«Партія поставила завдання»,

Моє знайомство з Китаєм почалося ще із салону літака, в якому додому поверталося багато китайців. Після «худенького» обіду на літаку українських авіаліній (що таке китайський обід у літаку, я дізнався, коли летів до Урумчі з Пекіна і нас за чотири години двічі почастували ситними й різноманітними стравами) група китайців зібралася разом і години чотири різалася в карти: то були переважно жінки. Вони голосно сміялись, не звертаючи уваги на оточуючих. Я спочатку подумав, що це від невихованості, а можливо — й від своєрідної ейфорії у зв’язку з поверненням додому. У однієї з жінок на руках була дитина місяців дев’яти-десяти, яка переходила з рук на руки, так що вгадати, хто її матір, було неможливо. Однак вона постійно збирала навколо себе гурт веселих жінок. А потім вже на вулиці, в магазинах, в університетських коридорах і аудиторіях я часто чув цей наповнений сміхом гомін і гамір. Це було не просто свідчення що вони більш темпераментні, ніж ми, але своєрідний вияв удоволеності буттям щоденним і його збитковим переживанням. Нині й тут. Після страждань і напівголодного існування.

Мета моєї поїздки до Пекіна — участь у науковій конференції, присвяченій 200-річчю Миколи Гоголя, та читання лекцій про нього. Гоголя в Китаї знають і люблять. До ювілею вийшов восьмитомник перекладів його творів на китайську з добротним коментарем. Конференція зібрала вчених зі Словакії, Швейцарії, Японії, Росії й України. Після Олімпіади на державному рівні було прийнято програму, яка передбачає підвищення уваги до вивчення російської мови. Якщо перед Олімпіадою у фаворі була англійська — в школах і вишах вивчалася англійська, всі вулиці Пекіна мають дубляж англійською, то нині «партія поставила завдання» вивчати російську мову. По-східному винахідливо, що тут скажеш.

В університеті Шихецзи, де мені довелося побувати і де я читав лекцію, чотири роки тому відкрили Інститут російської мови, над яким взяв шефство Пекінський університет, допомагаючи насамперед кадрами. Ці студенти мають своєрідний пієтет до Росії і її культури, який, звичайно, можна порівняти з пієтетом до Англії тих, хто вивчає англійську мову, чи до Франції тих, хто вивчає французьку. Разом з тим китайці позірно і з легкою посмішкою та дещо удавано дивуються, чому Росія боїться Китаю. З чого б це?

Більшість з них обізнані з українсько-російськими відносинами і, до слова, жваво цим цікавилися, а збагнувши, що я з іншої країни, ставали відвертішими й говорили про Росію речі, далекі від компліментів. Більшість з них побували в Росії, і не лише у Москві, а й у прикордонних містах, і надивилися всякого. З великим подивом і відразою вони говорили про своїх ровесників, які на вулиці п’ють пиво й інші напої. Студент Давид (я мав справу з русистами, а всі вони ще зі студентських лав вибирають собі російські імена), сказав про вуличну пиятику: «У нас это неприлично!». Певен, що і про Україну Давид сказав би те саме, якби побував тут. Пивний алкоголізм крокує вулицями України.

У розмовах китайців про Росію є і момент захоплення її багатством і силою. Китайці це шанують. Хоча той факт, що в російському Приамур’ї живе трохи більше ніж вісім мільйонів росіян, а в китайському — близько 350-ти, вони теж знають і пам’ятають.

Китай модернізується на очах. Першокласні готелі з вишколеною обслугою, що говорить англійською, сучасні дороги й автомобілі іноземного виробництва, дешева та неймовірно різноманітна їжа, переповнені доступними товарами магазини — це те, що унаочнює благополуччя. Я був у двох університетах — столичному і глибоко периферійному, і можу свідчити, що вони багатші за наші на порядок. У комуністичному Китаї немає державного набору — вся освіта платна. За медичне обслуговування держава платить лише 10% (привіт Петру Симоненку, який любить поговорити, як і його однопартійці, про Китай). Ще декілька років тому китайці платили й за навчання у школі. Лише сиріт беруть у виші на безкоштовне навчання. Кращим студентам платять стипендію 2 тис. юанів на руки (1 дол. — 7 юанів), а всі вони з батьківської кишені платять у касу вишів і добре пам’ятають про це. Є великі проблеми із працевлаштуванням, і студенти з тривогою про це говорять. У Китаї багато проблем, і професор із Шанхая доволі різко реагував за круглим столом на наші позитивні емоції про сучасний Китай. Він пристрасно говорив про проблеми Китаю: економічні, екологічні й політичні, він жалівся на можновладців, на їхню нерозторопність. З болем він говорив, що багато талановитих китайців не повертаються зі США та інших країн на батьківщину, а закінчив констатацією факту: в сучасному Китаї немає жодного математика світового рівня. На що я нагадав моєму візаві про дві речі: хтось із мудрих сказав, що справжні суспільні проблеми починаються тоді, коли народ нагодували, а друге — якщо про це ви говорите так спокійно, то це значить, що все можна вирішити. Щоправда — колись, то справа не одного покоління, хоч усі ми хочемо бачити вимріяне за свого життя, але так не буває. Він погодився, хоч і не дуже охоче. Сказав: правда, що нагодувати Китай — то вже велика справа. В цій дискусії я згадав слова Конфуція, за прописами якого Китай живе донині: «Народ треба змушувати йти визначеним шляхом, але не варто пояснювати йому, чому саме цим». Мої співбесідники посміхнулися.

