Один — за всіх, і всі — за одного
Завдяки простим, але мудрим життєвим правилам, успадкованим від мами й тата, велика родина Савонюків, розкидана по всьому світу, тримається купи. А стара батьківська хата на волинському Поліссі в селі Тельчі стала не предметом розбрату й судових суперечок, а навпаки: місцем, де збираються свої, рідні.
Уже сімейною реліквією став старий фотознімок, якому понад півстоліття. На ньому — селянська родина Гната й Варвари Савонюків із дітьми. Обличчя багатодітної матері (всього ця жінка народила десять дітей, та одне ще малим померло) вражає не знищеною побутом і важкою працею вродою та красою, навіть внутрішньою. Господар же одягнув серед літа... кожух, бо не мав на той час іншої пристойного верхнього одягу. Та від того, що чимала родина мусила переживати й певні труднощі, діти ніколи не страждали.
— Наш тато міг у одвірок дверей прибити зроблену ним же гойдалку, якщо цього хотіли діти. І ніколи не жалів, що псується майно... Щоб дитина тішилася! — пригадує наймолодша з сім’ї, нині 58-річна Галина.
На знімку нема двох дітей. Івана, який мав погану взувачку (зроблені батьком з гуми калоші) й не захотів у ній ставати з усіма, та Галини, бо ще не народилася (вона з’явилася на світ 1964 року). Але так сталося, що саме Галині випав обов’язок бути своєрідною хранителькою сімейного дому й того духу, яким він був виповнений. За заповітом бабусі Варвари дім юридично належить двом онукам — Андрієві та Олександрові. Це — діти найменших дітей Савонюків — Галини та її брата Калини. Обоє (як найменші) найдовше жили в цій хаті. Власне, про ставлення до менших яскраво говорить такий факт, який пригадала Галина.
— На Великдень тато завжди плів із коріння сосни усім дітям кошелі, щоб могли носити в них освячені яйця. А мама всім членам сім’ї фарбувала однакову кількість яєць, якими потім любили на свято «битися». То тато завжди казав: якщо малим не вистачить яєць, і старші «переб’ють», я зі своїх їм додам, бо старші малих не повинні ображати.
Материнський заповіт на хату в родині ніхто й ніколи не оскаржував. Навіть якщо приходили в неї нові члени — зяті чи невістки, то мусили погоджуватися зі встановленим порядком. За Галиною (як матір’ю Андрія) зберігається право тримати в себе ключі від дому та наводити тут порядки після загальних гостювань. Бо в будь-який час і будь-кому з родини, хто прагне подихати повітрям батьківського дому, цей ключ доступний. Нині традиційно Савонюки (які, звісно, давно мають інші прізвища, але пам’ятають, якого роду-племені) збираються в Тельчах на третій день Трійці. Коли тепло й квітне природа. Після смерті батька, який пішов із життя значно раніше за маму, своєрідний родинний з’їзд відбувався на день її янгола — у день пам’яті святої Варвари, в грудні. У біографії Варвари Омелянівни був цікавий момент, коли вона в молодості куховарила в «панів», польських землемірів, адже до 1839 року Волинь входила до складу Польщі. Там від професійних кухарів навчилася готувати різні, як у нас кажуть, лагоміни, не доступні місцевим господиням з Тельчів та округи. Від матері в усіх дочок Савонюків — неабиякий талант до куховарення. «Щоб на Варвари в бабиній хаті було порожньо, а на столі не було запеченого в печі молочного поросяти... Я такого не пам’ятаю!» — каже онучка баби Варвари Ніна Арсенівна Костючик. Навіть в останній рік життя, коли баба вже не мала духу тримати худобину сама, замовляла свинку в когось у селі, а порося на столі дітям, онукам і правнукам мало бути! Звісно, що готувала мати й традиційні поліські страви: бульбовники, мочалку тощо.
