СРСР як імперія нового типу

22 квітня 2010 року Україна згадувала Володимира Ілліча Леніна, якому виповнилося 140 років від дня народження. В історичній долі українського народу він відіграв роль, яку неможливо оминути мовчанням. Листопад-грудень 1919 року є доленосним моментом, який в нашій історії пов’язаний із іменем Леніна. Це був час, коли в Україні втретє, після двох попередніх невдалих спроб, утверджувалася радянська влада. Ленін розробив комплекс заходів, спрямованих на те, щоб перетворити місію Червоної армії, що входила в Україну після поразки денікінських військ, із окупаційної на визвольну. Тоді під безпосереднім керівництвом вождя був розроблений документ «Про Радянську владу на Україні», який набув універсального значення у справі перетворення царської імперії на радянську. Трансформація радянської влади, що народилася в Росії, в її національний різновид була незрозумілою для більшовиків, які в цей час одержували перемогу в громадянській війні з білогвардійцями. Леніну довелося виступити на VIII Всеросійській партконференції з роз’ясненням резолюції ЦК РКП(б) «Про Радянську владу на Україні». Текст промови з волі вождя не був опублікований. Не оприлюднений він і досі. Проте до нас дійшло стільки супутніх документів, що є можливість реконструювати цю промову й подивитися зсередини на процес творення основ багатонаціональної імперії нового типу, яку в світі звикли називати Радянським Союзом.

1. «ПРОПАЛА ГРАМОТА»

Матеріали VIII Всеросійської партконференції оперативно друкувалися в двох останніх номерах журналу «Известия ЦК РКП(б)» за 1919 рік (№10 і 11), а також в першому номері за 1920 рік (№12). Це означає, що рішення не друкувати свою промову приймав сам В.Ленін. У зв’язку з цим виникає запитання: чим міг керуватися вождь партії? Щоб оцінити незвичайність його рішення, треба знати, як він ставився до власних текстів.

За спогадами різних людей, В.Ленін був упевнений у планетарному масштабі своєї діяльності. Ця упевненість переконливо підтверджується поведінкою самого Леніна. У Повному зібранні творів і в «Ленинских сборниках» опублікована незліченна кількість планів промов, записок для пам’яті, коротких доручень підлеглим, адресованим наркомам запитань під час засідань уряду тощо. Увага до цих чернеток з боку вождя, який ретельно їх збирав і зберігав, безпомилково вказує на те, наскільки вагомим вважав він кожне своє слово.

До сторіччя від дня народження В.Леніна київський філіал Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС видав двотомник творів «В.І.Ленін про Україну». В ньому друкувалося абсолютно все, що можна було пов’язати з українськими сюжетами. Гортаючи сторінки двотомника, ми не знайдемо присвяченої виключно Україні праці великого формату. Зважаючи на важливість того, що більшовики за дореволюційною звичкою називали «українським питанням» — насправді мова йшла про їхнє ставлення до Української революції, — можна твердити, що виступ вождя перед керівними діячами партії був вагомим як за змістом, так і за обсягом. Керуючись міркуваннями, характер яких треба виявити, Ленін не дозволив оприлюднити цей документ виняткового політичного значення.

В 1934 р. Партвидав опублікував окремою книгою матеріали VIII Всеросійської конференції РКП(б). Упорядники у передмові зазначили: «Стенограмма одного из основных выступлений Ленина — его доклад «О Советской власти на Украине» — в материалах конференции не сохранилась. Отсутствие этого исключительной важности по своему значению документа составляет весьма крупный пробел». В цій книзі є ще одна згадка про ленінську «пропалу грамоту». На стор. 262 упорядники зробили таку примітку: «После доклада т. Яковлева о советской власти на Украине с большой речью, вызвавшей громадный интерес делегатов, выступил т. Ленин. Речь его была посвящена главным образом вопросу о борьбе за социалистическую революцию на Украине, победа которой может быть обеспечена правильной политикой по отношению к основным массам украинского крестьянства и правильной национальной политикой». Загальні фрази свідчили про те, що упорядники не тримали в руках самої промови. І справді, примітка закінчувалася словами: «Стенограмма речи нами не найдена».

