли спілкуєшся з окремими депутатами, видно, наскільки це жахливо бурхлива, ініціативна, іноді жадібна істота. Але ця істота завжди дуже енергійна. Але як тільки вони сполучаються в єдину масу під назвою український парламент, ми бачимо пасивне, неефективне, некомпетентне зборище. Це не випадково. Я не вважаю, що це неефективний парламент. Це — передусім, бажання залишитися й вижити в запеклих президентських боях. Помітьте, яка низька законодавча діяльність за цей рік.

— Сказати низька — нічого не сказати.

— Абсолютно вірно, і я вважаю, що це свідома політика: ну що нас розганяти, за що нас бити, ми ж нецікаві... Хоча насправді, згідно з новим конституційним дизайном, Верховна Рада як європейський парламент може дуже багато. До речі, я вважаю, що на святкуванні Дня Незалежності у виступі конституційне питання буде актуалізоване в якихсь конкретних нових ініціативах.