«Діоген» на дереві,

Іду за 45-річним Миколою Сасом до лісу вузькою стежкою, відомою лише йому і ще одній людині на ім’я Сіма. Він просувається тихо, легко і швидко. Високі дикі трави ніби схиляються перед ним. «Отак і напишіть: я зустрівся з людиною, яка живе на дереві, о тій порі, коли зацвів іван-чай», — «допомагає» мені Микола у творчих пошуках.

НА СІМОХ ВІТРАХ

Коли вже до тієї липи, на якій він облаштував своє надійне житло, залишалося десь із півсотні метрів, раптом зупинився: «Бачите, округлі форми — кочовий стиль. Це відповідає моєму характерові. Впритул не побачиш. Авжеж, що на відстані проглядається. І те, і се... Дев’ятого травня затягнув на липу першу балку, а за місяць, як кажуть, і новосілля справив», — показує на дерево, що вивищується серед інших довкола. Бо вже мав досвід отакого будівництва...

Микола Сас каже, що з липи бачить Карабчіїв. Там він у 2000-му вперше побудувався і того ж таки року, одного з днів пізньої осені, «залишився без хати». Карабчіїв його не прийняв. Хіба, мовляв, нормальна людина може жити та бути на дереві?! Самітник зажив у селі лихої слави. Це, говорили, «той, що греблі рве»... Отож якось повернувся на руїни «свого помешкання». Згодом йому хтось розповів про те, як відбувався той брутальний гармидер:

— Вони зрізали ясена, на якому хата була, а він не падає... Фантасмагорія якась. Для них, звісно ж. Буцімто я — чаклун, ворожбит і ще хтозна- що... І буцімто дерево я зачарував!.. Бо ж зрізали, а воно не падає... Людина, яка спілкується із живою природою, для них незрозуміла чомусь. Нарешті, ті руйнівники збагнули, що хата — на розтяжках. На сімох деревах тримається, наче на сімох вітрах.

От вони всі сім реліктових дерев і звалили. Виконали свою руйнівну «місію». У заповідному лісі!..

ПОДАРУНОК ДЛЯ ЛИПИ

Ота хата була на висоті 18 метрів від поверхні землі, ця — на вдвічі меншій висоті. Та — на ясенові, ця — на липі. Микола стоїть біля неї, столітньої липи: «Знаєте, чим я тут її забезпечив? Запиленням! А запилення для дерева — то кохання. Я ж подарував їй неперевершені перспективи щодо кохання. Звичайно, навбивав тут штирів». І показує на вулики, встановлені на балконі своєї хати: «Що стосується вуликів, то цим завідує мій друг Сіма. Його прізвище — Гулай. Під його опікою бджоли». Є люди, які розуміють Миколу!

Летять бджоли, співають пташки, під вітром шумлять дерева своїми кронами. «Ясен твердий, а липа — м’яка, податлива. Раніше я був схожий більше до ясена, але в нього є недолік: крихкий, ламається. А липа тримається!».

Наразі Микола Сас вважає, що більше схожий на липу. Діоген філософствував у бочці, а наш сучасник Сас — на дереві. Щоб йому ніхто не заважав у пошуках відповідей на основні питання філософії.

То чи може тепер, після незабутніх подій у лісі за селом Карабчіїв, так само сказати, як свого часу Григорій Сковорода? «Світ ловив мене, та не впіймав?» — перепитує сповнений життєвих сил і наснаги самітник. Кудись вдивляється з висоти своєї хати. Відтак відповідає: «Не знаю. Мабуть, ще рано такий висновок робити...».

Сам собі і архітектор, і забудовник. «Отож у мене вже був досвід, коли взявся за це будівництво. Та хата була менша, ця — більша, простора. Чому саме на цій липі? Гілки «розходяться» так, що мені зручно «йти» додому чи із дому. До села, де мамина хата, недалеко. Все роблю так, як мені інтуїція підказує, без розрахунків, на рівні підсвідомості. Заздалегідь запитав у лісника дозвіл, що візьму дерево, про ціну домовився і таке інше. Потрібний розмір узяв. Більший не візьму. Бо це дуже важливо — вага. Там треба з ним справлятися. Все — у повітрі. Балки дуже тяжко було встановлювати. Ну, на страховці, звичайно.. Інакше не можна. Бо, хоч і невисоко, та покалічитися можна. Хоча у страховці є один великий недолік. Коли я ще ту хату будував, хотів зробити страховку, та не зробив. І це врятувало мені життя. Тоді була така гостра ситуація, що треба було убік відійти. Якби я був на страховці, балка, що відірвалася, мене вдарила б».