Упорядники збірника «В.И.Ленин. Неизвестные документы. 1891—1922», який опублікувало в 1999 році видавництво «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), оголосили в анотації, що «книгу склали всі змістовні ленінські документи, які не публікувалися в радянський період історії». У передмові вони вказали, що в 1990—1991 рр. в Центральному партійному архіві були розсекречені 600 ленінських документів, які знаходилися на особливому зберіганні через те, що вважалися державною таємницею або не публікувалися з ідеологічних мотивів. Відсутність промови В.Леніна на VIII партконференції у виданні 1999 року означає, що публікація її виявилася несумісною вже з державними інтересами сучасної Росії.

2. РАДЯНСЬКА ВЛАДА В НАШІЙ ПАМ’ЯТІ

На переламі 80-х і 90-х рр. минулого століття відбувся саморозпад партії, яку В.Ленін перетворив на інструмент влади, а також саморозпад зовнішньої (країни Центрально-Східної Європи) і внутрішньої (союзні республіки) радянської імперії, побудованої цією партією, і соціально-економічного ладу, що існував під назвою соціалізму. Історики дістали можливість більш об’єктивно оцінити владу, яку винайшов В. Ленін. Коли предмет дослідження має початок і кінець, його вивчення полегшується. Окрім того, виникає можливість вивчити історичну пам’ять, яку він залишив по собі.

Найбільш обізнане з радянською владою старше покоління українських громадян поділене на дві частини. Одна з них згадує радянську добу з ностальгією і поштиво ставиться до влади, яка тоді панувала. Й досі в літературі словосполучення «Радянська влада» іноді позначають великою літерою. Так само всупереч правилам орфографії пишуть з великої літери термін «Ради» у множині.

У людей старшого покоління не було причин конфліктувати з владою. Вона виховувала їх, вселяла гордість за країну, яку перетворила на наддержаву, забезпечувала всіх і кожного освітою, роботою, житлом. Щедро витрачала золотовалютні нагромадження на закупівлю закордонного продовольства, коли виявилося, що колгоспи вже неспроможні справитися з цією функцією. Вона навіть взяла на себе труд упорядковувати розладнані сімейні відносини і примусово лікувати від алкогольної залежності.

Пишу про все це без іронії, так воно й було. Ніхто з нас, крім купки дисидентів, не відрізняв патерналізму від демократії. Тим більше, що всі наші конституції були наскрізь демократичними. Ми не знали, що це таке — масові репресії. Якщо хтось ставав надто вільнодумним, відповідні органи проводили у ввічливій формі профілактичну бесіду, і цього, як правило, вистачало. Коли не вистачало, то без всякого висування політичних звинувачень людину ізолювали, у тому числі запроторювали у божевільні. Хіба нормальна людина могла висловлюватися проти радянської влади?

Щось роз’ятрювало душу — Голод 1933 року, Великий терор 1937 року. Щось невловиме й незрозуміле, що трапилося до нашого народження. Те, про що могли розповісти в сім’ї наші батьки й батьки наших батьків.

У нас, звичайно, були батьки й діди. Якщо були... Моя бабуся розповідала, що її чоловік, який працював у маленькій одеській типографії, помер у 1933 році від свинцевого отруєння. Так, у свідоцтві про смерть був саме такий запис. Досліджуючи Голодомор, дізнався, що типографії були зняті з централізованого постачання хліба. Про це бабуся не розповіла, про голод не можна було розповідати, офіційно він не існував. Батька взяли у 1937 році, коли мені було кілька місяців. Він виявився ворогом народу, але про це теж не можна було розповідати. І у мене не знаходилося претензій до влади. Розумію своїх ровесників, у яких і досі нема таких претензій. Не всі вони — професійні історики.

Навпаки, серед жителів західних областей панували й панують тепер антирадянські настрої. Там пов’язані з радянізацією масові репресії тривали півтора повоєнних десятиріччя, і вони на пам’яті у багатьох. А головне — там не було бар’єру між поколінням репресованих і поколінням вихованців радянської школи. Вже наступала інша доба, батьки не так боялися за дітей і за себе, коли займалися з дітьми «антирадянською пропагандою». Мабуть, мав значення й більший масштаб репресій у західних областях: півмільйона репресованих на вісім мільйонів населення.

