Утрата історичного часу є не менш болючим наслідком панування комунізму, ніж сталінські репресії,

Продовження. Початок читайте у «Дні» №212 від 21 листопада 2012 року

5. ЗЛИТТЯ ДЕРЖАВИ ІЗ СУСПІЛЬСТВОМ

Зіставмо ті визначення держави після перемоги пролетарської революції, які належать К. Марксу і Ф. Енгельсу («держава, організована як панівний клас») або В. Леніну («держава озброєних робітників») із трактуванням комунізму в «Маніфесті Комуністичної партії» («комуністи можуть виразити свою теорію одним положенням: знищення приватної власності»). Згадаємо, що в Радянському Союзі злиденні залишки вільного ринку залишалися, та й то під маскувальним виглядом обміну предметами особистої власності у формі продовольчих базарів і промтоварних «товчків». Згадаймо також, що В. Ленін побудував таку систему влади, за якої диктатура компартійних вождів під маскувальним виразом «диктатури пролетаріату» наскрізь прошила народну товщу. Не дивно, що настала влада, за якої купка вождів могла з повним правом сказати: «Держава — це я!» Громадяни України повинні згадати, як вони тягали на першотравневих демонстраціях (навіть під час Чорнобильської катастрофи) портрети членів політбюро ЦК КПРС.

Які висновки можуть випливати з цих фактів? Установлення політичної, а після експропріації всіх засобів виробництва у членів суспільства — й економічної диктатури Кремля звузило поняття реальної влади до купки вождів (а в роки сталінщини — до однієї персони). Тільки вони височіли над суспільством. У самому ж суспільстві були одержавлені всі структури, які відповідали за функціонування його життєдіяльності. Це відбувалося шляхом їхньої вертикалізації на «принципах демократичного централізму» з одночасним знищенням непідконтрольних центру горизонтальних структур. Занурившись у суспільство, держава перетворила його на субстанцію, позбавлену власних органів чуття.

Радянська влада була народною в тому розумінні, що виростала з народу. Проте через систему взаємопоєднаних важелів вона підпорядковувалася виключно вождям. Ця влада контролювала десятки мільйонів громадян через «передавальні паси» (зовнішню партію, ради депутатів, комсомол, профспілки, комнезами тощо); мільйони людей самі виконували незначні управлінські або контрольні функції на виробництві; сотні тисяч працювали під примусом або за винагороду інформаторами в органах державної безпеки. Вожді нав’язували суспільству свою волю методами батога і пряника. Можна згадати Голодомор 1933 року, коли сотні тисяч голодних комнезамівців під керівництвом чекістів вилучили в мільйонів селян усі запаси продовольства і створили ситуацію абсолютного голодування. Можна згадати 1937—1938 рр., коли під керівництвом тих самих чекістів абсолютно безневинні мільйони громадян стали жертвами безглуздих доносів. Сталінська держава і суспільство діяли ззовні злагоджено, але гостроту ненависті радянських людей до влади показали перші півтора року Великої Вітчизняної війни. Тоді 5,5 мільйона червоноармійців вибрали долю військовополонених (за наступні два роки в полон потрапило не більш як півмільйона).

Люди, котрі виживали в ті лихі десятиліття, боялися передати свою ненависть до влади дітям, яких виховували в радянській школі. А повоєнне покоління вже відчуло позитивний бік зрощеності держави з суспільством: масове житлове будівництво, якісна безплатна освіта, гарантоване місце роботи після навчання тощо. Ці позитиви на тлі сучасних негативів викликають тугу за минулим у багатьох громадян.

6. ГАРМОНІЗАЦІЯ ВІДНОСИН МІЖ ДЕРЖАВОЮ І СУСПІЛЬСТВОМ

2008 року газета «День» опублікувала мою статтю «Громадянське суспільство в радянській гамівній сорочці» (№166,167,168). Не відмовляючись від зроблених висновків, не дав би їй тепер таку назву, адже суспільство в гамівній сорочці не було громадянським.

