Перевиробництво скандалів
«Справа Гонгадзе», «справа Щербаня»... Чи реально зупинити репутаційні втрати? Коли?![](/sites/default/files/main/articles/25012013/1kar2981.jpg)
29 січня суд оголосить вирок колишньому генералу Пукачу. Чи думав хтось у 2000-му, що для того щоб засудити головного виконавця злочинів проти журналіста Гонгадзе і громадського діяча Подольського, потрібно буде дванадцять із половиною років? Навряд чи. Наприклад, щоб засудити його підопічних, рядових виконавців (колишніх працівників міліції Костенка, Протасова, Поповича), пішло сім із половиною років (теж не мало). Цікаво, скільки піде на те, щоб засудити замовників?
Перша спроба була зроблена в березні 2011 року, коли перший заступник Генпрокурора України Ренат Кузьмін порушив кримінальну справу проти екс-президента Леоніда Кучми. В результаті тривалого протистояння, коли в хід ішли замовні ефіри, статті, навіть фільми, приїзди в суд безпосередньо перед початком засідання, «теплі ванни» для влади в Давосі й Ялті, Печерський суд ухвалив рішення щодо невинуватості Кучми (згодом апеляційна і касаційна інстанції залишили цей вирок чинним).
Але зараз з’явилася друга спроба. Справа в тому, що у реєстрі Генпрокуратури, який діє з листопада 2012 року, після набрання чинності нового Кримінально-процесуального кодексу, автоматично зареєстровано справу щодо замовників убивства Георгія Гонгадзе. З цього приводу буквально вчора в інтерв’ю газеті «Сегодня» Ренат Кузьмін сказав таке: «Справа щодо організаторів убивства Гонгадзе розслідується. Вона внесена в Реєстр досудових розслідувань, і над нею йде робота. Нам інколи дорікають у повільності, але справа непроста, а будь-яка мотузочок має свій кінець... І в цій справі ми обов’язково поставимо крапку і відповімо на питання, яка роль Леоніда Кучми в цьому вбивстві. Не сумнівайтеся».
ОЛЕКСІЙ ПОДОЛЬСЬКИЙ: «СПЕКТАКЛЬ НАД ПУКАЧЕМ НЕ ВИЗНАЮ...»
У 2000 році громадському діячеві Олексію Подольському пощастило. За три місяці до вбивства журналіста Георгія Гонгадзе його за аналогічним сценарієм викрали і жорстоко побили, але він залишився живим. З того часу Подольський є не просто потерпілим у кримінальному злочині проти себе, а живим свідком у справі Гонгадзе, який одразу був налаштований на співпрацю зі слідством і судом, більше того, підтверджував це своєю поведінкою. З самого початку він заявляв, що обидва злочини скоєні за наказом тодішнього президента Леоніда Кучми. У переданій нам заяві, Подольський, зокрема, пише:
«Парадокс: але у справі Гонгадзе я опинився раніше самого Гонгадзе, а Кучма там з’явився ще до записів Мельниченка. У моєму публічному зверненні до парламенту і правоохоронців, яке 12 червня 2000 року Юрій Оробець роздав депутатам Верховної Ради а організація «МИ» розіслала в усі українські ЗМІ, я прямо заявив, що моїми катами були міліціонери, організатором — міністр МВС, а замовником — президент Кучма. Якби українські журналісти, правозахисники та політики звернули увагу на мій випадок, Георгій, скоріше за все, був би живий. Чому промовчали? Не захотіли тоді сваритися з родиною Кучми».
У 2012 році Подольський із формулюванням «відмовляюся брати участь у закритому від суспільства політичному фарсі печерського ґатунку» покинув судовий процес над Пукачем. На жаль, цей крок знову ж таки практично залишився поза увагою політиків і засобів масової інформації як в Україні, так і за кордоном. Хоча, насправді, рішення Подольського покинути судовий процес над Пукачем фактично його делегітимізувало, тому що статус потерпілого ніхто не може відмінити чи ігнорувати.