Ми бачимо, що радянська влада мала два обличчя. Коли перед нею стояло завдання радянізації суспільства, обличчя було репресивним. Коли суспільство ставало радянським, воно перетворювалося на патерналістське. Щоб зрозуміти цю гнучкість, треба придивитися до радянської влади в тому вигляді, який надав їй Ленін.

3. НАРОДЖЕННЯ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ

У середині ХІХ ст. Західну Європу накрила хвиля революцій, у ході яких традиційне суспільство почало перетворюватися на громадянське. Російська імперія, в якій тривало панування середньовічного самодержавного ладу, взяла на себе в цей час функції жандарма Європи. Після оглушливої поразки у Кримській війні новий цар Олександр ІІ розпочав соціально-економічні реформи, але зберіг самодержавний спосіб правління. Революція наздогнала царизм тільки в 1905 році. Під час жовтневого політичного страйку виникли альтернативні відживаючому самодержавству зародки радянської і парламентської форм влади. Під тиском голови російського уряду С.Вітте Микола ІІ підписав 17 жовтня 1905 року маніфест «Про вдосконалення державного устрою», яким «дарував» народу політичні свободи і обмежував власну владу запровадженням парламенту — законодавчої Державної Думи. Вождь більшовиків В.Ленін, зі свого боку, закликав перетворити всеросійський політичний страйк у збройне повстання, в ході якого розраховував створити мережу робітничих рад на всіх рівнях, аж до загальнодержавного. Висувати бажані й відводити небажані кандидатури на виборах у ради він доручав авангарду робітничого класу, під яким розумів власну партію. Це означало, що влада повинна була утворюватися не з волі виборців, які делегували своїх представників у ради, а з волі тієї політичної партії, яка монопольно пропонувала виборцям свої власні кандидатури.

Ленін не раз підкреслював, що владу не одержують у конкурентній боротьбі з іншими партіями в парламенті, а беруть. Як у Петрограді, так і у Харкові радянська влада була проголошена в 1917 році депутатами рад, що представляли незначну меншість населення, яка співчувала більшовикам. Коли ж партія більшовиків перетворилася на урядову, однією з її важливих функцій стало так зване «радянське будівництво», тобто створення мережі рад із контрольованим складом депутатів.

Прийнята в липні 1918 року Конституція РСФРР затверджувала таку конструкцію Всеросійського з’їзду рад: представники міськрад у розрахунку один депутат на 25 тис. виборців і представники губернських з’їздів рад у розрахунку один депутат на 125 тис. жителів. Рівності між робітничими і селянськими депутатами бути не може, підкреслював Ленін, поки селянин є одночасно трудівником і власником. Більшовики прагнули створити суспільство без приватної власності — комунізм.

Якщо в Росії робітники користувалися п’ятикратною перевагою у представництві в радах порівняно з селянами, то в Україні під час виборчої кампанії в першій половині 1919 року як робітники, так і селяни мали вдесятеро менше представництво, ніж червоноармійці. Пояснення треба шукати в тому, що відрізняло українських селян і робітників від червоноармійців: перші були місцеві, а другі — в основному прийшлі. Прийшлі a priorі не могли бути пов’язані з національно-визвольним рухом.

Американський фахівець з історії Росії Р.Пайпс сформулював суть радянської влади таким чином: «державна влада в країні формально належала ієрархічно організованим, демократично обраним Радам. Фактично ж вони були тільки фасадом, за яким приховувався справжній суверен — комуністична партія». Насправді, однак, Ленін створив досконалішу, ніж будівля з оманливим фасадом, систему державного устрою «РКП(б)-ради», елементи якої (партійні комітети і виконавчі комітети рад) в кожній ієрархічній ланці являли собою певну цілісність, але з різними функціями: парткоми здійснювали диктатуру, а на виконкоми рад покладалася управлінська робота. Завдяки такому розмежуванню функцій партія зберігала політичне керівництво, але звільнялася від відповідальності за повсякденні справи. Ради були позбавлені політичного впливу, але на них покладалися у повному обсязі розпорядчі функції. Ради перетворилися на всепроникну і всеохватну владу, нерозривно зрощену з організаційною структурою партії. Сама партія в своїй номенклатурній частині перетворилася на державну структуру, але зберігала попередній зовнішній вигляд. У політичному словнику більшовиків не існувало поняття «державна партія». Державною іменувалася тільки радянська вертикаль влади.

