Опозиція: прогрес видно. Під мікроскопом

«Опозиція не робить найпростіших речей. Наприклад, не зробила умовою підтримки кадрових ініціатив влади ухвалення пакету назрілих, значимих для суспільства законодавчих змін. Обмін владних посад на кроки щодо покращення життя населення значно більше вплинув би на популярність опозиції, аніж абстрактні розмови про «системні зміни». Опозиція майже не творить потравних інформаційних приводів. Більшовики завозили «Іскру» з Швейцарії. І нічого. А опозиція досі не може донести свої позиції до більшої частини населення. Так за Батьківщину не борються.

Насправді опозицію стримують від перемоги зовсім не підступи влади. Головна причина цього — організаційна й кадрова яловість. Минулі вибори виграні майже виключно завдяки очікуванням громадян... Нині члени опозиції щомиті демонструють готовність абищо святкувати, але не виявляють готовності працювати. Вочевидь, певна активність нинішніх депутатів від опозиції минулими виборами пояснювалася тим, що тоді вони ще не були депутатами. Значна частина політичної риторики опозиції приблизно настільки ж хвилює дев’ять десятих населення країни, як чергова повінь на берегах Великих Африканських озер. Крайній егоцентризм — це спосіб думання більшості вітчизняних політиків, у тому числі опозиційних, які не намагаються зрозуміти те, що думають і відчувають інші. Зокрема, народ. Пропаганда провладних угруповань значно дієвіша за інформаційну політику опозиції. Перефразовуючи гумориста «бабло перемагає добро».

У лідерів опозиції програма дій давно мала бути в голові, і матеріалізувати її у літери — справа кількох годин. Ще класик парламентаризму Вінстон Черчилль писав, що єдина користь від партійних програм є для тих, хто їх пише — їм за це платять. Партійна організація в Україні давно довела свою неефективність. На відміну від партійної організації, в Україні може бути ефективним широке об’єднання всіх зацікавлених суспільних сил, Жертвам місце у притулку, а не на чолі держави. Ще більше за жертв наш народ любить переможців» навіть не обов’язково об’єднаних у якісь структури. Переможна свого часу в Україні Хмельниччина (як і Народний Рух початку 90-х) була саме такими об’єднаннями, що акумулювало народні зусилля, які ніколи не могли б вміститися в рамках діяльності політичних партій чи громадських організацій. Вочевидь, для влади усе ще не зрозуміло, чи здатна опозиція створити серйозні проблеми у разі фальсифікації виборів. А такі серйозні проблеми можуть бути створені лише за умови залучення суспільства на боці опозиції у протистояння з владою.

Без активної підтримки суспільства, в умовах тотального беззаконня, українські опозиціонери приречені на невдачу. Перемогти в Україні можна лише за умови справді всенародної підтримки демократичного кандидата, що протистоятиме кандидатові від влади. Щоб перемогти в нинішніх умовах, навіть рейтингу у 50% може виявитися замало.

Провал за провалом у політиці опозиції деморалізують і дезорганізують виборців. Вочевидь, є безперспективними сподівання деяких опозиціонерів отримати суспільну підтримку винятково на іміджеві жертви. Український народ справді любить «жертв». Однак цю любов не можна експлуатувати нескінченно».          

Цьому моєму текстові, що називався «Лежачи в гамаку, вдаю засідку» (УП, 18 червня 2003 р.) десять років (хай читачі вибачать за розлоге самоцитування). Наче цих років і не було?

А ось ще зі статті «Проблеми зі словом і ділом» того ж, 2003 року:

«Наш народ інтуїтивно відчуває, що один баран на чолі левів може загубити їх усіх, і тому, цілком логічно, не хоче ризикувати з баранами...

Перед Хмельниччиною півстоліття повстання відбувалися одне за одним — однак українці одностайно підтримали лише Хмельницького, який показав, що вміє перемагати багаторазово...Коли спостерігати за діями опозиції, невідступно переслідує відчуття, що «дорогий» Леонід Ілліч таки мав рацію, стверджуючи, що «кадри вирішують усе». В опозиції реальних бойових одиниць значно менше, ніж число депутатів. Здавалося б, чого дивуватися — у постгеноцидному суспільстві важко знайти потрібні кадри. Цей аргумент міг би спрацювати для вирізаного народністю хутту села народності тутсі. Однак, це не може стосуватися все ще 48-мільйонної країни. В Україні, зокрема й у регіонах, є безліч людей, здатних головою провалити стіну. У тому числі й у переносному сенсі.

