Щоденник невдалого "бригадного пацанчика"

У часи закінчення перебудови, за час якої домігся своєю працею середньої зарплати в півтори тисячі карбованців на місяць, я раптом побачив, що в суспільстві незабаром буде "облом", і без бойових якостей просто-напросто фізично пропаду. Через довгі договірні комбінації я вийшов на підпільний спортзал на нульовому поверсі чеського будинку.

По-ближньозарубіжному це - підвал, а по-нашому - звичайний перший поверх над тлінною землею. Там, переляканий зустріччю, чекав на мене червонопикий, гладко поголений тренер Віктор Оболенський. Корінний ужгородець розмовляв виключно російською і бився по-європейському. Тому що Японія з каратистськими катами за два десятиріччя відробляння в тісних підвалах, його давно "задовбала". А кікбоксінг прийшовся якраз - ніяких зупинок у бою, зайвих криків, повалили когось на рингу без усіляких ритуалів - і добре. Після нашого знайомства та обіцянок щільно зайнятися мною з "нуля" (хоча невелика боксерська практика за мною рахувалася), ми розлучилися "до завтра". Але щодня приходячи в підвал з кедами і стукаючи у всі заповітні вікна - достукався лише через місяць.

- Заходь, - сказав Оболенський. - Я тебе з учорашнього не бачив.

- Так місяць уже минув, - помітив я.

- Яка різниця, Василю... Заходь!

- Вибач, - сказав він у роздягальні, де вже сиділо п'ятеро біля залишків розламаного буханця, - але перше тренування почнемо з горобинової на спирту.

Я випив гранчак горобинівки до дна. Потім звідкілясь з'являлися нові й нові пляшки. І вранці, коли заспівали півні, я мляво спостерігав, як "сенсей" діловито лупцював мужика, що "перешкодив" йому дійти до свого будинку.

Після цього почалося тренування.

Оболенський бив мене постійно й послідовно, руками й ногами, і протягом перших двох років кожного разу дивувався, що я знову прийшов.

На секції кікбоксінгу відобразилися всі вади нашого суспільства. Всі мужики, що тренувалися, як і я, хотіли в перші роки незалежності залишитися живими. Ніхто не вірив ані парламенту, ані міліції. Ми просто чесно били один одного. До нашої простоти потяглися люди. Один приходив і просив у Оболенського пару "бійців", аби постояли, доки він буде питати в знайомого про свій борг, інший просив постерегти будинок, машину... Час від часу підходили і "бригадири"-рекетири, хотіли "приписати" Оболенського до тієї або іншої бригади. Але на це він так і не пішов.

"Чому?" - не завжди я міг зрозуміти його "лохівство". Хіба можуть задовольняти таку видну людину кустарний недорогий спорткостюм, "розкрутка" когось на тривіальну каву, негусті "бакси" за місячне тренування, тривале стояння на узбіччі, щоб хтось із тих же рекетирів підвіз додому, де кілька років не було навіть телевізора?

Потім я дав собі відповідь на це питання. Майже всіх "бригадирів" за не так багато років мого кікбоксерства довгі колони іномаркової братви супроводили на кладовище, клаксонячи щосили і роблячи оточення процесії своїми силами, проти чого міліція протестувати не намагалася...

Доля долею, але жартувати з нею не варто. Її доброта тобі забезпечена, коли не робиш зла першим. І друге - б'єш лише настільки, щоб забезпечити безпеку свою та інших.

Два таких важливих принципи! Я зрозумів їх і дотримувався.

І всі справжні кікбоксери, а не бандити-"мимолітки", що проходили прискорений курс, не били людей марно, приголомшуючи своєю майстерністю в шинках. Тому й живі всі досі, возять у колясках дітей, а в кафе - підкреслено й приємно ввічливі. Таким був, наприклад, і один, що вийшов волею долі в "бригадири", мій знайомий - Прохор. Коли заїжджі або ті, хто його погано знав, чіплялися на вулиці чи в шинку, він просив вибачення до останнього. Не допомагало - валив усіх швидко й оперативно. Вибачившись перед присутніми, йшов. Він потім із "бригадних" справ "зістрибнув" - невдоволений став зникненням принципів порядності. Прохора покликали на "стрілку" з приятелем. Удвох вони й прийшли. На них, замість очікуваних двох супротивників, налетіло три десятки вісімнадцятирічних "бройлерків" і повалили чисельністю - "м'ясом". Довелося Прохору полікуватися, подумати над життям і піти з ужгородського бандитизму. Висловивши тим самим протест безпринципним скупченням недоростків незалежності, що не мають ніякого інтересу до життя "благородного", яке регулює пропуски в роботі правоохоронних органів.

Лише один раз у житті мені довелося побити групу курських хлопців, коли вони своїм зухвалим нападом (один із шийкою від розбитої об стійку літрової пляшки) загрожували життю навколишніх людей. Та долю спокушати не варто - ніколи я "понтувати" не збирався, хоча до мене пристала кликуха Шварц... У свідомості ужгородських бійців, що скромно після занять у спортзалах споживають сік у кафешках, я залишаюся звичайним рядовим кікбоксером, який працює в журналістиці, і не приносить нікому ані найменшої шкоди...

Ми були вимушені всі роки незалежності проводити спаринг зі своїм сумлінням, і тепер задоволені, що в ньому програли...

Ужгород