Злочин проти Подольського, всі відомі тепер політико-правові обставини навколо нього, свідчення самого потерпілого мали б стати для суду неоціненним доказом того, що вбивство Гонгадзе було скоєно не тому, що він «американський шпигун», а тому що була вказівка з самої гори. Злочини проти Гонгадзе, Подольського, народного депутата Єльяшкевича — це очевидна закономірність з однолінійною мотивацією, яка була націлена проти тих, хто насмілювався критикувати Кучму. Ігнорування цієї закономірності при судовому розслідуванні справи Пукача —Гонгадзе може стати свідчення того, що суд не взяв до уваги важливі докази й обставини.
«І сьогодні в Україні ніхто не хоче сваритися з кланом Кучми — Пінчука через якогось Гонгадзе, — продовжує Подольський. — У кращому випадку можна трохи пошантажувати, щоб дещо заспокоїти начебто опозиційних політиків. Тіньовий союз владних і псевдоопозиційних кланів України якби не помічають ті, хто ще вчора був із нами солідарний: деякі західні політики і журналісти».
Цінність свідчень Подольського як потерпілого і живого свідка, крім усього, полягає ще і в тому, що він розкриває однотипну бандитську технологію з однотипною мотивацією злочину з одними й тими ж виконавцями, приблизно в один і той же час при одному і тому ж політичному керівництві.
Незважаючи на те, що Подольський категорично заперечив, «аби надалі судові засідання по справі, де я визнаний потерпілим, відбувалися за моєї відсутності при головуванні судді Андрія Мельника», суд таки продовжився. Про деталі говоримо з Олексієм ПОДОЛЬСЬКИМ.
— 29 січня оголосять вирок Олексію Пукачу, людині, яка знущалася над вами і могла позбавити вас життя, так само як і Георгія Гонгадзе. Який вирок вас влаштує?
— Мене влаштує справедливе правосудне рішення. Я хотів би побачити процес, на якому буде проведено судове слідство і з’ясовані всі обставини, а головне — названі й покарані особи, які давали команди правоохоронній системі переслідувати людей за їхнє право вільно говорити. Поки все це — спектакль, а не правосуддя. Думаю, вирок давно заготовлений, все інше дійство — для галочки. А оголошення вироку відклали на місяць, щоб не привертати увагу громадськості перед Давосом, де відбуватиметься чергове дійство сім’ї Кучми —Пінчука.
— Ви будете присутні в суді? Як ви взагалі можете оцінити судовий процес над Пукачем?
— Так, я прийду в суд, тому що це вже не сам процес, а оголошення вироку. Хочу послухати, чим завершиться цей спектакль.
Я хочу звернути увагу суспільства на те, що в класичному розумінні судового процесу не було взагалі. А отже, яким би не був вирок, я його не визнаю. Після того, як вони зачитають заздалегідь підготовлене рішення, я подаватиму апеляційну, потім касаційну скарги, а згодом, якщо необхідно, — шукатиму справедливості в європейському правосудді. Я піду до кінця.
— Відомо, що ви неодноразово вимагали відводу судді Андрія Мельника, до речі, того самого, який 11 років тому розглядав справу про замах на життя народного депутата Олександра Єльяшкевича.
— Мені з самого початку було зрозуміло одне — суд буде упередженим. Справа в тому, що суддя Мельник уже сфальшував один процес щодо Кучми. Дійсно, 11 років тому він провів суд (хоча судом це назвати, звичайно, не можна) по справі щодо замаху на життя Єльяшкевича. Це був спектакль, на якому не були присутні ні потерпілий, ні обвинувачений, ні свідки. Когось десь там знайшли і начебто засудили. Тобто відбувся суд на папері.