Здається, ті, хто пише і підписує заяви опозиції, пересічні значно більшою мірою за славнозвісного «пересічного українця». Якщо опозиція сьогодні не може висловити (невже це значить — не розуміє?) потреб українського народу, то де гарантії, що вона розумітиме їх завтра?

Досі опозиція не породила ідеї, яка б допомогла їй взяти владу в конкретних українських умовах. Але вона ефективно не використовує й віками випробувані засоби. Вуличні заходи створюють вкрай сприятливе тло, у тому числі для переговорів, демонструючи силу опозиції... Ставлення населення «вони хочуть, роблять усе, але не можуть», набагато більш продуктивне для опозиції, ніж «вони не хочуть, не можуть, і не роблять»...

Рейтинги чітко демонструють зв’язок між активністю опозиційних лідерів і їхньою популярністю. Уже саме це мало б змусити опозиційних політиків переглянути свої погляди на український народ, який нібито цілковито не здатний до радикалізму. У нас же часто політики свій полохливий внутрішній голос приписують українському народові, несправедливо обмовляючи його, а насправді — потерпаючи від власної безпорадності...

Узагалі-то, обмовляючи наш народ, деякі опозиціонери уподібнюються українським лідерам 1917—1918 років, які програли країну у виграшній для України ситуації громадянської війни в Росії. У 1919 ці «вожді» були вже за кордоном, а наш народ, розпорошений і зраджений, спливаючи кров’ю, воював до 1923, відтягнувши, за зізнанням Троцького, утричі більше зусиль більшовиків, аніж уся Антанта.

Нині можемо тільки висловлювати жаль: чому якийсь з отаманів не захопив Київ, і не викинув в еміграцію тих «вождів» ще раніше. Та поразка коштувала Україні життя десятків мільйонів людей, і ледь не коштувала життя усьому народові й країні. Чого коштуватиме нині Україні поразка патріотичних і демократичних сил, якщо вона, не дай Бог, матиме місце?

Втрата європейської перспективи, втрата незалежності, поглинення, розчленування держави?..»

На жаль, це риторичне питання стоїть і досі.

Опозицію нині критикувати модно, Тим більше що вона дає досить приводів. Саме з цих мотивів її можна було б і пожаліти. А з іншого боку, якраз зараз, за два роки до ймовірних президентських є нагода, щоб почути про себе всю правду, раціонально подивитися на себе збоку та, може, спробувати вдосконалитися. Бо, як відомо, не може бути безнадійною та людина, яка здатна працювати над собою.

Отже, після виборів, ми маємо наступну ситуацію. Опозиція де-факто програла вибори, формально вигравши їх, коли здобула 121 депутатський мандат із 225 при голосуванні за виборчими списками. Проекція цього результату на весь парламент давав би опозиції більшість у цілком пристойні 242 депутати.

Поки в опозиції тільки 2 явні «тушки». Однак, тішитися рано. Може, тому, що свого часу американський президент Кенеді жартома сказав: «я заплачу за перемогу на виборах рівно стільки, скільки мені потрібно і буду дурнем, якщо заплачу хоча б за один зайвий голос»?

Попри це, результати виборів показали, що опозиційні партії відділи від провладних 7%. І це без мобілізації, без нормальної кампанії, з розшарпаною кадровою та інформаційною політикою, коли на багатьох округах опозиція прийняла кадрові рішення, які демобілізували її виборців. Не зважаючи на все це, результати на пропорційній частині дають надію опозиції на виграш у президентській кампанії.

Чим нині займається опозиція? В уяві ділить шкуру омріяного ведмедя.

Найбільш інформаційно енергійна і наступальна «Свобода». Партія намагається дотриматися своєї стилістики, що дала їй успіх. Вона спилює паркани, б’ється перед телекамерами і навіть вносить правильні законопроекти. Щоправда, мало зробивши, щоб зробити їх реально прохідними, а не пропагандистськими. Навіть таке позиціонування «Свободи» — це вже усіпх. Бо за ним стоїть мотивація і енергія, а це справді новинка останніх виборів.

Водночас, для влади, з прицілом на вибори 2015 року, Олег Тягнибок може бути цілком зручним. Тому що може виступити подразником для виборців Півдня і Сходу.

Хоча, до 2015 Тягнибок ще можуть змінити свій імідж, якщо більше уваги приділятиме економічним та соціальним питанням. Звісно, питання національної ідентичності теж забувати не можна, але перш за все, слід подбати про проблеми, які є важливими на сьогоднішній день, в тому числі для виборців нен лише Заходу України, а це економіка, демонополізація, боротьба з корупція, соціальна сфера.

