Не переносьте політичну боротьбу в армію!
У своєму посланні, адресованому офіцерам, екс-міністр оборони Анатолій ГРИЦЕНКО пояснив, чому, на його погляд, переносити святкування Дня захисника Вітчизни з 23 лютого на іншу дату не варто. Але нашому автору аргументи народного депутата не здаються переконливими.
Пан Гриценко пропонує:
1. Українське суспільство вже звикло до цієї дати. Її відзначають навіть у школах.
2. Це свято стало просто святом усіх чоловіків.
3. В українській армії й у нашому суспільстві є багато колишніх військовослужбовців радянської армії, які звикли до цієї дати.
Ці аргументи навряд чи витримують критику. Розглянемо їх по черзі. Не все, до чого звикло суспільство, потрібно підтримувати беззастережно. Якби людство дотримувалося принципу звички та підтримки всіх без виключення традицій, то не було б суспільного прогресу. А Україна не стала б незалежною державою, тому що загалом ми вже майже всі пристосувалися й звикли до СРСР. Багато хто, наприклад, обгрунтовує недоцільність боротьби з хабарами тим, що до них вже всі звикли й пристосувалися. Такий спосіб аргументації заводить суспільство в глухий кут. При вирішенні питання про зміни керуються не принципом звичності, а принципом доцільності. Якщо ми подивимося на проблему з цього боку, то маємо визнати наступне. Кожна самостійна нація має свої власні національні дати та свята, які допомагають їй зберігати свою ідентичність, а деякі з них спеціально призначені на виховання почуття національної гордості та патріотизму (це дати, пов’язані з утворенням національної держави, її військовою історією тощо). За президента Кучми й до нього встановленню національних свят і пам’ятних дат не приділялося належної уваги, позначався брак державного досвіду й навіть державного мислення в очільників України. Для Дня української армії було обрано дату 6 грудня — обрано абсолютно довільно. Вона не була обгрунтована історично чи соціально-психологічно. Та й держава не вжила значних заходів для її популяризації. Нашим високопосадовцям, мабуть, було не до цього: вони ділили владу та майно. У Росії ж, особливо з приходом до влади Володимира Путіна та його групи підтримки, цьому приділяють пильну увагу. Свята там не лише створюються добре продумано, а й держава робить все можливе для їх укорінення в суспільній свідомості й для перетворення на традицію.
Наразі ми маємо лише одне своє власне свято, яке стало святом для всіх патріотів-українців — це День незалежності. Ані за президента Кравчука, ані за Кучми наша влада не знала, що їй робити з Днем радянської армії, хоча розуміла, що щось міняти треба. А потім президент Кучма просто за старою «хохляцькою» звичкою «змавпував» із Росії, яка замінила назву свята. Росія зараз сильно ідеологізується.
Основна теза російських шовіністів щодо нас: росіяни й українці є настільки близькими, що в нас, по суті, одна вітчизна. Найкращі російські уми й фахівці працюють над тим, щоб утовкмачити це й у голови громадянам України. Спільне свято Захисника вітчизни в Росії та в Україні чудово служить цій меті й уже зараз активно використовується в антиукраїнській пропаганді й у нашій країні. Тому доцільно мати своє власне свято. Саме Росія зацікавлена в якнайбільшій кількості спільних свят для країн СНД і ретельно працює в цьому напрямку.
Другий аргумент пана Гриценка був би сильним, якби не було вищезазначених обставин. Загальнонаціональне свято чоловіків також цілком може бути нашим власним українським. Для цього треба лише дуже захотіти й уміти переконувати, а не сліпо плестися за любителями сталих звичок і традицій.
Що ж до ветеранів Радянської Армії, то для них цю дату, без сумніву, треба зберегти.
З прикрістю доводиться констатувати, що й така важлива для нації діяльність, як створення та вкорінення українських свят і традицій стає об’єктом політичної боротьби навіть між політичними угрупуваннями, що заявляють про свій патріотизм. Якщо Ющенко сказав «за», то ми вже знаємо, хто обов’язково буде «проти». Дуже погано, що пан Гриценко своїм зверненням до українських військовослужбовців переносить цю боротьбу й в українську армію. Це неприпустимо. Він пише про те, що зараз до української армії ставлення в Україні погане. Але воно й не зміниться, якщо всі колишні міністри оборони будуть звертатися до армії та явно чи злегка прикрито критикувати Головнокомандуючого або протидіяти йому таким «агітаційно-більшовистським чином». Цим шляхом армію можна розкласти остаточно.
Що ж до національних свят, то їх введення не повинні здійснювати президенти одноосібно. Офіційне введення свята президентом повинно бути результатом аналітичної роботи висококласних фахівців: істориків, соціологів, психологів — щоб до старих ляпсусів не додавати нові. Якщо, наприклад, на військове свято нації пропонують перетворити дату, коли її військо було розгромлене вщент, як це сталося під Крутами, то це викликає здивування — щонайменше. Ми глибоко шануємо та вдячні тим, хто поклав тоді голови за Україну. Тим більш прикро, що наші провідні політики так і не зробили належних висновків із подій під Крутами, хоча й намагаються використати тих загиблих хлопчаків у своїй політичній боротьбі. Цю пам’ятну дату можна використати для того, щоб нагадати нашим політикам: досить метушні й інтриг; почніть служити Україні. Інакше все повториться.
Необхідно організувати постійну комісію з національних свят, дат і традицій, щоб кожний президент не розфарбовував наш календар на свій розсуд.
А після введення нового свята слід подумати про те, як його святкування перетворити на народну традицію.
І це велика й важлива робота.
Але поки наші політики не навчаться узгоджено працювати в ім’я нації, навряд чи в цій галузі можлива успішна діяльність. Цю роботу, мабуть, краще відкласти... Для інших політиків.
