Кнопка

Тим, хто тисне кнопки у Верховній Раді, було б цікаво дізнатися, що першу автоматизовану систему підрахунку голосів для законотворців винайшов ніхто інший як великий Томас Едісон.

Ще 1869 року.

Тоді він довідався, що міська рада Вашингтону й законодавці штату Нью-Йорк почали думати про те, як зробити зручнішим процес рахування й реєстрації голосів. Едісон спроектував такий собі перемикач, який законодавець міг переводити в позицію «так» або «ні», і той посилав сигнал до центрального записувача, який сортував імена в дві колонки.

Сам Едісон згадував, що після демонстрації свого винаходу в Конгресі він доводив одному із законодавців усі переваги свого проекту, і той був страшенно тим винаходом наляканий.

«Молодий чоловіче, — волав він Едісонові, — це нам зовсім не підходить! Це якраз те, чого ми НЕ хочемо. Ваш винахід знищить останню надію меншості впливати на законотворчість. Він здасть їх, зв’язаних по руках і ногах, на волю більшості!»

Хм... Скажіть це українській опозиції тепер, майже 150 років по тому.

Не дивно, що американці не впроваджували автоматизованого підрахунку голосів аж до 1970 року. Коло п’ятдесяти проектів про автоматизоване, механізоване, електричне й електронне голосування не набирало потрібної кількості по-людські висловлених — без кнопок і перемикачів — голосів конгресменів.

Але дивно, чому американці так заскочені картинками з побоїщ в українській Верховній Раді і радіють, що їхні республіканці з демократами ще поки не товчуть одне одному пики і не ламають парламентській інвентар так, як у нас.

Вони би мусили радіти опорові нашої опозиції винайденій їхнім співплемінником пекельній машині.

Бо по цей бік Атлантики, наприклад, ні в кого немає сумніву, що якби голосування у Верховній Раді проходило шляхом підняття руки, вставання, вигуку, плескання чи ще якогось нормального засвідчення своєї думки, прийнятого у всіх ссавців, то з демократією в Україні все було би в порядку вже давно.

Дайте українським політикам кнопку, і ті знайдуть газетку, якою прикриватимуть нелегальне голосування за сусіда.

Чи не прикриватимуть взагалі.

* * *

В української опозиції зараз немає важливішого завдання, ніж добитися втілення принципу «один парламентар — один голос». Усе інше, абсолютно все, є похідним від цього принципу. Поки парламентарі є піаністами, вони всі, включно з опозицією, є винні в наших негараздах.

Вони. Не ми.

Провладна більшість, бо викривляє нашу волю, а опозиція, тому що не може за це дати їм по руках. Чи по пиках. Коли депутати почнуть приймати дурні закони голосуючи кожен особисто, тоді нам, нарешті, не буде на що нарікати і казати що ми голосували на виборах зовсім не за тих пройдисвітів. Створиться затишний суспільно-політичний еквілібріум уможливлений відповідальністю цілого народу за свої помилки. А власні помилки завжди легше й швидше виправляти, ніж чужі.

Виборами чи вилами.

Опозиція права у вимогах криміналізувати голосування за іншого депутата лише ось в якому сенсі. Цим вона урівнює нас і депутатів. Демократизує наші з ними відносини. За це їй велике спасибі. Бо нас за голосування за сусіда посадити можуть, а депутата — поки що ні.

В усьому іншому законопроект нічого не змінить, навіть якщо його якимось чудом приймуть. Спробуй доведи, що депутат шарпнув сусідську кнопку не тому, що так захотів, а тому, що не добачив. Де шукати його mens rea? В голові, чи в кишені?

Будь-яка система, технічна чи не дуже, що фізично унеможливить голосувати за іншого, нас влаштує. Але для цього не потрібно нового закону.

Для цього потрібна лише воля боротися за затвердження нової процедури голосування.

Опозиції слід не розпорошувати сили на інші ініціативи, бо їх вирішення буде завжди викривлене ось цим не таким голосуванням. Їм слід не забувати, що тепер вітри дмуть в їхні вітрила завдяки простим українцям, громадським рухам і організаціям, які кнопокодавство роблять нестерпним явищем. І те, що депутати вже ховають голосування за сусіда під газетки і навіть червоніють, коли заскочені на гарячому, це великий поступ. Цей почин треба доводити до кінця. Навіть якщо це означатиме відкладення на потім абсолютно невідкладних законопроектів.

Блокування роботи Ради з будь-якого іншого приводу окрім намагань покласти край кнопокодавству лише дискредитує опозицію. З цього боку паркану на Грушевського важливіші речі видно ліпше. І з цього боку добре видно, що немає в Раді важливішої справи, ніж покласти край викривленню нашої волі.

Якщо депутати так пристрастилися до кнопок, дайте їм ще одну — сенсорну.

Або заберіть кнопки взагалі.

Винахід Томаса Едісона лякав американських законотворців безликістю голосування.

Теперішніх українців він лякає безпардонністю зловживання цією простою технологією.

Цьому вже дуже давно наспів час покласти край.

Олексій ОПАНАСЮК, спеціально для «Дня»