В процесі над Пукачем Мельник, по суті, відмовився проводити судове слідство (є обов’язковим елементом процесу). Наприклад, питання по Кравченку він узагалі вилучив. Я неодноразово заявляв, що це було вбивство, а не самогубство, але він не захотів перевіряти. У цьому процесі взагалі не досліджували мотив злочину. Пукач однозначно назвав замовниками Кучму і Литвина, але суддя відмовився в цьому розбиратися. Він відхилив усі наші солідарні вимоги — щодо відкритого процесу, залучення адвокатів Кравченка, ознайомлення з матеріалами справи. До речі, Генпрокуратура дала мені час на ознайомлення, але коли вони зрозуміли, що я читаю, на їхню думку, не те, що треба, одразу заборонили доступ до справи. Але навіть у тому, з чим я встиг ознайомитися, побачив фальсифікації справи. На це звернув увагу судді — він знову все проігнорував.
Як і нашу вимогу викликати в суд Кучму.
Мельник просто діяв по команді, щоб кудись діти слухняного ката-виконавця Пукача, який був інструментом в руках політиканів, що використовували насильство проти суспільства. Одним словом, це суддя сім’ї Кучми, на яку він давно працює, а значить скоює кримінальні злочини. Я двічі йому заявляв відвід, але він, по суті, так і не розглядав мої заяви. Потерпілу сторону використовували в цьому суді як якісь декорації.
— Чому політичні сили не вимагали відкритого суду над Пукачем і фактично дали мовчазну згоду на закритий характер судового процесу?
— Сьогодні всі важелі впливу в руках політичної сили, яка перебуває при владі. Без її відома нічого не робиться. Звичайно, у них у цій справі свої інтереси, адже таким чином вони тримають на повідку так звану Об’єднану опозицію — в особі Турчинова і Яценюка. А звідси і відповідь на питання, чи може щось вимагати опозиція. Що це за «зміни», якщо їх вирощує пан Кучма? Ця політична сила грається в опозицію, щоб ввести суспільство в оману, відвернути увагу від справжніх проблем. Сам же Турчинов повністю зав’язаний на цій справі.
— Які аргументи?
— Турчинову як голові СБУ 2005 року доповіли, що Кравченка вбили, а він пішов давати прес-конференцію, де заявив — це самогубство. Було зрозуміло, що сім’я Кучми тоді загравала з Президентом Ющенком, а Турчинов у всьому цьому брав участь. Щодо Яценюка. Згадайте, як на одній із конференцій в Ялті, які щорічно організовує сім’я Кучми, Арсеній Петрович під час свого виступу звернувся до Віктора Пінчука: «Віктор, ти не нервуй, ти не олігарх... Ти під захистом демократичних сил!»
— Чому не було реакції міжнародного співтовариства на ваш вимушений відхід від судового процесу?
— Мабуть, їм було так вигідно — вони грають в свою гру. Західні цінності здебільшого стосуються їхніх громадянських суспільств, а не політиків. Наприклад, минулого року я звертався з листом до співдоповідачки моніторингового комітету ПАРЄ пані Репс із проханням зустрітися під час її візиту в Україну, щоб обговорити ситуацію навколо справи Гонгадзе. Але вона не знайшла часу для мене.
— Чому ви пропонуєте політикам, громадським діячам, бізнесменам, журналістам бойкотувати заходи, організовані родиною Кучми (зокрема на форумі в Давосі та конференції в Ялті)?
— Тому що, мабуть, вже скоро знайдуться сили, які через власні інтереси виставлять все на світло, і на Заході від цієї сім’ї будуть відхрещуватися.
Тоді західним політикам доведеться пояснювати своїм суспільствам, чому вони мали справу з цією родиною, яка вбивала людей. Я їх вже зараз попереджаю, що не треба цього робити. Наприклад, щонайменше здається дивною, якщо не протиприродною, дружба з сім’єю Кучми таких знакових і шанованих людей, як Квасневський, Клінтон, Перес. Вони-то повинні добре розуміти, що нічого й ніколи не можна приховати в цьому світі. А в справі Гонгадзе, я впевнений, обов’язково будуть розставлені всі крапки над «і».
