Болгарський естет, що не цурається туалетів і мух

Естетично вибаглива новинка показує, що відбувається в не надто добре знаній у нас сучасній болгарській літературі.

Видання вийшло у перекладі поета Остапа Сливинського. Для декого з читачів стане відкриттям: «цивільний» фах Сливинського — балканістика. Про це, а точніше про свої перші подорожі до Болгарії, перші знайомства з її літературою, він розповідає у передмові. Що ж до українського тексту, він виявився цілком гармонійний і стилістично розмаїтий, хоча в окремих місцях можуть виникати питання з регіональними мовними стандартами (як-от із активним уживанням слова «пивниця»).

«Природний роман та інші історії» — це одна повість і кілька новел. Речі, написані в дусі класичного слов’янського постмодернізму, й цю класичність лише підкреслює час їхнього створення: друга половина дев’яностих років двадцятого століття. Від надто усталено-постмодерного сприйняття «Природного роману», щоправда, застерігає в своїй передмові Остап Сливинський. Не варто, мовляв, думати, що перед нами просто набір ребусів-цитатників і таке інше. А втім, здається, читач «нульових» уже й сам не схоче зосереджуватися винятково на концептуальності, колись модній як на письмі, так і в читанні.

Утім, це не скасовує стилістичних особливостей. Якщо говорити про повість «Природний роман», перед нами — розкладено на не дуже послідовні епізоди сюжет (досить передбачуваний та ефективний порятунок від одноманітності) про маловідомого й психічно акцентованого письменника. Він анонімно надсилає рукопис у літературний журнал. Після публікації редактор вирішив відшукати автора. Як з’явилося, вони мають не лише однакові прізвища, а спільні негаразди — обоє саме розлучаються. Тож надалі двох Господинових (а разом із ними, відповідно, й самого автора книжки) можна сприймати як прихованих близнюків, а от бути до кінця впевненим, чи цієї миті йдеться про одного або про другого — важко.

Розлучення з людиною, з котрою були геть чужими, але яке, попри те, відбувається надзвичайно боляче — центр і поштовх усього «Природного роману». Проте, на щастя, текст Господинова не назвеш черговою невеселою історією про розлучення. Дається взнаки й згадана деконструкція сюжету, і найрізноманітніші відступи від нього. Це, наприклад, роздуми про роль туалету в історії та сучасності людства. То науковоподібні, то навпаки, дуже грайливі, вони сповнені гумору і жвавості.

Є в книжці й ігри з різними ідеями надзвичайно концептуальних романів, наприклад, роману, що складається з самих лише початків сюжету, або з самих дієслів. І ціла епопея з мухами, котрі є «наскрізними мешканцями» цілого тексту, не кажучи вже про котів і рослин (назва «Природний роман», врешті-решт не така й випадкова). Численні коротенькі розділи написано у відмінних стилістичних, а то й жанрових манерах. Багато де, спостерігаючи відверті й приховані, справжні та фальшиві цитати, можна повправлятися у їх розгадуванні, хай би як від цього не відохочував у передмові Остап Сливинський.

Приємні формальні віражі Георгі Господинова відбуваються на вельми потужному емоційному тлі. Це й не надто новий, проте невідступний «балканський вітаїзм», і дух нестабільних, невлаштованих, багато для кого в цій частині континенту травматичних дев’яностих. Гумор і візерунки в цього письменника тісно переплетено з напругою та пристрастю. Може, останнє й дозволяє повісті не «розпливтися», а зберігати пружність. Хоча закінчення твору, напевно, могло б бути більш виразним, саме в розумінні засобів виразності, а не сюжету.

Кілька новел, якими завершується книжка — власне, «інші історії» — коротенькі оповіді, подеколи кумедні, а іноді й химерні. Чи підкреслено парадоксальні. Як-от історія про чоловіка, що його дідусь, контролер на потязі, пишався зустріччю з угорським письменником, котрий не розумів болгарської. Тому дідусь виговорив йому все, що накипіло, а пасажир у відповідь згадав про балакучого-незрозумілого болгарина в своєму оповіданні. Таку історію чоловік розповідає симпатичній сусідці по купе. Жінка слухала із вдячною усмішкою, а насамкінець сказала англійською:

— Мене звати Кетрін. Я не знаю вашої мови, але то була чудова історія.

Книжку Георгі Господинова сміливо можна порекомендувати всім любителям тієї частини сучасної європейської літератури, котра схильна до експериментування та має при цьому суто естетичні або й естетські амбіції.