Протистояння світоглядних парадигм

Свято Хрещення Русі, 1025 років якого відзначатимемо цьогоріч, не привід для висування ультимативних вимог або підкреслення винятковості «своєї» Церкви. Тому, коментуючи заяву патріарха Кирила, мовляв, той не братиме участі в урочистостях, якщо на них буде присутній предстоятель УПЦ КП, патріарх Філарет в ефірі «5 каналу» заявив: «...У святкуванні 1025-річчя братиме участь і держава, і Церква в Україні. При чому і Московський патріархат, і Київський патріархат, і Українська греко-католицька церква, і Римо-католицька церква... Тому що це свято наше, українське. ...Йдеться про хрещення Київської Русі, не Московської. Москви в той час не було, і тому їм святкувати рано». «Ми домовилися, що це свято має об’єднувати український народ, а не роз’єднувати, — цитує Святійшого Філарета УНІАН. — А це значить, що ми повинні подію відсвяткувати усі разом, всі Церкви, які мають відношення до хрещення».

«День» попросив прокоментувати цю колізію відомого релігієзнавця Андрія ЮРАША:

— На мою думку, питання треба розглядати не лише в площині протистояння двох традицій. Тут зустрічаються два зовсім різні світоглядні погляди на цивілізаційний простір, зокрема на влаштування церковного життя. Суть російської парадигми, а відповідно і РПЦ, полягає в тому, мовляв, усе, що відбувається на історичному просторі Київської Русі, належить виключно РПЦ. Таким чином, тільки вона має ексклюзивне право представляти цю традицію. Всі, що не вкладаються в рамки російської традиції, — маргінали, розкольники — як українські православні Церкви, або взагалі ворожий елемент — як українські греко-католики. Натомість патріарх Філарет пропонує плюралістичну європейську модель, що не передбачає цього тоталітарного «ексклюзивізму», на який опирається Москва і патріарх Кирило. Згідно зі світоглядною системою, яку зараз однозначно сповідує і репрезентує патріарх Філарет, спадщина Київської Русі — спадщина всіх Церков і традицій, що бачать своє коріння в акті Хрещення. А це — УПЦ КП, УПЦ МП, УАПЦ, УГКЦ і РКЦ, навіть у певному сенсі українські протестанти.

Однак крім світоглядної площини, є ще дуже практична річ. Розуміючи, що в Україні зараз при владі політичні сили, які певною мірою симпатизують і постійно декларують своє членство в Російській православній церкві, патріарх Кирило намагається скористатися ситуацією, щоб укотре принизити всі інші українські Церкви та підтвердити своє теперішнє монопольне становище — і в сенсі впливу на політичні еліти, і реального впливу на перебіг політико-релігійних процесів.

Тож нам слід ставитися до таких спроб інтерпретувати національні вартості як до чогось зовнішнього, яке нав’язується. Тут велика роль відводиться громадськості, а також виконавчій владі. Остання повинна зрозуміти, що орієнтація на якусь одну модель поведінки, тим більше нав’язану ззовні, може викликати всередині країни різні тлумачення і протистояння. Отож за таких обставин роль державної влади як виразника і модератора суспільних орієнтацій суттєво підвищується. Очевидно, оптимально буде паритетне відзначення цього ювілею, а потім нехай кожна конфесія в своїх храмах відзначає як і з ким хоче.