— Ми знаємо, що є «список Магнітського», а ви працюєте над складанням «списку Подольського»? Хто туди увійде?
— Всі прокурори, які мали відношення до цієї справи. Всі ті люди, які вели переговори з сім’єю Кучми чи Ющенка щодо відступного. Всі ті, що намагалися фальсифікувати цю справу під час різних президентів. Одним словом — це слідчі, прокурори, бізнесмени, судді, політики, навіть іноземці. Прийде час — і навпроти кожного з них буде формулювання ролі в цій справі.
ВОЛОДИМИР ФЕСЕНКО: «Є ДВА ВАРІАНТИ, ЗА ЯКИМИ МОЖЕ РОЗВИВАТИСЯ СИТУАЦІЯ ПІСЛЯ ВИРОКУ ПУКАЧУ...»
Чи вичерпається ситуація навколо справи Гонгадзе вироком Пукачу? Звичайно, для замовників це найбільш оптимальний варіант, але навряд чи буде саме так. По-перше: сподіваємося, українська громадськість і міжнародне співтовариство продовжить тиск доти, доки не буде поставлено остаточної крапки в цій справі, а по-друге — як в Україні, так і за кордоном є чимало сил, які зацікавлені використовувати всю цю історію у власних інтересах. «Вироком Пукачу скоріше буде поставлено кому, а не крапку в цій справі, — коментує політолог Володимир Фесенко. — Виходячи із заяв деяких представників Генпрокуратури, зокрема щодо плівок Мельниченка, політико-юридичні ігри навколо справи Гонгадзе лише продовжуватимуться».
З іншого боку, відсутність крапки в цій трагічній історії і використання її в політично-юридичних іграх — це не на користь країні. В таких іграх виграє хто завгодно, тільки не суспільство і не держава. Для внутрішніх сил справа Гонгадзе часто слугує розмінною монетою у досягненні якихось своїх політичних дивідендів, а для зовнішніх — це привід для шантажу. В таких умовах виникає логічне запитання — чи реальний взагалі вихід з цієї ситуації? Коли це може статися?
«Є два варіанти, за якими може розвиватися ситуація, — продовжує Фесенко. — Перший — це зміна політичної кон’юнктури в країні. Якщо нова влада захоче, вона може повернутися до цієї справи, причому не тільки в політичній та інформаційній площині, а і в юридичному сенсі. Другий — інтерес до цієї справи може поступово переходити в історичну площину. Тобто справа Гонгадзе і скандал навколо плівок Мельниченка — радше походитиме на історичну інтригу, драму, щось на кшталт справи про вбивство Кеннеді в США. Єдине, що точно можна сказати сьогодні, — справа Гонгадзе має стати повчальною для всіх. Мають бути зроблені уроки: і з точки зору національної безпеки, і з точки зору політичної моралі й відповідальності».
КОСТЬ БОНДАРЕНКО: «ОПОЗИЦІЯ «ЗЛИВАЄ» ТИМОШЕНКО»
Якщо справа Гонгадзе вже стала частиною сучасної історії України (без остаточної крапки), то сьогодні на наших очах розгортається ще одна не менш драматична історія, коріння якої сягають навіть більш глибших часів — «буремних 90-х». Мова йде про вбивство народного депутата, донецького бізнесмена Євгена Щербаня. В 1996 році його розстріляли в аеропорту Донецька. Разом з ним загинули його дружина, бортмеханік, авіатехнік та інспектор аеродромної митниці. В цій справі також поки засуджені лише виконавці злочину. У квітні 2003 року Апеляційний суд Луганської області засудив до довічного ув’язнення вбивцю Щербаня — Вадима Болотського. Інших виконавців вбивства — Олександра Мільченка та членів банди Євгена Кушніра вже немає в живих. А от щодо замовників, то нещодавно Генеральна прокуратура назвала такими екс-прем’єрів Юлію Тимошенко і Павла Лазаренка. За словами генпрокурора Віктора Пшонки, стаття, за якою звинувачують Тимошенко, передбачає довічне ув’язнення. У відповідь сама Тимошенко і люди з її оточення назвали звинувачення абсурдними.
