У Манино — як у Париж

Минулої весни моя тітка Клавдія Федорівна Павленко чи не вперше у житті освятила паску за всіма канонами. Мужньо відстояла всю всеношну, бо має дуже великі проблеми: колінний суглоб на правій нозі кажуть міняти на штучний... Та хіба тільки нездоров’я заважало зустрічати найбільше християнське свято достойно? Не було й де. Тітка ще не народилася (вона з 1940 року), а в Манино уже закрили останній храм. До життя місцеві церкви почали повертатися лише кілька років тому.

ПЕРША ВСЕНОШНА ЗА... 70 ЛІТ

Сріблясті куполи на подвір’ї манинського храму святого великомученика Георгія Побідоносця викликають якщо не захват, то почуття, котре можна назвати благоговінням. Нечасто так близько бачиш річ, котра робить храм храмом, додає йому величності. Поважні чорні ворони походжають поміж куполів, наче нагадуючи про вічність життя. І про те, що все повертається на круги свої.

Обидві манинські церкви (у селі є ще досі не діючий Хрестовоздвиженський храм) закрили у 1938 році, передавши на баланс... колгоспів. У церкві, що у частині Манино, котру прозивають Парижем (бо колгосп звався «Паризька комуна»), діяв млин. У Георгіївській, що в центрі села, влаштували механічну майстерню.

— Тут земля на два метри углиб була просякнута мазутом! — каже тьотя Клава, з якою ми прямуємо на вечірню службу.

На даху не припиняють роботу будівельники: спішать закінчити до холодів. Величезний храм — більший, ніж луцький собор, — вражає не лише розмірами, а й величністю. Є щось неповторне в архітектурі старих російських храмів. Ззовні вони відрізняються навіть від тих старовинних церков у Західній Україні, які дійшли до наших часів. Міцна, червоного кольору цегла триматиметься віки. Та всередині церква вражає бідністю: просто побілені стіни, котрі вже де не-де й облущилися, і кілька недорогих ікон... І цементна підлога, від якої тягне могильним холодом...

Яким був цей храм, коли тут, вірогідно, хрестили мого батька, вже нема кому розказати. Часи богоборства на батьковій малій батьківщині настали значно раніше, ніж у нас в Україні. А часи відродження духовності — значно пізніше. Сьогодні на Волині нема, мабуть, села, де б не стояв свій храм, — а в деяких вже збудовано по кілька церков, на кожен з патріархатів... У Манино ж, як скрізь у російській глибинці, навіть після «перестройки» церкви світили вибитими вікнами й проваллями у даху. Проте люди, які повертають собі віру, здалися мені більше у цьому прагненні щирими. Тільки у 2003 році кілька похилого віку манинських жіночок домоглися, щоби з Георгіївської церкви вивели колгоспні трактори й вивезли сміття. Тьотя Клава розказує, що землю, просочену мазутом, видовбували на два метри углиб! Потім завозили чисту, вкладали щебінь і цементували... Свій батюшка у старовинній воронезькій слободі з’явився лише два роки тому: у батьківську суботу напередодні Трійці отець Олексій Стариков відслужив першу літургію. Як обходилися без Божого храму до того?

— У Калач, хто хотів і міг, їздили. Батюшку звідти інколи на похорон привозили... І паску святив священик з райцентру, бо ніде в окрузі не було відкритого храму. А в Калачі один діяв увесь час. Перед Великоднем приїжджав удень священик, освячував паски на подвір’ї біля церкви, але ж це не так урочисто... Вже й не знаєш: чи розговлятися, чи Христового Воскресіння чекати?..

