Оксана ЛУЩЕВСЬКА: Люблю читати колядки і щедрівки українською й англійською

Цього разу традиційне новорічно-різдвяне інтерв’ю з письменником «День» вирішив провести з молодою дитячою авторкою Оксаною Лущевською. З одного боку, вона, здається, людина дуже космополітична, навчається в США, з другого — в її творах часто відбивається етнічна автентика. Її проза і поезія регулярно виходять друком (близько десятка книжок), відзначають преміями. Отож, слово Оксані — про творчість, сучасну дитячу літературу, «зимове читання», взаємини електронної та паперової літератури, а також про відгуки читачів.

— Ти більше відома як прозаїк. Розкажи про свою поезію. Мені вона траплялася в Інтернеті, а чи можна її ще десь прочитати?

— Щодо поезії, Олеже, то вона поволі переросла в прозові тексти. Та інколи пишу поезію для дітей. Більше все ж таки перекладаю. А принагідно читаю дітям на презентаціях чи зустрічах.

Прочитати вірші можна в двох антологіях: «АЗ, два, три... дванадцять — лист у пляшці» та «Червоне і чорне: Сто поеток XX сторіччя», деяких збірниках для дітей, наприклад, «200 віршів про котиків і киць» (упорядник Галина Кирпа). Книжка щойно вийшла у видавництві «Навчальна книга — Богдан».

— Чому ти вирішила почати писати дитячі твори? Власне, останніми роками то ціла тенденція, армія українських дитячих письменників постійно зростає.

— Якогось специфічного рішення не ухвалювалося. Я пишу, коли мені спадає на думку якась ідея, а також тоді, коли відчуваю, що настав час спробувати викласти свої думки на папері. Буває, що я «подумки» досить довго «пишу» невеличкі тексти, а буває, що великі пишу несподівано і швидко .

Щодо «армії українських дитячих письменників», то, Олеже, яка ж це армія? За моїми спостереженнями, і, на мою суб’єктивну думку, ми активно рухаємося, розвиваємося, у нас є добрі зразки книжок, досягнення, відзнаки. Але нам треба час для того, щоб напрацювати той пласт дитячої літератури і літератури для підлітків і юнацтва, від якого можна буде відштовхуватися молодшому поколінню письменників, експериментувати з жанрами, формами на кшталт того, що відбувається, скажімо, у тій же скандинавській, англійській, американській дитячій літературі. У блозі про дитячу літературу «Казкарка» (http://kazkarka.com), у розділі «Думки» ми з моєю колегою і подругою Валентиною Вздульською винесли до уваги читачів одну з моїх улюблених цитат зі збірника наукових статей, упорядкованих дослідником і професором дитячої літератури Пітером Хантом (Peter Hunt), «Розуміючи дитячу літературу» (Understanding Children’s Literature): «Одна з проблем, що постають у ХХІ столітті перед країнами, які розвиваються, полягає в тому, що вони мають пройти всі етапи розвитку за відносно короткий час — 30 чи 40 років, тоді як європейські країні мали на це свого часу років п’ятсот». Отже, все залежить від часу, локальних і більш загальних соціально-економічних умов та від конкретних зусиль.

— А взагалі, яким був твій шлях до літератури?

— Мій шлях, якщо його можна так назвати (бо я радше розглядаю літературу як практику, розвиток, навчання, переосмислення, фантазію, передусім) розпочався з культури читання в сім’ї та школі. Відтак тут велику роль зіграли батьки й учителі. Прищепити культуру книжки (чи тексту, враховуючи нові медіа) і читання для дитини не складне, якщо є така культура в дорослих, бо читання залежиться від родини, педагогів, бібліотекарів, авторів, редакторів, ілюстраторів, видавців, усіх тих людей, кому не байдужа культура книжки. Адже діти від природи допитливі й зазвичай люблять читати і вчитися, коли їм цікаво. Важливу роль відіграє як роль дорослого, так і можливість вибору літератури.

Можу сказати, що мені пощастило відчути смак книжки і полюбити читання в дитинстві. Хоча був час, коли я читати не дуже хотіла, то десь у віці 13-14 років. Але когнітивна психологія підказує, що інтерес до читання у підлітків часто втрачається. Чи стане ця втрата довічною, залежить, знову ж таки, від родини, школи, оточення.

— Як діти реагують на тексти Оксани Лущевської? І яка реакція для тебе найприємніша?

— Це дуже актуальне запитання. Я щойно повернулася до США з України, де ми з видавництвом «Грані-Т» і «Видавництвом Старого Лева» провели не один захід. Зі свого міста, де я зустрічалася з 5-6 класами, я привезла понад три десятки листів і кілька відгуків, які писали діти. Також уже упродовж кількох років я отримую відгуки від читачів на мейл та в соцмережах.

