Метроном празького часу

Такі знамениті міста, як Прага, здаються — ще до близького дотику з ними — добре знайомими майже кожному, хто склав собі уявлення про «золоте» місто на берегах Влтави за сторінками книг, телерепортажами та газетними фотографіями. Тож мимоволі формується ціла система стереотипів щодо чеської столиці: вузькі, старовинні вулиці, вимощені брущаткою, улюблені кнедлики пражан, терпкий, неповторний присмак кави, сіро-блакитні, трохи ліниві води Влтави, шпилі древніх соборів, відомий кожному туристу Карлів Міст (наказ про його спорудження видав король Карл IV ще в середині XIV століття!), і, звичайно, незабутня Празька весна 1968 року — якщо говорити про історію порівняно недавню...

Як і в кожних давно «затверділих» стереотипах, і тут є деякий (обмежений) образ реальної дійсності, але, схоже, ще більше — комбінації давно бачених кадрів кіно, що доволі спрощують істину, підзабутих розповідей і міфів, давніх мелодій пісень Карела Готта (до речі, він співає досі й ледве чи не популярніший, як нам казали, ніж юні, але безголосі чеські «поп-зірки») і настирливі зображення кращих сортів тамтешнього пива, що мигтять у рекламі (не чеської — там це суворо обмежено, і йдеться вже про повну заборону, а нашої рідної, української) — пльзенського, крушевицького та інших. За ними істинне співвідношення реальної дійсності та міфів визначити неможливо, не побувавши в Празі хоча б на короткий час (зауважимо, що чим цей час триваліший, тим більше священні міфи розмиваються). Автору цих рядків випала така можливість. Отже, спробую коротко розповісти про те, що дізнався про «золоту Прагу», що побачив за час недовгої (на превеликий жаль, недовгої!) поїздки.

Жоден історик, чи то чеський, чи іноземний, не назве вам зі стовідсотковою впевненістю дату заснування Праги. Йтися може лише про приблизну хронологію; найвірогідніше, «день народження» майбутньої чеської столиці правомірно буде віднести до рубежу VIII і IХ століть. Перші десятиліття історії Праги (як і будь-якого іншого великого міста) оточені таємничою аурою легенд, переказів і напівказкових розповідей. Ось одна з них. Найближча спадкоємиця фундатора чеського народу, древнього старця — богатиря Чеха (як оповідають, він піднявся разом із синами на високу гору, і, простягнувши руку, вказав дітям на землі в нижній течії Влтави, що повинні були заселитися його родом), княжна Лібуше, відкинувши всіх аристократичних претендентів на свою руку, заявила, що їй було послано з неба знак: вийти заміж лише за простого землероба, який разом із нею й покладе початок майбутньому королівському роду Чехії. Княжна Лібуше розіслала гінців у всі сторони чеської землі й звеліла їм першого ж побаченого молодого селянина, який йде за плугом, затримати і привести до неї. Варта княжни знайшла такого орача, супроводила його до порога будинку (звідси й «Прага» — поріг) і, оголосивши волю своєї повелительки, повели його до Лібуше. Княжні сподобався її обранець, і одруження, що заснувало нову правлячу династію, невдовзі відбулося... Історія ця трапилася, кажуть, у VIII столітті.

Чеський народ (і це відбилося — не могло не відбитися! — на вигляді його столиці) упродовж століть не один раз буквально «воскресав» із попелу, з небуття, витримуючи нашестя агресивних сусідів (близьких і більш далеких, німецькомовних, і не лише їх), протидіючи «повзучій» асиміляції (наприкінці ХIX століття на вулицях Праги значно частіше можна було почути німецьку мову, ніж корінну чеську — але тут величезну роль зіграла чеська національна інтелігенція, такі люди, як Ян Неруда, Франтішек Палацький, Божена Нємцова, Святоплук Чех, Алоіз Ірасек, такі політики, як Томаш Масарік: вони готували і видавали словники чеської мови, німецько-чеські словники, перекладали на чеську мову шедеври світової літератури і продавали їх у книгарнях за найнижчими цінами, словом, робили все, щоб відвести від рідної мови загрозу зникнення, доводячи своїми здійсненнями право на безсмертя нації. І саме образи історії Праги та Чехії загалом, що в достатку зустрічаються на вулицях цього дивно толерантного міста (за кілька днів ваш покірний слуга не мав випадку бачити жодного розгніваного, озлобленого обличчя пражанина або пражанки!), ці образи якнайпереконливіше доводять насущну, дуже важливу для нас істину: самопізнання народу — запорука його дієвого, творчого майбутнього — можливе лише при збереженні історичної пам’яті. Тоді, й тільки тоді, можна говорити і про національну гідність, і про дійсно високу культуру, і про справжню демократію, і про соціальну справедливість у поєднанні з ринковою економікою, і про стабільно високий рівень життя. Запитаємо себе: а чи не тому чехи вже давно й міцно зайняли своє почесне місце в Європі, що вони добре пам’ятають про це?