Тема церкви майже ніколи не зринала у спогадах мого батька. Що казати, коли з Манино він остаточно виїхав у 22 роки, будучи призваний на фронт, на початку Другої світової війни. А обидва храми вже давно на той час змінили, як кажуть, орієнтацію з духовної на виробничу. Інколи, щоправда, пригадував урочисту передріздвяну службу й святвечір, після якого засніженим і морозяним Манино розносив кутю своїм хресним. Та питання, чи були мої предки віруючими людьми, мабуть, не стоїть. Були. Хто б і ходив у два величезні манинські храми, якби люди не вірили в Бога?.. Один, Хрестовоздвиженський, було зведено ще 1817 року. Інший, Святогеоргіївський, названий, вірогідно, на честь першозасновників слободи, військових обивателів — українських козаків і селян, які охороняли тодішній кордон Російської імперії, постав у 1863 році. Храми воїстину величні, збудовані на віки. Ще у хрущовські часи в селі мешкало понад шість тисяч жителів (до Другої світової — до восьми тисяч), тепер потенційна парафія не нараховує і трьох тисяч. За роки безбожництва манинці таки від Господа відійшли. Оскільки в усій окрузі не було батюшки, встановилася нова місцева традиція: покійника обносять вулицями навколо Святогеоргіївського храму і проводять на погост за селом вулицею, яку прозвали «мертвою» (хоч насправді вона зветься Шкільною). «Мертвою» проводять навіть мешканців, котрі на цій вулиці жили. Нині є свій священик, проте звичка запрошувати його, щоб відспівати покійника, приживається погано. Добре, якщо запросять півчих...

Молодому батюшці у Манино відразу дали хороший дім, що для декого стало й своєрідним предметом заздрості. Незважаючи на загальний занепад економіки, обійстя не пустують: слобода на трасі, котра веде з Москви через Воронеж у Волгоград. А родючі чорноземи (недалеко село Рудня, в якому земля визнана світовим еталоном) привабили сюди немало переселенців із колишніх середньоазіатських радянських республік і Казахстану. Немало й переселенців з України, котрі приїжджали у Манино на сезон: обробляти цукрові буряки.

Ось і жіночка, котра продає у Святогеоргіївському храмі свічки й приймає записки, — з Гощанського району Рівненської області. Тут вийшла заміж, перевезла сюди й маму. Мама наглядає за порядком біля одного з підсвічників. У величезному храмі — всього з десяток жінок (буденний же день). Переважно бабусі у теплих ботах з повсті, й усі як одна — у сірих шкарпетках з козячої вовни. Дехто стоїть на дощечках (підлога ж цементна). І двоє дітей — хлопчик років шести і молодша дівчинка у грубій, зав’язаній аж на очі хустині. Як низько хилять вони свої спинки, коли отець Олексій обходить храм з кадилом!

— Ото будуть угоднички Божі! — мліє Люба Діденко, котра нині мешкає у хаті мого прадіда Гриші.

Дивовижно, але за роки безбожництва й запустіння напівпорожній і нині храм не втратив своєї величності й того, що називають намоленістю. І хоча у церкві кілька людей, служба правиться так натхненно, так душевно співає хор... І так тут гарно молитися...

— Язик до Києва доведе! У нас так кажуть... А у вас? — цими словами тьотя Клава спрямовує мене з чоловіком у манинський «Париж» — ту частину села, яку від іншої (так званої Росії, бо тут був колгосп «Радянська Росія») колись відділяла річка Манина.

Ми хочемо побачити церкву, яку називають «старою», — Хрестовоздвиженський храм було зведено за сто років до революції, котру назвуть Великою і учасники якої дуже швидко почнуть церкви закривати й нищити. Можливо, манинські храми від повної руйнації вберегло лише те, що село засноване у свій час переселенцями з України, генетично людьми віруючими. А може, церкви просто споруджені на совість: не так легко було підірвати. Та й влада, котра у передвоєнні часи їх закривала, «по- господарськи» використала під млин і майстерню. Але те, чого не зробили люди, доробив час.

Куполи «старої» церкви видніються здалека. Ми йдемо у напрямку до неї понад величезним лугом і шукаємо, де ж тут річка Манина. Невже ця неглибока канава?..

— Які тут були луги! — пригадувала моя троюрідна сестра Шура Шамілова, у котрої ми згодом погостювали в Калачі. — Від весни до осені все потопало у квітах. А тепер буяє амброзія... Річка була на сто метрів ушир! Одна вчителька, котра розумілася на меліорації й передбачала наслідки, писала листа аж у Москву, просила не допустити такого осушення. То її просто обсміяли.

В останні роки перед «перестройкою» ця частина села пережила справжнє відродження. Будувалися ферми, людські обійстя. І хоча один з останніх, вже за «перестройки», голів колгоспу донищив господарство, котре тільки тепер починає відроджуватися, обійстя господарів, у жилах яких тече українська хазяйновита кров, приваблюють досконалістю, благополуччям і порядком.