Найприємніша реакція — це готовність спілкуватися про книжку, читати, ставити запитання. Коли йдеш на ту чи ту зустріч, то не знаєш, який буде слухач, і приємно, коли слухачеві цікаво. А ще бувають зустрічі, які кардинально змінюють емоційний пласт. Наприклад, в Тальнівській загальноосвітній cанаторній школі-інтернаті я зустріла кількох дітей, які ввечері навіть зателефонували мені додому, аби ще раз сказати, чим для них стала наша зустріч. Або дуже вразило, коли хлопці, що індентифікують себе як не-читачів, попросили замовити для них книжку з видавництва (в Тальному немає книгарень, де можна купити книжки сучасних українських авторів). А вчителька, яка запрошувала мене на зустріч із читачами в гімназії, принесла чималий пакунок з листами від дітей. Відгуки дітей — найприємніша практика.

— Хто найкраще ілюстрував твої твори?

— Олеже, це дуже непросте запитання. Особливо, враховуючи, що я трохи фокусуюся на семіотиці й соціальній практиці книжки в картинках. Знаєш, я вважаю, що всі ті ілюстратори, які працювали з моїми текстами, вклали в роботи свої серця, уміння й бажання вчитися і розвиватися. До цього часу я працювала з Інгою Леві, Наталею Клочковою, Ольгою Совою, Наталкою Гайдою, Ольгою Гавриловою, Світланою Балух.

— Кажуть, дитяча література економічно почувається найкраще з усіх жанрів української літератури. Але все-таки якісь проблеми певно ж є й у неї? Можеш назвати?

— Я не живу в Україні, а також не володію статистикою, щоб об’єктивно відповісти на це запитання. Можу лише поділитися певними спостереженнями. Наприклад, в США дитяча книжка, її ціна насамперед, розрахована на те, що читачі середнього класу можуть її для себе придбати... навіть, коли їхня зарплата невелика. В Україні через соціально-економічні умови книжки часто не по кишені читачеві. Звичайно, наші видавці в цьому не винні. Це питання загального рівня достатку населення. За українських соціально-економічних умов видавці, перекладачі, письменники... усі ті, хто займається дитячою книжкою, як на мене, взагалі герої. Але тут таки важливо зазначити, що не всі вирізняються професійністю. Часом, попри великі ціни на книжки, видавці пропонують неякісну подачу тексту, ілюстрацій, дизайну, коректури...

Загалом вже окреслено багато сучасних проблем довкола дитячої літератури в Україні. Вони прозвучали, зокрема, від Маріанни Кіяновської, директора премії «Великий Їжак». Деякі матеріали можна знайти на сайтах «Великого Їжака», «Казкарки» та інших веб-ресурсах. Це і брак жанрів, невисвітлення реалій, вузька проблематика, низький рівень читання в невеличких містах і селах, брак коштів на книжки, мала «начитка» авторів, редакторів, які не знають історичного та сучасного світового контексту дитячої літератури, брак сучасних теоретичних, академічних знань, невизначеність, «що» таке текст для дітей, які його складнощі, тонкощі...

Щодо найбільшої проблеми, то, гадаю, нам треба зрозуміти системність, ланцюжок, сполучення на кшталт: автор—книжка (текст)—читання—видавництво—школа—академічні студії... і так далі. Розуміння та цілісність цих складових допоможе нам працювати з дитячою літературою продуктивно, бачити більш реальні картинки. Необхідні також емпіричні дослідження в школах, щоб бачити, як діти реагують на тексти, треба аналізувати читацькі реакції/відгуки за допомогою ряду академічних «лінз», теоретичних підходів.

Якщо ж названі мною складові функціонують самі по собі, без системного зв’язку, про продуктивність говорити не доводиться. Наприклад, у шкільній програмі дитячої літератури майже немає. Якщо деякі книжки й потрапляють до програм, то це скоріше виняток, ніж практика. Бачимо, як педагоги часто не отримують належної освіти, яка навчила б їх працювати з дитячою книжкою на професійному рівні, відповідно, вони не здатні створити зацікавленість серед дітей. Бібліотеки також не мають багатого вибору книжок. Академічні студії дитячої літератури ледве жевріють. Видавці, хоча вони й уявляють потенційного читача, не можуть створити належного тренду чи промоції дитячому читанню, бо воно часто є поза шкільним/бібліотечним контекстом. Культура тексту й культура автора... Тут вже в мене запитання: які вони? Адже вони, знову ж, часто поза контекстом соціальних реалій.

— Твої улюблені письменники?

— Багато!

— Якими тобі запам’яталися зимові свята в дитинстві? Ми належимо до покоління, народженого у вісімдесятих, коли День Святого Миколая та Різдво були дещо «в тіні» Нового Року, принаймні на рівні публічному...