Із родинного дому діти Савонюків винесли прекрасну, гадаю, традицію. Ще батьком було встановлено, що за стіл обідати чи вечеряти сідають усі, хто в домі. Чекали навіть найменшого. Кожен мав за столом своє місце. Гнат Савонюк казав: з того, що всі за столом, і починається родина.
— І, знаєте, якось воно так увійшло в наше життя це правило, що й у моєму домі ми за стіл завжди стараємося сісти разом, — каже Ніна Арсенівна, яка мешкає в сусідній з Тельчами Красно волі, й працює заступником директора місцевої школи. — Пам’ятаю себе ще малою, а не було й неділі, щоб ми з батьками не йшли до діда-баби. І так збиралася ціла родина. Ті родинні обіди пам’ятаю й досі, а коли підросли вже мої діти, то й їх брали з собою, а вони з радістю йшли. Із дідом і бабою було дуже... весело. Адже тут треба було й вірш розказати, й пісню заспівати, й отримати приз.
— Батько нам, дітям, не дозволяв у карти грати, — пригадує Галина Гнатівна. — Зате навчив грати в шашки, й вечорами в сільській хаті розгорталися справжні турніри. Або в загадки грали. Хто більше їх знає? І чиї не могли розгадати, той накопичував бонуси: цукерки, горіхи... Горіхів тих було в нас неміряно, а якби ви знали, як же хотілося того горіха виграти!.. То й шукали загадки, де могли. А ще в нас було лото з дерев’яними бочечками, які тато сам виготовив, він же був чудовий столяр. Грали не на гроші: хто програв, той мав розказати вірш, заспівати пісню, танець затанцювати.
«ВЕСЕЛО Й ЦІКАВО МИ ЖИЛИ В ЦІЙ ХАТІ З БАТЬКАМИ»
Повернувшись з Другої світової війни, Гнат Савонюк привіз у Тельчі не одяг чи взуття (як інші односельчани), а небачену тут швейну машинку. І це була перша в окрузі швейна машинка «Зінгер»...
— Мама казала: «Боже мій милий!.. Люди дітям взуття й одяг з Німеччини понавозили, а він якусь техніку привіз...». Тато ще й ложечку срібну привіз, і до смерті скрізь, навіть у гостях, нею їв, ми й у труну йому її поклали... Хоч був сільський дядько, але вимогливий до чистоти... А на тій машинці тато всім дітям, навчившись (!) сам, і шив одяг. І рукавиці нам в’язав, бо мама на таке не мала часу. Вона ткала, вишивала, а їсти наварити на таку ораву?.. — пригадують дочки.
Життя роду Савонюків — це добре продумана й відшліфована селянською мудрістю пам’ятка для нащадків. І Варвара Омелянівна, й Гнат Васильович були простими неписьменними селянами з волинського Полісся. Не ходячи ні дня до школи, батько сам навчився читати й писати. Не був у жодній партії, хоча щиро вірив у... Леніна, «казки про соціальну справедливість для дорослих», його портретами були завішані стіни в батьковій майстерні. Не даючи ніякої партійної клятви, був Гнат Савонюк кришталево чесною людиною.
— Пішли ми з мамою на колгоспне поле полоти буряки. Один із них ненароком вирвали, й мама вирішила забрати його додому, щоб стерти свиням. Поклали його в плетеного кошеля, прикрили гичкою... Удома кошель вивернули, а зверху — буряк! Батько побачив і наказав тут же занести його на поле... Мама переконує, що все одно ж не прийметься, пропаде, всохне. Тим більше, що навіть за такі крадіжки колгоспного майна тоді суворо карали! А батько затявся: доки не занесете на поле, спати не ляжете. То ми з сестрою Марією дочекалися вечора, замотали уві щось того буряка й занесли, де ріс, — пригадує Галина Гнатівна.