Про будівельні матеріали: «Шукав у лісі робінію білу, яку у наших краях чомусь акацією називають. Ніяка це не акація, а робінія біла. Вона дуже міцна, довго стоїть — не гниє. Дубова суха гілка також використана. Вбиваються штирі. Дуже міцні, металеві. І на них ставляться балки. А потім балки скручуються дротом, що вдвоє береться. Якщо в одне взяти, то це — ненадійно: може бути якийсь дефект. Я ж тут не завжди один. Гостей приймаю, аякже. На балконі у спальних мішках ночують. До мене листи пишуть. За адресою: «Хмельницька область, людині, яка живе на дереві». Одержую. З усієї країни. Більшість адресантів — такі ж, як я. І такі бувають, що даю їм на зворотню дорогу...».

Відтак продовжує про процес будівництва: «Коли вже зробив каркас, то далі все простіше робиться. На стіни і перекриття береться переважно сосна — вона рівна, легка і досить міцна. Щоправда, води боїться, але в мене надійна покрівля».

Хата, як хата. Лише й того, що на дереві у лісі. Хоча й важко навіть уявити весь отой процес будівництва у повітрі. А він продовжує: «З каміном, як бачите. І в отій хаті камін був. Бо що ж то за природа без вогню?! Первісні люди — й ті без вогню не жили...».

Розповідає, що, збудувавшись удруге, остаточно повернув собі душевну рівновагу, втрачену до певної міри після того, як опинився на руїнах першої хати: «В отій хаті я бував раз чи два на тиждень, а в оцій — і двічі на день. Близько від села. Я ж не одним духом живу. Репетиторством собі на хліб насущний заробляю. Город є. А то хтось прийде: Коля, допоможи траву для худоби скосити. Допоміг — маю молоко. Якщо думати тільки про зірки, то відомо, де можна опинитися. Знаєте ж про того, хто впав у яму».

Питається в задачі: а навіщо це йому треба — на дереві іноді жити? «Я ж філософ», — відповідає Микола. І вдається до ліричного відступу:

«Музика, живопис... Звідки натхнення в митця? Від природи, звичайно. Природа — то першоджерело. Від цієї краси (краєвидів. — М.В. ) більше задоволення, ніж від картинної галереї. У картинній галереї можна одержати естетичне задоволення лише тоді, коли маєш спостереження на природі. Раптом вражає: художник помітив і відтворив на полотні саме те, що колись помітив я. І тоді таки з’являється оцей зв’язок поміж художнім твором і людиною. Це ж стосується і музики... Пересічні люди цього не помічають. Бо вони заклопотані буднями. І треба бути спокійним, терплячим. Треба дуже довго спостерігати, щоб помітити щось надзвичайне. Дивишся: начебто все, як завжди. І раптом: мить отака чудова, неповторна — відблиск надзвичайний. І все сприймається інакше, залишаються незабутні враження, стають поживою для роздумів. Як на мене, це — найвище блаженство, яке тільки може бути у житті. Ну, може, не найвище, але одне з найкращих відчуттів, яке тільки може пережити людина. Ось недавно: дощ тільки-но прошумів, хмари ще не розсунулися, а сонце вже виглянуло. Я подивився і думаю: ось цього я досі не бачив. Скільки ж то спостерігав раніше, різні відтінки, різні барви бачив, а це — щось нове. Природа не повторюється у своїх витворах. Звичайно, після цього можна щось і читати, слухати, спілкуватися. Якщо не маєш вражень від природи, від першоджерела, то втрачаєш під собою ґрунт, не знаєш достеменно, навіщо прийшов у цей світ. Ми ж пропадемо, якщо всі втратимо цей зв’язок. Духовно пропадемо. Та й матеріально.

Отака гармонія жива...

У СЕЛІ

То хто ж він, Микола Сас?.. Співець чарівної природи? Схоже на те. Радіє: «Ось-ось зацвіте алтея...». Одначе: «А це — стосил. Я його тут посадив. Знав із довідників, що є така рослина. Роками ходив — не знаходив. І раптом зустрів! Зібрав насіння... А це — лілія лісова. Рослина потребує охорони. Я тільки в одному місці її знайшов. Тепер поширюю у підходящих для неї місцях. Вона ж тільки на південних схилах росте. Насіння присипаю землею. Минає певний час і йду, дивлюсь, як воно зійшло. Деякі різновиди папороті, яких тут немає, привіз із берегів Дністра, поширив у наших місцях. І тепер приємно мандрувати, спостерігати, як вони ростуть...».

