«Таблетки» з Європи

У Києві завершився фестиваль Європейського кіно. Цей кінофорум був організований представництвом Європейської комісії в Україні за підтримки посольств, що надали фільми своїх країн, а також компанії «Артхаус-трафік».

Наче задля нагадування про те, що ми також Європа (про що, до речі, майже половина наших співвітчизників знати не бажає), до афіші, яка складалася з дванадцяти стрічок із Болгарії, Угорщини, Греції, Португалії, Франції, Швеції, Естонії та інших країн, було включено й українську стрічку. За відсутності гідних фільмів, у яких виразність і глибина змісту поєднувалася б із виразністю, простотою й талановитістю його художнього вираження, до програми фестивалю від України ввійшов фільм Ігоря Подольчака «Меніни». Щоб до кінця додивитися цю «складну психологічну головоломку», як представили стрічку в фестивальній програмці, слід не просто любити кіно. Потрібно бути на ньому геть схибленим. Меланхолійні, до неможливості затягнуті «Меніни», на наш погляд, є крайнім виявом буддистської «філософії пустоти» в кінематографі. Згідно з нею, все єдине, все примарне й відносне, бо позбавлене сенсу. Здається, що якби кадр не вимагав бодай якоїсь предметності, Подольчак зняв би цю саму «пустоту» буквально: повернув би камеру об’єктивом до сонця і засвічував би плівку його променями (ефект був би той самий). Коли значення сущого розмивається або зовсім втрачається, приходить бажання небуття, нірвани, розчинення в божественному світлі. Або, щонайменше, бажання не бути виразним і зрозумілим, бо виразність, яка йде від особистості, що себе усвідомлює, з точки зору «філософії пустоти» асоціюється з «обмеженістю», з утратою свободи.

Наскільки складний для сприйняття фільм Подольчака, настільки прості «Серця» класика французького кінематографу Алена Рене (інших критиків невигадливість його останнього фільму навіть образила, вони вважають його нудним і примітивним). «Серцями», таким самим легким, ніжним і сумним, як знаменитий французький шансон, відкрилася фестивальна програма. Протягом усієї дії фільму над Парижем падає сніг, який припорошує голови та плечі (й почуття?) героїв, так що здається — ось-ось зазвучить знаменита пісня Адамо «Падає сніг», яка пробуджувала ностальгію за Парижем навіть у тих, хто в ньому ніколи не бував. Ален Рене, котрий увійшов у історію світового кінематографу як один із представників «нової хвилі», завдяки притаманній майстрам мудрості, передусім хоче бути простим і виразним у своєму висловлюванні. Відмовившись від лінійної сюжетної оповіді, він створює на екрані кілька переплетених одна з одною кіноновел про життя простих парижан, що якимсь чином виявляються пов’язаними між собою, але не завжди це усвідомлюють.

Герої улюблених акторів Рене — П’єра Ардіті, Сабін Азема, Андре Дюссольє, Ламберта Вілсона — нещасні кожен по-своєму: хтось змушений через небажання мінятися розлучитися з коханою (з любимим; хтось знаходить свою половинку, але відразу її втрачає; хтось має няньчитися з прикованим до ліжка комизливим, сварливим батьком, якому важко знайти сиділку; хтось у похилому віці закохується у свою колегу, але не знаходить у ній почуття у відповідь тощо. Долі героїв кружляють на екрані, мов сніг над дахами їхніх будинків, які стають для них тісними одиночними камерами. Роблячи героїню Сабін Азема ревною християнкою, що, втім, не заважає їй дарувати чоловікам відеокасету з записом свого стриптизу, режисер її вустами нагадує глядачеві стару біблійну істину: пекло, в яке ми можемо вірити, а можемо й не вірити, вже знаходиться у нашій думці, в наших бажаннях. І найбільшим пеклом, у чому пересвідчився вісімдесятисемирічний Ален Рене, є людська самотність.

Про самотність своїх співвітчизників розповідає і Рой Андерсон у своїй «сюрреалістичній комедії» «Ти — живий», або «Ти — той, хто живе» — так по-різному перекладають її назву («Du levande»). Шведський режисер, котрий відмовився від складного монтажу, немов повертає кінематографу його первинну природу та призначення: показувати глядачеві нехитрі картинки з життя людей, а не маніпулювати їхніми емоціями. Андерсон встановлює перед акторами камеру і статично знімає епізод за епізодом, не дбаючи про те, як зовні вони будуть пов’язані на екрані. Йому достатньо зв’язку внутрішнього — всі коротенькі історії, які через відсутність у житті героїв якихось подій, навіть важко переказати, об’єднує в одну розповідь очевидна абсурдність людського буття, якщо з нього вилучений який-небудь вищий сенс. Андерсон, показуючи існування таким, яким воно складається у більшості людей (істерики, безплідні мрії про любов і заміжжя, позбавлений глибоких почуттів секс тощо), наче намагається нагадати втомленим обивателям Старого Світу, що жити — значить усвідомлювати своє буття, а не просто рефлексувати, як це відбувається з героями його похмурої комедії. «Намагатися зробити злих людей щасливими — марнування часу» — ця сентенція одного з героїв, лікаря-психіатра, що відмовився лікувати своїх пацієнтів, яким він тепер дає лише сильні таблетки, цілком заслуговує на право стати філософським афоризмом.

Чого гріха крити, саме кіно також стало однією з тих сильних «таблеток», тим обов’язковим допінгом, за допомогою якого сучасний глядач знімає стреси й надихається на пошуки бодай якогось сенсу. Афіша Фестивалю Європейського кіно, до якої ввійшли як старі фільми (наприклад, «Летючий голландець» Йоса Стеллінга, що розповідає про незламне прагнення людини до свободи, її бажання піднятися з гумозу та здійнятися в піднебесну височінь), так і нові, блискучі стилізації старих жанрів (соціалістичний нуар «Дзіфт» Явора Гирдєва), свідчить про те, що в арсеналі сучасного кінематографа є багато найрізноманітніших пігулок, які знімають синдроми нудьги й самотності.