КОНФУЦІАНСТВО ЯК РЕГУЛЯТОР ЖИТТЯ

Конфуціанство і сьогодні є своєрідним регулятором життя країни. Китай протягом тисячоліть зберіг спадковість цієї ідеології та моралі. Хоч би хто завойовував Китай, він приймав це вчення. І такий історичний досвід змусив китайців упевнитися в істинності цього вчення. Воно раціональне в своїй основі, а тому сперечатися з ним — справа безнадійна. Конфуціанство регулює соціальні, етичні, сімейні відносини. А два засадничих принципи його — любов до людей і почуття обов’язку. Вони в крові кожного китайця.

Одна з особливостей китайців — їхня привітність. Між собою в магазинах і транспорті, студенти з викладачами — рівний тон, легка і дуже природна посмішка, а ще почуття власної гідності. Китайське вітання щире і є в ньому щось вибачливе. Ніби наперед ваш співбесідник шкодує, що не може задовольнити всі ваші бажання. До іноземців — непідробний інтерес. І не тільки з боку студентів, які вивчають російську мову, а всіх. На площі Тяньаньмень літній китаєць, який фотографувався (а китайці страшенно люблять фотографуватися і в цьому навіть нас перевершують), дуже делікатно взяв мене під руку і попросив жестами постати з ним перед фотографом, що я, зрозуміло, зробив, та ще й не просто так, а з відчуттям своєї іноземної важності.

Конференція в Пекінському університеті, до речі, починалася з вітання директора інституту, а потім — фотографування. Ціла акція чи дійство. Найпочесніші гості і старійшини (до них особливе пошанування, їх кличуть на всі зібрання, повага до старших — теж із уроків Конфуція) на стільцях на авансцені, а решта — де притуляться. Фото на зачин — за цим стоїть звичай партійних керівників фотографуватися з приводу і не без демонстрації своєї близькості до народу. Китайці, як і ми колись, висаджуючи ялинки під райкомами чи міськкомами, копіювали (наслідування вищих — мода соціалістичної доби, стиль епохи) тих, що у Кремлі. Великий стиль епохи. Один із студентів, що супроводжував мене містом як перекладач, згадував, як бабуся його наставляла: «Їстимеш перчене (тобто гостре), буде голова, як у Мао». Наслідування великих — принцип і народної педагогіки.

До речі, про Мао. Портрети висять, бовваніють бюсти, але ставлення китайців, особливо молоді, до Мао — поблажливо-іронічне. Між тим черга до мавзолею Мао чималенька, не менша, ніж у радянські часи до Леніна. Головні посади нині в Китаї обмежені терміном вісім років, і нинішні можновладці мають поступитися після цього іншим. Китайці шанують не тільки сучасну історію, що почалася 1949 року, а й часи давні. Вони у найкращому вигляді зберегли імператорський палац — Заборонене місто площею 72 гектари, обнесене стіною в десять метрів висотою та каналом Золотої води 52 метри завширшки. Відкрили палац недавно, хоч реставраційні роботи тривають. Розповісти про цей каскад будівель, який мав особливий архітектурний задум (китайський Версаль чи Кремль), де були палаци гармонії, палац Небесної чистоти, а також палаци для батьків імператора і гарем, що налічував 3 тис. красунь, важко — не вистачить знань та й, мабуть, не варто. Це світ, що для людини іншої культури закритий і цілісний, зміст його ладні збагнути лише синологи, фахівці з китайської культури. Одна зі сходинок, по якій ніхто, крім імператора, не мав права колись пройти, закрита до цих пір. Сакральність її збережено.