Хвалить місцевого лісника на ім’я Володимир: «Учора таке сонце було — погода гарна. Я ходив по лікарські трави. І ось іду, в мене сльози нагортаються на очі. Знаєте, чому? Бо я іду і бачу, що посаджено дуб і посаджено робінію. Я вже уявляю, яким має бути ліс. І мені шкода, що я вже у цьому лісі не буду. Лісник працює для майбутнього. Він весь у клопотах. Бо люди дуже несвідомі. Випасають там худобу...».

За фахом Микола Сас — біолог. Одначе вчительську практику чомусь згадує без ентузіазму і без особливого задоволення: «Підопічним — радість, бюрократам — горе». Не поділяє версію щодо того, що він, як кажуть, «біла ворона»: «У світі багато таких, як я». А в його сільській хаті із телевізора лине музика: «Моцарт мені позаздрив би. Супутникова антена. «Знайшов» один канал — цілодобово слухаю класичну музику. Але я і рок шаную...».

Із задоволенням показує на книжкові полиці: «Тут — філософія: Платон, Спіноза, Фрейд, Ніцше... І Сковорода є. Це — поезія: Данте, Гомер... Ось і Байрон, Гете. Класичні твори переважно. Ті, що пережили своїх авторів. Кого читаю сьогодні? Платона. Актуальний, аякже».

Відтак показує на свій фотоальбом:

«Там — епізоди із Кавказького періоду життя. Мені було тільки 30... 1990-й, 1991-й роки... Долав хребти Кавказу. Не можна осмислити життя, якщо тільки читати. Ще потрібні якісь емоційні особисті враження. Горці мене дуже привітно зустрічали. Ми живемо не тільки духом, але й тілом. Тому тіло треба відповідно гартувати. У кожного має бути свій Кавказ. Без оцього я не став би тим, ким є».

А за хатою тихо тече річка Батіжок. «Я загатив її разом із своїм другом, якого вже, на жаль, немає серед нас», — розповідає Микола.

Над Батіжком — ним же зроблена 10-метрова вишка. «Коли я взимку стрибаю з неї, згадую Шекспіра: боягузами нас роблять роздуми. І вже рішуче кладу край роздумам. Іноді на роздуми залишається лише одна мить. Треба вирішувати. Стрибаю!».

Дивиться навкруги: «Отут у дитинстві я пас худобу. Разом із дідом. По батьковій лінії. Він сім років жив в Америці. Після революції повернувся. Ага, по землю... Пережив усі лихоліття. Дід розказував мені всілякі небилиці, бувальщини, казки. Справив на мене великий вплив...».

За річкою — неоране поле. Буяє дикими травами. «Таке собі можуть дозволити тільки дуже заможні країни. Посткомуністичний період — хай поле відпочиває. Хвалити Бога, що, нарешті, посткомуністичний. Прийдуть нові люди, окультурять поле», — мовить про перспективи Микола Сас.

Відтак з оптимізмом говорить про те, як він собі уявляє організацію життя у селі, що «не туди пішло за колгоспного ладу»: «Де ви ще такі села бачили, що хата біля хати?! Ніде у світі таких немає. Гляньте в Інтернеті, як люди в Європі живуть. І в наших краях колись отак було. Сільська місцевість — то ферма, поле навкруги. Сад там у нього є. А стодола де повинна бути? Коло хати. А де ж тепер поставиш стодолу, коли хата біля хати?! Втрачено традицію. Що нам дід-прадід залишив? Ні реманенту, ні господарських дворів, як у цивілізованих людей. Тільки колгоспні звички. Отож хай поки що поле відпочиває».

Мабуть, тому Микола Сас і побудувався на дереві. До іншої такої ж хати дуже далеко. Вдруге отак побудувався. Одначе досі не одружився. Хоча й зазначив, що ця радість життя для нього не чужа. Відтак сказав, що серед представниць прекрасної статі поки що не зустрів оту, яка прийняла б отакий спосіб його життя. Одначе надії не втрачає: «Є ж Інтернет!..».

Мовляв, активні пошуки ведуться, бажаний результат буде.

А рідне село Завадівка приймає Миколу Саса таким, яким він є. «Вранці бачили Миколу — йшов вулицею. А де він тепер, коли минуло дві години?.. Він такий моторний», — сказала про М. Саса його літня сусідка Марія Ткач. Гарну характеристику «дали» Миколі і у сільській раді.