— Так, добре пам’ятаю вбирання в костюми на новорічні свята в школі чи дитсадку, а також викликання Діда Мороза. Але тоді всі мої різдвяні чи великодні свята проходили в бабці, в селі Майданці, Тальнівського району Черкаської області, а саме там якось дуже мало відчувалася радянська звичка.

Навпаки — у нас завжди готувалися традиційні страви, я ходила колядувати й щедрувати, знала багато народних пісень, бо мій дідусь грав на скрипці, і я з дитинства вивчила їх багато.

Щодо Дня Святого Миколая, то я не можу пригадати, відколи почала знаходити подарунки під подушкою, але точно знаю, що не з раннього дитинства. Сьогодні, здається, ця традиція справді відроджується.

— А як зараз відзначаєш ці дні, за висловом Івана Малковича, «українську рамадану»?

— Працюю здебільшого (усміхається). Академія забирає багато часу. Але мене дуже цікавить література для дітей про свята, і я читаю багато таких текстів для свого досвіду, не обов’язково на свята. Література про свята, як на мене, дуже допомагає відобразити релігійний плюралізм і мультикультуризм. Також неабияк розвиває дитячу фантазію і повертає нас до свого фольклору, традицій і звичаїв, а, водночас, передає це новому поколінню.

Хоча, до розмови «як відзначаю», ось приклад: в літаку (а мій переліт припав якраз на ніч перед Днем Святого Миколая) я читала книжку «Будьлаласка: Вибрані дитячі листи до Святого Миколая» (Дуліби, 2007). Цікаво, скільки в тих листах звучить українських реалій, і як прослідковується дитяча психологія, а також соціально-культурний стан у родинах тих дітей.

— Тобі близька особлива культура «зимового читання» під якою-небудь ковдрою біля засніженого вікна? Чи маєш на такі випадки спеціальні книжки? Чи можеш щось схоже порадити нашим читачам?

— Цікаво, як часто ми прив’язуємо якусь книжку саме до певних життєвих моментів. Соціальна практика й культура читання, бібліотерапія, «текст як поезія» чи «пробудження» (так це називала науковець Л. Розенблатт) — усі ці компоненти спрацьовують у нашому повсякденні, хіба ні? Направду, деякі тексти важливі для нас саме в певний життєвий час і певний момент. Тому чи можливі тут рекомендації й поради? Вважаю, що ні.

Відтак я просто назву ті книжки, які подобаються мені для «зимового читання». Найперше це новинка видавництва «Грані-Т» — книжка Велентини Вздульскої «Вертихвіст», далі «Різдвяна зірничка» (Видавництво Старого Лева, 2010), «Різдвяна чудасія» (Братське, 2010). Також мені подобається книжка «Віршів повна рукавичка» Василя Голобородька. У ній є кілька снігових-зимових віршів. Мені також до вподоби читати колядки й щедрівки українською і англійською. В них відчувається неповторна енергетика.

З американського про свята — люблю трилогію під загальної назвою «Лебедине озеро» (це три повісті, створені за мотивами «Лебединого озера»), книжка називається «Королівство далеке і світле» (A Kingdom Far and Clear) Марка Хелпріна (Mark Helprin) з чудовими ілюстраціями Кріса Ван Оллбурга (Chris Van Allburg). Також у США сьогодні дуже великий вибір книжок до зимових свят (та й до всіх свят річного циклу).

— Зимове читання, святкове читання, дитяче читання, читання з дітьми — всі ці речі надзвичайно міцно пов’язані з явищем паперової книжки. Сьогодні все більшої популярності здобуває електронний формат літератури. Чи не втрачається з ним ота особлива атмосфера, чи лише трансформується?

— Паперова книжка — це культурний феномен чи предмет кількох століть. Починаючи десь приблизно від вигадки Джона Ньюбері (1744 рік), текст для дітей асоціюється з паперовою книжкою. А які були тексти до того часу? Раніше роль книжки певною мірою виконували усні традиції — «сторітеллінг». А яка роль у сучасному світі усної народної творчості? Тобто одне приходить на зміну іншому. Суспільство породжує запит і цим провокує зміни.

Сьогодні «особлива атмосфера» дуже повільно трансформується або надає нам різні практики читання. Що буде далі — я не знаю. На нашій пам’яті, скажімо, досвід запровадження багатьох он-лайн послуг, як-от купівля чи продаж речей, навчання он-лайн, створення різних культурних ресурсів, оплата рахунків за побут... Водночас ми досі ходимо до крамниць, вчимося в різних закладах, читаємо паперові ЗМІ й книжки, ходимо до різних інстанцій, щоб заплатити за газ, електрику, воду, тощо... В академії сьогодні велику увагу приділено електронному формату літератури, але також і не втрачено увагу до традиційної книжки. Якщо повна трансформація і станеться, то це не трапиться швидко, радше поволі, а тому для нових поколінь така трансформація, ймовірно, буде мати вигляд природної.