Китайці знають про Україну, студенти називали імена Андрія Шевченка, Кличків, один із них як про дуже красиву жінку говорив про Юлю Тимошенко. В університетах Пекіна та Шанхая вивчають українську мову, в Шанхаї відкрито кафедру, а в Пекіні на факультеті російської мови та літератури українська вивчається факультативно. Там працює доцент із Києва Галина Петрівна Бикова, залюблена у свою справу людина, яка популяризує українське слово. Її учениця Ліда переклала китайською два вірші Тараса Шевченка та із задоволенням читала мені їх напам’ять українською.

Декан факультету говорила, що вони планують відкрити кафедру, але її треба забезпечити базою і підручниками щонайменше. Втім, посольські представники, з якими я заговорив про необхідність такої допомоги, ентузіазму не виявили. Подивилися концерт, засвітилися, сфотографувалися й чинно гайнули. Підозрюю, на них чекали важливі дипломатичні справи. Як водиться.

ГОГОЛЬ І «ПРОКЛЯТІ» ПИТАННЯ

Після конференції мене запросили прочитати лекцію в Шихецзинському університеті, яким опікується Пекінський університет. Світ це не близький — три з половиною години льоту від Пекіна, майже під Казахстан. Це там, де закінчується пустеля Гобі й починається Тянь-Шань.

Довго думав, що я маю сказати про Гоголя китайському студенту, який ще ледь-ледь говорить російською і не читав Гоголя або знає його твори в примітивних переказах своїх викладачів (були, звичайно, і такі, що читали, а в Пекінському університеті нам навіть показали на сцені фрагменти «Ревізора»). Після розмислів і хитань я вирішив розповісти про трагедію людини, яка в юності ще поставила собі за мету зробити цей світ кращим, поклавшись на Господа. Я наголосив, що Гоголь відкинув популярну на Заході думку, що потім ще за життя Гоголя оформилась у марксизмі, про необхідність революції і удосконалення світу шляхом знищення старих інститутів держави. Гоголів шлях: хочеш змінити світ — зміни самого себе, стань кращим і довершеним, у гоголівській термінології — стань справжнім християнином. Не прийдеш до цього — залишишся «мертвою душею». Жива душа сама себе творить, а зразок для неї — Христове вчення. Не випадково Гоголь всіляко пропагував книгу Фоми Кемпійського «Наслідування Христа» — бестселер 20-40-х рр. ХIХ ст. у Європі. Ця думка зачепила китайських студентів, вони заговорили, чого, здається, не чекали й викладачі, які були на лекції. Майже 40 хвилин мені довелося відповідати на їхні запитання, серед яких лише половина була про Гоголя, а решта — збуджені ж Гоголем прокляті питання людини всіх часів: як жити? Де той смисл, що дає опертя? Це і є головним завданням усіх педагогік. Проблема лише у чесній відповіді, яку треба дати на це запитання. І самим жити за цими правилами.

НЕ КУХНЯ, А ГОМЕОПАТИЧНИЙ СЕАНС

Не можу не сказати про китайську кухню. Це щось! У Китаї культ їжі і, я б сказав, ціла філософія. Хоч би що там було, хоч би скільки роботи чи інших клопотів, обід — це святе. Їдять вони довго і методично. Паличками не нахватаєшся. Що сказати, якщо на сніданок нам подали понад 20 різних страв. Тільки маючи багато часу (як правило, це до години) можна все попробувати. Це вам не перше, друге і чай. Тут серйозні діла. Китайці їдять дуже багато овочів, із нам відомих: перець, огірки, цибуля, морква, буряк, капуста. Помідори у них не овочі, а фрукти і, дрібненькі, подаються з кавунами, яблуками і т. ін. Різні солоні продукти. А ще — м’ясо, риба, гриби. І звичайно — рис. Якщо на столі не було рису — китаєць не їв. Сало в Китаї шанобливо називають білим м’ясом. Приємно, погодьтесь, чути таку назву національного продукту. Але сала китайці не їдять, бо вважають його шкідливим. Враження таке, що китайська кухня передбачає не тільки насичення їжею, а й профілактичне лікування, бо кожна страва має свою функцію в роботі внутрішніх органів. Не кухня, а гомеопатичний сеанс! Там і антидепресанти і, мабуть, не останні причини високої народжуваності... А ще — соуси, що зроблені з китайською винахідливістю. Все починається з теплого зеленого чаю, а далі — на всі смаки.