Батько навчав дітей молитов і вчив малювати. Сам добре виліплював із пластиліну, й цей дар передавав дітям. Талановито вирізав із дерева, сам придумав, виготовивши з дерева, ходун, щось на зразок нинішніх ходунців (але до їхнього промислового виробництва були роки і роки!). У хаті все зроблено ним: двері, вікна, прекрасні канапи, гарні дерев’яні ліжка з фігурними спинками, скриня, котра й досі стоїть на тому ж самому місці. А Галина Гнатівна розмалювала барвистими квітами ще й піч та грубку.
— Щоб мама вдень прилягла чи заснула... Такого не пам’ятаю, — каже нині 75-річна Уляна Гнатівна. — Коли мама в цій хаті осталася сама, бо діти у світи порозходилися, то ми щодня з нею бачилися, живу ж недалеко. Вона вдовицею осталася, й я... Витоплю плиту в себе вдосвіта й іду до мами. Іду на її поле жуки кропити. А вона після мене їх ще збирає в баночку... Кажу: матусю, що ви робите? Таке сонце пече, жуки в тій банці будуть, а вас не стане, йдіть у хату. А мама: «Мені спека не заважає». Їй нічого в роботі не заважало: ні спека, ні мороз. Пожену я корови на пашу, а мама вже несе мені в такому кошелику плетеному обід, і в полях знайде. Наварить борщу, пирогів напече... Коли вона почала припадати, сили втрачати, то всі, геть усі діти просили, щоб ішла до них. А вона сказала: якщо любите й шкодуєте, то догледите мене у своїй хаті...
Не маючи ніякої освіти, а тільки житейську мудрість, старші Савонюки навчили дітей просто радіти життю. Розповідей про неповторні вечорниці в цій старій хаті (в якій мешкало шість поколінь родини!) — слухати —не переслухати. І заздрити по-доброму — не перезаздрити...
— У холодну пору року довгими вечорами забавлялися тим, що грали в мару (хованки. — Авт.), і батьки обов’язково з нами, переодягалися. А тато перший ідеї подавав. До нас багато молоді на вечірки приходило, бо в нас хата була велика, — пригадує Галина Гнатівна. — Якось тато напхав свої штани сіном, припасував до них свого кожуха, валянки, шапку причепив... Вийшов справдешній Дід Мороз! Бо ще й маску Діда причепив. І поставив це чудо проти вхідних дверей. Дівчата на вечірку йдуть, двері в сіни хати відкрили... Вереску ж було! І сміху. До речі, тато нам й іграшки з дерева робив, пам’ятаю такого собі чоловічка, який забавно руками-ногами дригав, маски нам малював. І ніколи не зрізав у лісі на Різдво доброї ялинки, лише вибирав найгіршу. Казав, що гарна хай у лісі росте, й люди нею любуються. А в цій там гілочку обріже, туди додасть... І виходила така красуня, що очей не відірвати. Ми старі іграшки, яким вже більш як по 50 літ, досі зберігаємо.
— Батьки навчили нас колядувати, а особливо багато колядок, приказок, пісень знала наша бабуся Луця, Лукера, татова мама. У батьковому кожусі ходили селом з колядками, тоді такої традиції ще не було, то було трохи й страшнувато. Але ми цього хотіли, й ніхто нам у домі в цім не перечив, — пригадує Уляна Гнатівна.
Добра сімейна традиція веселитися «перебіранцями» живе в родині й досі. Кожна родинна зустріч клану Савонюків перетворюється на своєрідний бал-маскарад, вечірку. Тоді Галя стає Мавкою, а Марія — Лукашем із дудочкою, в капелюсі й у старій батьківській вишиванці. Бувають тоді Савонюки й циганами, й папугами, й ведмедями, зайцями. І кожен такий «перебіранець» має захистити свій костюм віршем, танцем, піснею, отримавши символічний приз — банан... Адже це не просто розвага, а цілий, кажуть, конкурс. Тому й кажуть сьогодні діти, що в них були дуже щирі й відкриті батьки, які навчили й у світі жити, жити дружно в родині й з людьми та які, часто здається нащадкам, і досі з ними йдуть поруч по життю.