Складність ситуації полягає в тому, що кримінальні справи щодо Тимошенко, а окрім справи Щербаня, є ще «газова справа», «справа ЄЕСУ».., мають безпосередній вплив на зовнішню політику України. На адресу нинішньої влади, яка декларує євроінтеграційні прагнення, від міжнародних лідерів та організацій вже неодноразово лунали звинувачення у «вибірковому правосудді».
«Термін «вибіркове правосуддя», який виник на Заході, насправді стосується не тільки Тимошенко чи Луценка, але й багатьох інших людей та ситуацій, — говорить Фесенко. — Це — дійсно хвороба нашого правосуддя. На жаль, у всіх цих справах і обвинуваченнях Тимошенко, не береться до уваги зовнішньополітичний вимір проблеми. Якщо є підозри і вони оприлюднені — не важливо, чому і як вони з’явилися, їх треба розслідувати. Справа навіть не у формальному юридичному вироку, а в тому, щоб з’ясувати — є докази чи ні. Безумовно, такі події створюють негативний фон напередодні саміту «Україна-ЄС».
Важливість доказів підкреслив і інший наш співрозмовник, політолог, Кость Бондаренко. «Одна справа коли існують дискусії стосовно того, чи правильно чинила Тимошенко підписуючи газові контракти, перевищила вона повноваження чи ні, й зовсім інша, коли екс-прем’єра звинувачують у вбивстві, — каже він. — Якщо Генпрокуратура представить дійсно вагомі матеріали про її причетність до вбивства, навряд чи світова громадськість з обуренням буде реагувати на ці звинувачення. Все буде залежати від аргументації Генпрокуратури. Наразі ми поки не бачимо цих аргументів».
До висновків із трагічної історії Щербаня знову закликає Фесенко: Справа Щербаня виникла навіть раніше за справу Гонгадзе. Вона теж є історичною. Але якщо у «справі Гонгадзе» є хоча б юридичне коло і тут серйозно змінився контекст, то фігурант справи Щербаня залишається активною політичною фігурою. Саме це і обумовлює політичний резонанс навколо цієї справи. На мій погляд, тут, окрім юридичних, також треба робити загальнополітичні і моральні висновки. На жаль, коли бізнесові і політичні інтереси плутаються, це призводить до кримінальних вчинків. Між іншим, це стосується і справи Гонгадзе. Це драматично деформує нашу політику, економіку і, врешті-решт, відштовхує нас від Європи».
Результат цієї деформації ми можемо відчути сьогодні. Захищаючи свого лідерами, опозиція часто говорить поверхневі речі, не вдаючись в глибинний контекст. Тобто вона недостатньо комплексно ставить питання. Наприклад, в яких умовах відбувалася приватизація в 90-х? Хто формував тоді політику і які були наслідки? Що було вище — закон чи корпоративні правила? Цього немає. Чому?
Фесенко теж почав із запитання: «Чому в ситуації з Тимошенко влада вибрала справу ЄЕСУ та справу Щербаня? Думаю, головний зиск влади в тому, що розкривається не дуже приваблива сторона діяльності Тимошенко в минулому. Всі, хто більш-менш знав політику та бізнес 90-х, розуміють, наскільки брудними та напівкримінальними вони були. Тобто публіці сьогодні фактично демонструється «брудна білизна» Тимошенко. Але про це можуть говорити експерти. Опозиція не може використовувати таку тактику захисту свого лідера, тому що, таким чином, опозиція визнає, що тоді всі були такими. Вони змушені заплющувати очі на непривабливі сторони Тимошенко, і говорити тільки про політичний контекст її переслідування. На жаль, в цьому й проявляється односторонність політики: кожен з опонентів говорить лише те, що йому вигідно».