Своєю компартійною частиною тандем влади був повернутий до членів партії. Внаслідок її будови за принципом «демократичного централізму», який означав цілковите підпорядкування нижчих щаблів управління вищим, вожді не залежали від вибору рядових партійців, хоч останні регулярно обирали керівні органи відповідно до статутних вимог. Своєю радянською частиною компартійно-радянський тандем обертався до народу. Населення не тільки обирало персональний склад радянських органів, але й наділялося реальними управлінськими або контрольними функціями. У народності такої влади не сумнівалися ще й тому, що свої керівні кадри вона брала з «низів».

Диктатура системи «РКП(б)-ради» базувалася не тільки на насиллі, але й на пропаганді. Вплив на маси, переконування їх — такими були основні завдання відділів агітації і пропаганди партійних комітетів. Безпосередній зв’язок із населенням давав можливість мобілізувати мільйони людей на виконання поставлених завдань. Ради, в яких працювали сотні тисяч посланців із пролетарських мас міста і села, стали ефективним «передавальним пасом» від керівних органів партії до населення. Без організаційних, ідеологічних та емоційних зв’язків з масами більшовики не могли б докорінно перебудувати найглибші основи повсякденного життя.

Як співвідносилася винайдена Леніним система влади з іншими політичними системами? Започаткований Великою Французькою революцією і війною американських колоній за незалежність перехід до громадянського суспільства дістав друге дихання на початку ХХ ст., коли під впливом світової війни почали розвалюватися імперії традиційного типу. Однак у деяких країнах під час трансформації політичної влади утверджувалися не демократичні форми правління, а їхні тоталітарні мутації. Якщо демократія являла собою панування суспільства над державою, то тоталітаризм характеризувався пануванням держави над суспільством.

У традиційних суспільствах люди були підданими монарха, а не громадянами. Але такі суспільства більшою мірою скріплювалися становими перегородками, аніж бюрократичним апаратом, який реалізував державну волю монарха. Якісний стрибок в індустріальному розвитку, що відбувся в другій половині ХІХ ст., а услід за ним — Перша світова війна різко підвищили роль державного апарату в житті кожної людини і всього суспільства.

Здебільшого, однак, ця роль зростала одночасно з роллю інститутів громадянського суспільства. За цих умов могутня держава не являла небезпеки для своїх громадян. Але в країні, якою заволоділи більшовики, утвердилася абсолютна всевладність державних інститутів. Більшовицький комуносоціалізм характеризувався не тільки абсолютним пануванням держави над суспільством, але й глибоким проникненням державних інститутів у товщу суспільства. В колишній Російській імперії виник політичний устрій, який обручами терору, пропаганди й виховання скріплював державу і суспільство в органічну цілісність — своєрідне державосуспільство. Радянська влада дала свою назву країні, народу, способу життя і культурі.

Дві окремо існуючі, але взаємопроникаючі владні вертикалі відокремлювали форму радянської влади від її суті. За конституційною формою це була робітничо-селянська влада, за внутрішньою суттю — незалежний від народного волевиявлення тоталітарний режим. Для іноземних спостерігачів радянські органи здавалися лише фасадом, за яким приховувалася диктатура партійних комітетів. А насправді радянська влада була двоєдиним політичним організмом, окремі компоненти якого не могли існувати у відриві один від одного. Відділені функціонально, обидві вертикалі влади фактично розчинялися одна в одній на персональному рівні. Ленін у 1921 році підкреслював: «як правляча партія, ми не могли не зливати з «верхами» партійними «верхи» радянські, — вони у нас злиті й будуть такими».

Маючи диктаторські повноваження, РКП(б) в середпартійному житті ще зберігала спочатку залишки властивого політичним партіям демократизму. Зокрема, делегати на партійний з’їзд визначалися в жорсткій конкурентній боротьбі. Вибори на з’їзд відбувалися переважно в демократичній обстановці. З’їзд зберігав значення верховного органу партії, тому що визначав склад її керівництва. У партії могли відбуватися політичні дискусії. Вожді впливали на результат дискусій, але силою свого авторитету, а не за допомогою апаратних комбінацій. Та в умовах диктатури середпартійне життя все більше втрачало ознаки так званої «робітничої демократії». ЦК РКП(б), в руках якого зосередилася реальна влада, прагнув управляти партійним життям за допомогою тих же диктаторських методів, якими управляв країною. Кандидатури на ключові посади на місцях спочатку «рекомендувалися» Центральним комітетом, а вже потім формально затверджувалися місцевою парторганізацією. Це явище, назване «призначенством», почало визначати кадрову політику партії.