Власне звідси (тут мешкала і родина мого батька по матері) й Манино зачиналося. Недарма ж перший храм звели саме тут. Але нині до церкви просто... не підійти. Такі зарості височезних, переплетених кущами дерев перед входом і з боків, що ми трохи блудимо навколо, шукаючи проходу. З тилу храму — галерея хазяйських клунь з соломою, на прив’язі молоді бички. Врешті через господарський двір, який розмістився на церковному ж подвір’ї, доходимо до стін. Крізь вибиті вікна заглядаю всередину. Церква вражає великими розмірами (не менша, ніж Святогеоргіївська) і величністю, яку не подолали навіть передовики колгоспного виробництва. Та служба Божа відправиться тут не скоро. Хоча в Україні ми не раз чуємо, що Московський патріархат тісто співпрацює з владою, проте Божі обителі у такій російській глибинці відновлюють самі парафії та благодійники.

Першим про місцеві храми потурбувався фермер Олексій Саренко. Моя тітка Клава розказує, що він завжди був віруючим чоловіком.

— Буває, стоїш на зупинці, у Калач під’їхати, він, якщо їде, ніколи не мине, підвезе. І сам, і якщо з родиною їхав, все співали дорогою духовні пісні. Гарно так співали! Він сам до Бога прийшов і всю родину у віру повернув.

Саренко починав зі «старої» Хрестовоздвиженської церкви (бо і сам родом з «Парижа»): полагодив дах, встановив куполи, хрест. Першим у слободі, в самому центрі, звів дім, до якого і нині на екскурсію водять заїжджих. На наші, навіть волинські, мірки звичайний двоповерховий цегляний, оббитий пластиковою вагонкою дім (у «царському селі» під Луцьком хіба такі хороми!). А для манинців — справжній палац. Перекупила його колишня працівниця сільпо, котра вже має мережу магазинів «Рождественский дом» і у благодійництві щодо храмів не особливо помічена.

А потім сталася якась дивна оказія, про що у Манино і досі говорять пошепки... Щось (чи хтось?) змусило Саренка продати усе господарство і протягом 24 годин покинути село. Продав усе за безцінь, дружину й двох дітей вивіз із села вночі. Сам фермер-благодійник... постригся у монахи з іменем Кирило у Задонському монастирі (тут нині й його родина).

Інший манинський благодійник В’ячеслав Кравченко мешкає нині у Воронежі: гарне батьківське обійстя, за яким наглядають сусіди, неподалік хати моєї тьоті Клави. Цей меценат спонсорує відродження Святогеоргіївської церкви. Віддає на церкву дуже велику частину прибутків, найняв бригаду будівельників.

Під час служби я звернула увагу на кількох учасників церковного хору. Чотири жіночки, серед яких виділялася одна, і чоловік явно не слов’янського походження. Він же прислуговував і батюшці. Виявилося: переселенець з Казахстану, котрий у Манино одружився із зубною лікаркою.

— Прийняв віру нашу, і вона за ним почала Богу молитися, — каже тьотя Клава.

Це їхня дівчинка так натхненно кланялася іконам у церкві... Подружжя разом з іншими манинцями, які (хто знову, а хто тепер) навернулися у православну віру, часто бувають в отця Кирила у Задонську. Монастир (він у Липецькій області, 90 кілометрів за Воронежом) знаменитий тим, що має чудотворні мощі святого Тихона Задонського, чудотворну ікону Владимирської Богоматері й живоносне джерело.

— Купаються у ньому і влітку, і взимку, — переказує почуте від «зубнихи» тьотя Клава.

Меценат Кравченко у «губернській» столиці має рибний цех та інший бізнес. У Манино — магазин і бар у приміщенні навпроти храму. Проте манинський бар (єдиний, між іншим, на село з трьома тисячами населення) — це не той заклад, з яким ми асоціюємо це слово в Україні. Тісна кімнатка зі стійкою і трьома простими дерев’яними столами, між якими не протиснутися, примітивна світломузика (як у нас у глухому селі на зорі перебудови). І тільки віднедавна (причому бар працює тільки увечері) тут почали продавати спиртне. Не так відсутність церкви як духовного центру, а характерний для нинішньої Росії порядок сприяють наявності (точніше — відсутності) злачних місць. Ми жодного разу ні в Манино, ні у Калачі не побачили на вулиці п’яного чи особу з відкритою пляшкою спиртного в руці.

Та про те, які ж порядки у російській глибинці та яких українців тут... бояться, — у наступному репортажі з малої батьківщини.