Бондаренко більш різкіший: «При всій повазі до захисту Тимошенко, Власенко ніколи не був адвокатом, який займався і вигравав кримінальні справи. Він вів справи щодо корпоративних суперечностей. Звичайно, це справа Тимошенко вирішувати, кому довіряти, але їй потрібен адвокат з іншої спеціалізацією. Якщо ж говорити про політичну адвокатуру Тимошенко, то вони просто «зливають» свого лідера. Чому? Тому що вона їм не потрібна як активний політичний діяч. Знаходячись в тюрмі, Тимошенко відходить на другий, навіть третій план. Якщо припустити, що раптом Янукович вирішує випустити Тимошенко, то до нього одразу вишикується величезна черга опозиціонерів, які на колінах проситимуть не створювати їм неприємностей».
Брак змістовних та глибинних підходів в українській політиці якраз веде до того, що політики часто наступають на одні й ті самі граблі, а як наслідок — борсаються на місці, продукуючи старі проблеми. Ця негативна тенденція веде до того, що справа Гонгадзе може тривати ще не одне десятиліття. А в умовах, коли нинішня влада дотискає опозицію кримінальними справами (Президент паралельно вибудовує власну вертикаль з наближених до нього людей), виникає запитання: який розвиток подій може бути далі? Монархія? Крах авторитарних намагань? В яку сторону хитнеться маятник?
«Янукович створив достатньо міцний політичний режим, — відповідає Фесенко. — У багатьох вимірах він виглядає навіть міцнішим, ніж режим Кучми. Зараз питання полягає лише в тому, чи вдасться йому переобратися вдруге. Парадокс, але йому це зробити буде складніше. Кучмі було набагато легше вирішувати питання другого терміну в 1999 році, адже при всіх претензіях до опозиції, вона зараз набагато сильніше, ніж в кінці 90-х. На виборах 2004 року формальна більшість бізнесових еліт підтримувала Януковича, але латентно співпрацювала із командою Ющенка. Я не виключаю, що щось подібне може повторитися і на президентських виборах 2015 року. Питання консолідації бізнесу та бюрократичних еліт навколо Януковича — це питанням щодо продовження його президентства. Переважна ставка на «Сім’ю» і «групу Ахметова» може виявитися замало для перемоги Януковича. До того ж зараз негативних емоцій до нього більше, ніж було свого часу до Кучми. Тоді була втома від Кучми та його режиму, що врешті-решт посприяло помаранчевій революції, а зараз у багатьох людей є прояви ненависті. Цей емоційний фон є дуже небезпечним для Януковича».
* * *
Резонансні кримінальні справи, за якими стоять трагедії окремих людей і цілих сімей, залишать неабиякий негативний відбиток у сучасній історії Україні. Тому що вони змінили долі не тільки цих людей, а й суттєво вплинули на розвиток всієї країни. На жаль, справа Гонгадзе і справа Щербаня стали «візитною карткою» нашої країни на міжнародній арені. Україна асоціюється з країною, яка постійно постачає скандали. На думку Бондаренко, це притаманно не тільки нам: «Інші країни також є постачальниками скандалів, у тому числі, європейські: Італія, Угорщина. Просто ми вважаємо, що є найгіршими у цьому списку, але це не так. Європа дивиться на українські скандали через призму рецидивів та оцінює наскільки Україна готова працювати, щоб ці скандали не поширювалися». Якраз робота над помилками — це головне завдання, і для політиків, і для громадян. Без остаточного вирішення старих скандалів, ми не вилікуємо країну. І рано чи пізно це обов’язково відбудеться.
Випуск газети №:
№13, (2013)Рубрика
Nota bene