4. НАЦІОНАЛЬНА РАДЯНСЬКА ДЕРЖАВНІСТЬ

Коли партія В.Леніна привласнила радянські гасла, щоб завоювати політичну владу, ради почали наповнюватися більшовиками. Радянське гасло «Вся влада — Радам!» було реалізоване після того, як в них перетекли більшовики. Безпартійні делегати рад мусили стати «співчуваючими», а представники інших партій — влитися в лави більшовиків. Плинний багатопартійний склад рад швидко відійшов у минуле. Про це потурбувалася створена в грудні 1917 року Всеросійська надзвичайна комісія.

Партія більшовиків почала існувати у двох іпостасях: по-перше, у вигляді ізольованої від населення і вкрай зацентралізованої організації із залізною підпорядкованістю підлеглих своїм начальникам; по-друге, як сукупність не пов’язаних одна з одною рад, делегати яких обиралися робітничими та солдатськими колективами і могли бути відкликані в будь-який момент. Керівники партії потурбувалися про те, щоб створити радянську вертикаль на тих же засадах «демократичного централізму» — із сліпою покірливістю нижчої ланки, яка формувалася на відкритих виборах, всім іншим ланкам, створюваним згідно з адміністративно-територіальним поділом. Хоч радянська вертикаль сплелася з компартійною в єдине ціле, між більшовицькими парткомами і виконкомами рад не існувало видимих зв’язків. Населення бачило тільки те, що всіма сферами повсякденного життя порядкують ради. Через те влада, яку встановили більшовики, була названа радянською.

В організаційній роз’єднаності більшовицьких парткомів і виконкомів рад В.Ленін побачив шанс заново об’єднати колишню імперію, яку національно-визвольний рух пригноблених народів розколов на ряд самостійних держав. У промові, проголошеній 5 грудня (22 листопада ст.ст.) 1917 року, голова Раднаркому радив не переживати з приводу появи буржуазних республік, а створювати на противагу їм робітничо-селянські, тобто радянські: «Нам кажуть, що Росія роздробиться, розпадеться на окремі республіки, але нам нічого боятися цього. Хоч би скільки було самостійних республік, ми цього страшитись не станемо. Для нас важливе не те, де проходить державний кордон, а те, щоб зберігався союз між трудящими всіх націй для боротьби з буржуазією яких завгодно націй». Радянські республіки були відповіддю на виклик з боку національно-визвольного руху. Через дві декади після цього виступу більшовики проголосили в Харкові першу радянську національну республіку — Українську. Так виникла національна радянська державність.

Однак серед більшовиків було більше тих, хто вважав за необхідне не вигадувати самостійні радянські республіки в національних регіонах, а налагоджувати безпосередній зв’язок між центром і периферією. В їхніх головах не укладалося, що жорстко централізована партійною вертикаллю влади країна може існувати у вигляді кількох незалежних одна від одної радянських республік. Леніну доводилося терпляче роз’яснювати докорінну відмінність радянської влади від всіх відомих людству форм влади.

Навесні 1919 року ВЦВК утворив комісію на чолі з Л.Каменєвим із метою опрацювання рекомендацій щодо «постійних і тимчасових форм об’єднання РСФРР та інших радянських республік». Ініціатори її були схильні розглянути не стільки форми об’єднання, скільки доцільність існування «незалежних» республік. 1 червня ВЦВК прийняв декрет про воєнно-політичний союз республік, і треба було визначитись, розрахований цей союз на тривалу перспективу чи тільки на період війни.

Л.Каменєв був якраз прибічником ліквідації незалежних республік. В опублікованій ще 24 травня 1919 року бесіді з кореспондентом газети «Правда» він висловив припущення, що обговорюване в уряді питання про укладення воєнно-політичного союзу між радянськими республіками зберігатиме свою актуальність лише на час війни. «А взагалі треба злити Україну з Росією», — заявив він кореспонденту газети.

Початок. Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія та «Я»