Європейськість Праги не вимагає особливо копітких доказів — вона відчувається буквально щокроку. Вона — в тому, що весь(!) історичний центр міста вільний від автотранспорту і автомобільних пробок там не може бути просто за визначенням (такі пробки — часте явище хіба що на виїзді зі столиці, наприклад, на Баррандовому мосту). Вона в тому, що не розвалена жодна (повторимо — жодна!) будівля XVII, XVIII, XIX століть — усі вони утримуються в належному, гідному стані (адже земля в центрі Старої Праги, вже напевно, не менш дорога, ніж аналогічна земля в Києві, але хотілося б, право, подивитися, куди б потрапив празький градоначальник, якби, уявимо на секунду, він або хтось з підлеглих оголосив про свій намір знести цілий старий квартал і забудувати його бізнес-висотками: до лікаря-психіатра чи до суворого прокурора?). Ця європейськість у тому, що в самому центрі Праги, на площі Святого Вацлава, який затвердив у Чехії християнську віру й був убитий ворогами у віці 26 років (Х століття), стоїть скромний, але дуже дорогий для городян пам’ятник-обеліск двом мужнім чеським юнакам, студентам Яну Палаху та Яну Заєцу; обидва вони, з невеликим розривом у часі, 1969 року облили себе бензином і спалили себе на знак протесту проти радянської інтервенції у Чехословаччину. Біля обеліска — завжди живі квіти. І приходить думка: а чи не стане вірним критерієм наближення України до Євросоюзу й НАТО той момент у майбутньому (вірю, що він обов’язково настане!), коли в центрі Києва поставлять (нехай скромний) пам’ятник Олексі Гірнику, який спалив себе на Тарасовій горі в Каневі в січні 1978 року на знак протесту проти русифікації України...

Ще про європейськість Праги. Вражаюче, але всі годинники, і не лише в центрі міста, «працюють», йдуть точно — навіть якщо вони дуже старі, запущені ледве чи не шість століть тому королем Карлом IV, найзнаменитішим із чеських монархів (це саме він створив знаменитий Карлів університет, найстаріший навчальний заклад у Центральній Європі). Важко повірити, але коли президент Чеської Республіки Вацлав Клаус прямує до своєї резиденції на Празькому Граді (до речі, на автомобілі винятково чеського виробництва!), то рух навколо траси його проходження жодному випадку не перекривають — лише один, максимум два охоронці просять людей, якщо їх дуже багато, дати проїхати Президенту до палацу... Продовжимо перелік. Для нас дуже незвично, але навіть середньовічні колодязі з архаїчною системою подачі води діють у Старій Празі досі (так і хочеться образно сказати: «пражани черпають воду з надр минулого», і це не буде перебільшенням, бо за гігієною тут дуже суворо стежать, і випадків отруєнь не буває). Узагалі, акуратність, гігієнічність чеських столичних жителів — це тема особлива й цікава; досить сказати, що на вулицях Старого Міста через кожні сто метрів можна побачити акуратно прикріплені... гігієнічні пакети для собак, вірніше, для прибирання того, що собаки залишають після себе під час прогулянки. Ще незвично для нас: будинки в Празі влаштовані так, що не вказані номери квартир (лише прізвища мешканців біля кнопки на дверях), а до кінця XVIII століття було традиційно прийнято ставити «будинкові знаки» замість номерів (наприклад, знак «У Білого Лева», знак «У Чорної Божої Матері»).

Прага, як і взагалі Чехія, здавна була дорога й близька нам, українцям. Це — нагадування тим, хто голосно кричить про «слов’янську єдність», тенденційно обмежуючи рамки цієї єдності лише «трьома народами-братами» — Росією, Україною, Білоруссю, а що поза цим «православним братством» — те від лукавого! Так, чехи — традиційно католики, але ми не маємо права забувати, що саме чеський історик і філолог Павло Шафарік став ще на початку XIX століття на вищому, європейському рівні досліджувати культуру й мови всіх слов’янських народів, за що удостоївся благоговійної згадки в поемі «Єретик» Тараса Шевченка (нарівні з незабутніми Яном Гусом і Яном Жижкою); що саме в Празі, ще 1876 року, вийшло перше в Європі на науковому європейському рівні повне для того часу видання «Кобзаря»; що саме чеський король Іржі з Подебрад ще в XV столітті проголошував лозунги всеслов’янського і, більше того, всеєвропейського братерства народів; що, нарешті, в тих же Подебрадах (поблизу Праги) і в самій чеській столиці вчилася любові до Батьківщини і художньої майстерності знаменита «празька школа» українських поетів 20—30-х років минулого століття (Олег Ольжич, Оксана Лятуринська, Леонід Мосендз, Олена Теліга та інші яскраві люди). Тож Чехія, член Євросоюзу й НАТО — братська нам країна. Саме так!

1956 року чеська комуністична влада епохи Антоніна Новотного несподівано вирішили відкрити на горбі над Влтавою, поблизу Чехового мосту, величезний, грандіозний пам’ятник Сталіну (його потім зносили впродовж шести років!). На його відкриття приїхав сам Микита Хрущов. Подивившись на страшний монумент Вождю, Микита Сергійович закректав, закашлявся і сказав усього чотири слова: «Дуже великий і дуже пізно!». Слова виявилися пророчими: 1962 року пам’ятник, нарешті, знесли, а після падіння комуністичного режиму саме на цьому місці був встановлений метроном, що символізує отримання Чехією свого законного місця в Європі. Чехією, але не Україною... Поки що чи назавжди?