У Таврійському університеті, до речі, де навчаються багато студентів з Китаю, працює завезений китайський кухар, і їдять студенти з Китаю окремо від наших. Національна кухня — форма прив’язки до своєї землі. А ще — такий собі опір глобалізації. «Макдональдс» не для людей з тисячолітньою культурою кухні, він для тих, кому їжа — данина фізіології.

Китайці охоплені серйозним ставленням до свого здоров’я. Вони кожного ранку роблять свою зарядку, весь персонал готелю щодня півгодини розмахує руками й ногами та медитує. В житлових кварталах виділено місця, де мешканці за будь-якої погоди роблять зарядку. Ні дощ, ні сніг їх не лякає. Студенти зранку в легкій одежі (а в Шихецзи було 15 нижче нуля), навіть не в спортивному одязі, роблять пробіжку. Вдягаються вони просто, без претензій, як, до слова, і західні студенти і школярі, наприклад у США. І того золота, яким обвішані наші (вже є навіть у носі і на пупі), немає. Для них це дурний тон. Для наших — знак престижу, а з ним — міцного сну. Бо як заснути, коли в Галі є, а в мене немає! Тут не до сну. Ні матері, ні дочці.

Китайці всі універсальні культурні форми наповнюють своїм змістом. Популярні, наприклад, шведські столи. Це коли платиш гроші, маєш доступ до їжі і їси стільки, скільки витримує попруга. Але коли збирається добірне товариство, тоді сідають за круглий стіл, в центрі якого обертається коло зі стравами (розміри стола й, відповідно, кола залежать від кількості людей, яких бажає прийняти господар). Першим пробує всі страви той, хто є головним гостем. Він і сидіти має обличчям до дверей, а коли вікно є домінантою інтер’єру, тоді напроти вікна. Подією у сценарії застілля є подання риби. Найчастіше рибу в Китаї варять, але коштували ми і юшку, і смажену. Рибу ставлять так, щоб вона носом була повернута до головного гостя, але перш ніж почати їсти, гість має випити чарку з людиною, на яку вказує хвіст риби. У мене таким партнером виявився голландець Ван, який уже четвертий рік викладає в університеті Шихецзи англійську мову. Він встиг вивчити китайську і є загальним улюбленцем студентів і викладачів. Веселий, розкутий, багатомовний, він майже весь вечір був у центрі уваги. Цього року він став найкращим викладачем округу і отримав чималеньку премію.

Університетські викладачі, до слова, отримують вищі, ніж у нас, зарплати. Професор отримує понад тисячу доларів, а якщо зважити, що 1 кг свинини коштує трохи більше 22 гривень, то можна сказати, що живуть вони заможно. Наш пересічний професор отримує принаймні вдвічі менше. А крім того, двічі на рік зазвичай викладачі отримують премії, що можуть дорівнювати кільком місячним зарплатам.

Однак я відхилився від теми: приємно, погодьтеся, рахувати гроші в чужій кишені. Ще дещо про застілля. За столом тости виголошують тільки бажаючі. А якщо ти маєш запал випити з кимось персонально, встаєш, підходиш до того чоловіка, він встає тобі назустріч, ти говориш приємні слова. Наприклад, у когось у сім’ї приємність: дочку видали заміж або знайшли гроші на дорозі. За це й п’єте (у цьому випадку — до денця, хоч таких денець можна побачити багатенько, бо в чарці 20 грамів). Горілка у китайців, крім женьшеневої, жахлива. Але міцніша за нашу,, найчастіше чомусь траплялася 56о. Свідчу для всіх патріотів — краще за українську горілку немає на цілім світі.

Оповідь про китайську кухню була б неповна, якби я не згадав про качку по-пекінськи. Пригощаючи качкою, китайці обов’язково перепитають: як вам качка по-пекінськи? Що то є таке: качка по-пекінськи? На прісний млинець кладеться порізане м’ясо запеченої до почервоніння качки, до нього докладається зелень: свіжий огірок, наприклад, або щось інше, порізане соломкою, і проростки цибулі, що ще не зазеленіли, все заливається специфічним соусом, згортається — і будьмо здорові!

Закінчую я свої враження на цьому оптимістичному побажанні з певним і повним відчуттям, що країна ця, яка вже цього року виходить на друге місце в світі за валовим національним продуктом, ще змусить весь світ говорити про себе. І наш інтерес до цієї країни лише зростатиме. Сьогоднішні Давиди з Китаю через кількадесят років задаватимуть моду у цілім світі, якщо не винирне якийсь новий Голіаф. Чи то внутрішній, чи то зовнішній. Таке вже в історії Китаю було...