Віталій Кличко задумливо мовчить. І, оскільки українці люблять чоловіків, схожих на чоловіків, цієї мовчанки та ще пари виграних боксерських боїв (навіть не в парламенті) йому може виявитися досить, щоб бути конкурентоздатним в якості основного опозиційного кандидата на виборах 2015 року. Хоча, якби Віталій Кличко, замість своїх рафінованих виборчих гасел, пообіцяв українському народові, приміром, те, що на весь склад Верховної Ради йому вистачить трьох чи хай і п’ятьох раундів, його підтримка була б, імовірно, значно вищою.

Арсеній Яценюк, який завдяки несподівано високому для багатьох результатові «Батьківщини» мав би претендувати на очолення опозиції, нині обмежений в маневрі через неоднорідність його фракції та нові лінії напруги, що виявилися після того, як члени фракції стали депутатами.

Хоча, чим швидше опозиція визначиться з єдиним кандидатом на президентські вибори, тим було б краще. В опозиції вже є десь мінімум із 4 кандидати в президенти. Станом на сьогоднішній день в опозиції немає такого явного кандидата, яким був свого часу Янукович з однієї сторони чи Ющенка з іншої. З одного боку, відсутність одного кандидата зменшує загрозу того, що з ним щось станеться. А з іншого боку — це демобілізує суспільство. Воно має бачити одну чітку якісну сильну альтернативу, але досі не бачить.

Тож, програма максимум опозиції — все таки зрозуміти, хто має найбільший шанс перемогти Януковича в 2015 році. Програма мінімум — не побити горщики до президентських виборів, і зберегти можливість після першого туру приймати дуже швидкі рішення щодо підтримки того чи іншого кандидата. Опозиціонери мають бути дуже уважні в словах і прагнути не наговорити зайвого один про одного.

Усе це накладається на превалювання політичних інтересів над національними. Добрих 80 відсотків законопроектів від опозиційних фракцій — це чистий популізм, який свідчить про неготовність опозиціонерів вирішувати реальні проблеми. Ініціативи влади, щоправда, ще гірші, бо переважно лобіюють, створюють синекури, організовують хабарницькі піраміди чи розкрадають державні ресурси.

Проблеми опозиції в Україні такі ж, як і у влади. Вони полягають у тому, що там зібрані значною мірою випадкові люди. Вони переважно не виростали на власних вчинках, а виділилися на особистісних зв’язках і фінансовій зацікавленості. Така доля олігархічних партій — а чи багато в Україні інших? Як результат, такі кадри особливо загострено відчувають небезпеку конкуренції, і основні зусилля докладають до їхньої нейтралізації, а не до діяльності назовні. Усе за Дарвіним — внутрішньовидова конкуренція сильніша і запекліша за міжвидову. У результаті формуються партійні структури, де є лише матеріально зацікавлені виконавці. Є фінансування — є пірамідальна структура. Нема фінансування, або ризики політичної діяльності вищі за фінансову мотивацію — і все, ці партійні структури перетворюються на «пшик». Так само, як це було з Партією регіонів у 2005, та з нинішньою опозицією в 2010—2011. Згадаймо, з кількадесяттисячної структури «Батьківщини» до суду над Тимошенко прийшли навіть не всі депутати.

Зламати цю систему може лише наявність вагомої частки людей, у яких превалює мотивація вищого, ніж особистісний, порядку. Відомий факт: один ідейний сильніше сотні поплентачів.

І це вже не кажучи про те, що нинішній зміст політичних структур підштовхує до корупції самих їхніх очільників, які будь-якою ціною змушені шукати фінансовий «бензин». Бо бензин закінчився — машина стала. Чи будуть нинішні опозиційні партії змінюватися — залежить цілком і повністю від волі їхніх лідерів. Добре, що таких партій уже три, що вносить конкурентний елемент між ними самими. Якщо ж усі вони будуть не здатні впоратися із завданнями, люди шукатимуть інших. Як це було щойно: дві з 5 фракцій вилетіли з парламенту і дві зайшли...

І наостанок — те, що сказати треба, але опозиція собі цього не дозволяє. Є не тільки політичні інтереси, а й інтереси країни. Це означає — якщо влада хай і випадково щось зробить правильно, її треба в цьому підтримати. Бо зараз для України важлива не «поза», а результат.