Фото як спосіб допомогти

Володимир Вірстюк, майбутній журналіст, фотограф-аматор з Кам’янця-Подільського, минулого року провів свою першу благодійну фотовиставку, щоб зібрати хоч трохи коштів на лікування за кордоном дворічного Дем’янка зі Львова. А спонукала до цього Володимира історія малюка, яку випадково почув по «ТСН». Після того вирішив, що доброчинністю не перестане займатися. Минулими вихідними він офіційно відкрив другу фотовиставку «Допоможи ближньому», яка триватиме до кінця травня. Про свої ідеї і творчість Володимир Вірстюк розповів кореспонденту «Дня».

- Володимире, що цього разу підштовхнуло тебе провести благодійну фотовиставку?

- Розпочну, напевно, з того, що я завжди відчиняю двері тому, хто стукає в них. Спочатку планував зібрати кошти для 26-річної кам’янчанки Анни Полуектової, світлої почуттями дівчини, яка, незважаючи на невтішний діагноз лікарів, не втрачає віри і бореться за життя посмішкою. Це одне. А на днях отримав у «Вконтакті» повідомлення такого змісту: «Допоможіть продовжити дитинство моїй донечці Вікторії Керпек!» Зізнаюся, був вражений, коли зайшов за адресою на сторінку, де мама Вікторії організувала таку роботу заради порятунку доньки, що ніхто не зможе залишитися байдужим. Серед таких і я. Це друге. Тоді вирішив збирати гроші для двох дівчат і звернувся за підтримкою до більш досвідченого місцевого фотографа Олександра Тарнавського, який, власне, і став співавтором моєї фотовиставки.

- Чи не спало на думку по завершенню експозиції у Кам’янці-Подільському показати її в інших регіонахУкраїни?

- Таке бажання з’являлося, проте для цього потрібні час і фінансова підтримка. До того ж я ще навчаюся у виші, тому намагаюся допомагати людям, які шукають підтримки, у доступний наразі для мене спосіб. Для цього потрібно не так вже й багато –  просто вийти із зони свого комфорту, щоб побачити: світ не змінився, дещо іншими стали ми. Прикро визнавати, але сьогодні люди гублять свої душі у ненависті та злобі. А світ – прекрасний. Я в цьому переконаний.

- Якщо фотограф починає свою творчу діяльність з доброчинності, то деякі люди вважають, що так він хоче пропіаритись. Яка у тебе стратегія?

- Як казав покійний Богдан Ступка: «Роби свою справу віддано і чесно, а все інше до тебе прийде». Напевно, буде нечесно, коли я скажу, що не хочу бути успішним і популярним фотографом. Будь-яка фотовиставка – це вже маленький піар для автора, бо про нього дізнається один, другий. І маловідомі стають відомими загалу. Так можна зробити собі ім’я, звичайно. Але яким шляхом? Це ще одне питання. Особисто я не вибудовую ніяких стратегій, а просто намагаюся сприймати життя в усіх його проявах таким, яким воно є.
Людей потрібно виховувати на якісному продукті. Прикладом є газета «День», яка береже українську історію, подає гарні соціальні, освітні, культурні ідеї. «День» не дозволяє своїм читачам стояти в черзі за щастям, а спонукає їх до дій.

- Знаю, що ти, Володимире, є активним учасником міжнародного християнського руху для осіб з особливими розумовими потребами «Віра і світло». Чи залишає ця спільнота відображення на твоїй творчості?

- Скажу, що не просто залишає відображення, а наповнює мою творчість яскравим світлом. Хоча наші друзі мають вади, але вони вміють бачити, чути серцем. Біля них я, цілком здоровий хлопець, заряджаюся такою енергією, що можу гори звернути. Серед моїх фотопроектів, а це «Мапи долі», «Герої – старожили України», «Хоспіс» є місце і для «Віри і світла».

- Чи маєш ще якісь проекти?

- Зараз працюю над створенням соціального інтернет-проекту «Ти є країна». Це буде своєрідний блог позитивної інформації. Тут планую об’єднати і фотографів, і режисерів, і журналістів, і письменників, і мистецтвознавців, які будуть створювати різного типу інфопродукцію. Прикладом для всієї країни мають стати типові українці, які своїми зусиллями, своїм розумом досягли успіху. Блог має допомогти кожному, хто буде його відвідувати, зрозуміти, що Україна починається з нього.

- Що ти прагнеш передати через світлини?

- Намагаюся викликати у людей емоції через внутрішній стан героїв і віддзеркалення краси природи. Я фотографую все, що рухається, ловлю яскраві моменти і просто їх фіксую. І якщо раніше фото було для мене лише хобі, то тепер, як у пісні Бон Джові – «It’s my LIFE». Багато роблю для самовдосконалення, бо хочу, щоб через декілька років  мої фото все ж таки виділялись серед величезної маси світлин.

- Чи знаєш ти про конкурс, який щороку проводить газета «День»?

- Про фотоконкурс розповів мені батько. Відтоді постійно спостерігаю за тим, як він проходить. А от участь все ніяк не наважуся взяти. Знаю для себе одне: гора береться не зверху, а поступово. Тому й працюватиму, не покладаючи зусиль.