Елементи громадянського суспільства в Україні почали формуватися лише з появою Народного руху і перших політичних партій. Цілеспрямоване нищення горизонтальних зв’язків між людьми, на базі яких формується незалежне від держави громадянське суспільство, відкинуло пострадянські країни на сотню років назад. Мабуть, утрата історичного часу є не менш болючим наслідком панування комунізму, ніж сталінські репресії. Як цілісність сучасне суспільство в країнах Західної Європи й Північної Америки залишається безструктурним. У ньому, однак, як у віковому англійському газоні, переплітається коренями величезна кількість локальних структур горизонтального типу, які здатні повсякденно контролювати державну владу. Варто сподіватися, що сотня років після колапсу комунізму не знадобиться, щоб українське суспільство могло не тільки визначати своїх представників у законодавчій гілці влади, а й контролювати повсякденну діяльність виконавчих та судових органів.

Громадянському суспільству як соціальній категорії відповідає в етнонаціональній системі координат політична нація. Ідентичність обох понять засвідчує, що в Радянському Союзі політичної нації не існувало. Що було замість неї?

У статті «Чи можна двічі увійти в одну річку?» («День» №182, 2012 р.) я зробив спробу відповісти на це запитання. СРСР будували як конгломерат етносів і націй. Прагнучи показати себе прибічниками найрадикальнішого розв’язання національного питання, вожді більшовиків дали права титульної нації всім народам, які становили більшість населення на певній території. Дуалізм радянської влади дозволяв надати унітарній країні з максимально високим ступенем централізації влади вигляд співдружності титульних націй та етносів. Будучи формально рівноправними, вони насправді мали ієрархію, яка визначалася політико-адміністративним поділом. Титульною нацією загальносоюзного масштабу були росіяни. За ними йшли нації, які дали свою назву союзним республікам із державним статусом. Зокрема, українці мали права титульної нації в межах своєї республіки, але за її межами були національною меншиною. Статус національної меншини був істотно нижчим. Коли переписи населення показали, що внаслідок низької народжуваності росіянам загрожує перспектива опинитися в СРСР національною меншиною, центральний уряд розпочав агресивну русифікацію українців і білорусів, знищуючи їхні права як титульних націй.

Яким був і залишається етнополітичний вигляд незалежної України? Невже все її населення вважає себе громадянами нової держави й утворює в своїй сукупності українську політичну націю?

На жаль, тільки половина населення вважає себе насамперед громадянами Української держави. У свідомості як українців, так і росіян, які становлять істотну частку населення, ще не подолано суто радянський поділ на титульні нації, який був спрямований на зведення вже наявних націй до попереднього стану етносів. Нарешті — і це, мабуть, є найголовнішим — рівень русифікації українців залишається загрозливо високим.

Не дивно, що суспільство розколоте в питаннях про національну державність і ставлення до історичних діячів, які сприяли її появі або нищенню, про надання російській мові статусу державної, щодо геополітичних преференцій України. Розщепленість суспільства впливає на політику держави, тобто партій при владі, у доленосних для країни питаннях.

Плюралізм думок — це ознака демократичності навіть у тих випадках, коли в парламенті справа доходить до кулачних боїв. Але є базові цінності, зокрема й сам парламент, який обирають на вільних виборах. Щодо них треба відкинути плюралізм і добиватися консенсусу. Та не варто чекати консенсусу, коли за радянським зразком ми вкладатимемо в титульну націю виключно етнічний смисл і підтримуватимемо принцип політизації етнічності, за яким будувався Радянський Союз. Потрібно орієнтуватися на графу nationality в наших закордонних паспортах, що перекладається українською як «громадянство». І треба вітати лідерів уже незалежної України, які виявили досить глузду, щоб прибрати графу «національність» у внутрішніх паспортах. Ці паспорти з фіксацією етнічної належності з’явилися після того, як вичерпався людський матеріал за графою «соціальне походження», щоб можна було розпочати нове коло репресій — за ознакою національності.

1917-го, прибувши в Україну, М. Грушевський опублікував серію програмних статей. У статті «Чи Україна тільки для українців?» він писав: «Україна не тільки для українців, а для всіх, хто живе на Україні, а живучи, любить її, а люблячи, хоче працювати для добра краю і його людності, служити їй». Через 95 років ці слова так само злободенні.

