Свинячі рила, люди та Небесне Царство

Шевченко і Гоголь — два геніальні українці XIX сторіччя (і, цілком можливо, усіх часів). Цих художників можна і потрібно ставити в один смисловий ряд усупереч дуже істотним світоглядним, етичним, політичним і філософським несхожостям у їхній творчості, у створеному їхньою незрівнянною уявою духовному Всесвіті. Обох об’єднував український погляд на Світ і на Бога в ньому; хоча засобом творчої реалізації свого генія Гоголь вибрав російську мову — його «українськість» пробивалася в ньому крізь «петербурзько-імперський лід» аж до останніх днів життя. І глибоко правий був Шевченко, який розглядав Гоголя як свого духовного однодумця («Перед Гоголем слід благоговіти», — писав Тарас Григорович в одному з листів до Варвари Рєпніної).

Вдумаймося, читачу: так званий «зрілий» Гоголь (дивне визначення: а коли він був «незрілий»?), починаючи з 1835 року, писав майже виключно вже не про Україну, а про Росію, про її народ, духовний устрій, життя російського суспільства. Але ще розумні сучасники автора «Мертвих душ» помітили (про це писали Погодін, Аксаков, Бєлінський, Шевирьов), що «чистий» етнічний росіянин (при всіх ліричних одах Росії, «птицях-трійках», які створювало натхненне перо Гоголя) ніколи (!) не створив би такий дивний (правду кажучи, страшний! Це зрозуміли, наприклад, Пушкін і Герцен) образ «Русского мира» і «русского человека», який даний у «Ревізорі» і «Мертвих душах». Такий образ-продукт погляду людини з боку, погляду людини іншого (українського!) духовного світу, погляду, що одночасно любить, ненавидить і пекельно точного.

Лише декілька коротких прикладів. У «Ревізорі» Гоголь (26-річний хлопець!) дав «вічну», воістину геніальну формулу російського імперського порядку. Городничий говорить купцеві, що валяється біля його ніг: «Гляди, не по чину береш!» І все. Більше нічого не потрібно, щоб зрозуміти: «брати», але «по чину», — ось запорука успіху в цьому суспільстві. Ну то хіба Гоголь після цього не запеклий русофоб? А фраза Городничого з тієї ж п’єси — «Нічого не бачу, людей не бачу, одні якісь свинячі рила замість людей» — це ж абсолютно не смішно, це точно і страшно. А ось ще «маленька деталь» (у Гоголя дрібниць взагалі немає — в цьому особливість його генія): у «Мертвих душах» в російській «птиці-трійці» сидить не хто-небудь, а негідник і шахрай Чічіков!

Гоголь любив Росію, але все життя дивився на неї українськими очима. Його сміх страшний, бо він не боявся бачити диявольські витоки в країні, світі і в собі самому. Але — всупереч усьому — свято вірив до кінця: людина живе не для насичення шлунку, а щоб бути вільним громадянином Небесного Царства. Вільний його Бульба — всупереч тому, що Гоголь змушений був вкласти в його вуста хвалу «цареві московському». Боровся за свободу свого генія і сам Гоголь. Ось чому ми не маємо права віддавати будь-якій країні — ані Росії, ані Італії — одного з найбільших українців усіх часів, письменника, що винятково вплинув на світову літературу ХIX і ХХ сторіч, — від Булгакова до Достоєвського, від Кафки до Камю, від Японії до Франції.