У згадуваній вище статті — «Чи можна двічі увійти в одну річку?» — я засудив поняття «якість нації», яке висував у своїх публікаціях у газеті «День» Ігор Лосєв (№130 — 131, №169 — 170, 2012 р.). «Якість населення, — писав я тоді, — визначається ним не рівнем інтелекту й фахової підготовки, а за етнічним походженням, яке мусить гуртувати одних проти інших — таких же громадян України. Політизація етнічності в незалежній Україні набагато небезпечніша, ніж середньовічний антисемітизм».

І. Лосєв сприйняв цю критику роздратовано й наговорив про мене багато зайвого. Але ж не в мені суть справи. Сумно, що в своїй відповіді він так само розглядає процес перетворення етносу на націю як політизацію етнічності, а більшість бід сучасної України пов’язує не з політизованою етнічністю, а з дефіцитом такої політизації. «Коли мільйони етнічних українців голосують за відверто антиукраїнські партії, то це теж деполітизована етнічність», — із викликом пише він. («День» №194 — 195, 2012 р.).

На жаль, усі ми, колишні радянські люди, не звикли до плюралізму і сприймаємо інакомислення через префікс «анти»: антикомунізм, антирадянські настрої, антиукраїнські партії. Невже І. Лосєв не розуміє, що партії в Україні, мов хамелеони, приймають колір оточуючої місцевості? Мільйони етнічних українців голосують за них саме тому, що вони враховують у своїх програмах їхні вимоги. Такими ми є, інших українців І. Лосєву ніхто не запропонує.

Свою статтю, яку «День» опублікував за добу до парламентських виборів, мій опонент завершив якось приречено: «Роби, що маєш, і нехай буде, що буде». У мене оптимістичніший погляд на сучасну ситуацію, тому що знаю краще від інших, із якого багна тривалістю в три покоління доводиться виповзати всім народженим в СРСР. Я повинен прийняти будь-яку персону, яка потрапляє на політичну орбіту, якщо вона легітимно обрана українським народом. Разом із тим залишаю за собою право розповідати всім і кожному, хто мене читає або слухає, через які випробування ми пройшли при комунізмі, як вони позначилися на нашій свідомості та ментальності і чому стало можливим те безмежжя, яке коїться тепер в Україні.

Ми не приклали великих зусиль для здобуття незалежності, це зробили за нас попередники. За незалежність України склали голови мільйони людей під час визвольних змагань, Голодомору й Великого терору, у роки Великої Вітчизняної війни, у повоєнний період на терені західних областей. Нам залишається єдине: зрозуміти одне одного. Як тим, хто дотримується різних політичних орієнтацій, так і однодумцям. Себе та І. Лосєва, до речі, я відношу до однодумців.

У нас є схожі з нами сусіди, і ця подібність ретельно поглиблювалася впродовж сотень років царями й вождями. Не треба вважати цих сусідів ворогами тільки через те, що вони не відрізняють себе від нас. Не варто цьому факту надавати такої словесної оболонки: «Гірка правда полягає в тому, що, за даними найавторитетніших соціологічних фундацій Росії, 70% росіян виступають за анексію України Росією» (І. Лосєв). Так, традиція, що йде від Василя Татищева, тримає в полоні більшість росіян. Треба довести справами, якщо зможемо, що ми, хоч дуже подібні до них, але інакші, і своє право на власну державність здобули в боротьбі з імперіями.

Ми не уявляємо собі, яку системну, цілеспрямовану, масштабну і професійно досконалу роботу здійснюють тепер усередині України та за її межами, щоб внести розбрат в українське суспільство, виплекати ненависть серед українців до росіян, у росіян — до українців, у російськомовних українців — до українськомовних тощо. Усе це роблять, щоб створити сприятливий ѓрунт для слушного часу, коли єдиний підводний човен уже не допоможе нам утримати державний кордон. В Інтернеті сидять майстри своєї справи, які відпрацьовують зарплату винахідливим і дотепним тавруванням то кацапів, то хохлів — поперемінно. Їх навіть можна розрізнити за стилем, бо це талановиті особи.

Отже, пане Лосєв, давайте потиснемо один одному руки й робитимемо те, що робимо постійно, — кожний на своєму місці.