Ялта -1945: український вимір

Сергій Плохій став третім після Омеляна Пріцака та Романа Шпорлюка науковцем, який став у Гарвардському університеті професором Української історії імені Михайла Грушевського. До викладання в Гарварді Сергій Плохій був професором історії в Університеті Альберти і тимчасовим директором Канадського інституту українських студій (CIUS). Потім десять років працював першим помічником керівника Центру українських історичних досліджень імені Петра Яцика. Пан Плохій — один із провідних фахівців з історії Східної Європи. Минулої п’ятниці він прочитав у парламентській бібліотеці в Києві лекцію на тему «Ялта-1945: український вимір». Після лекції він люб’язно погодився дати ексклюзивне інтерв’ю «Дню».

— Чому, на вашу думку, українцям важливо знати саме цей фрагмент історії — Ялта-1945?

— У мене таке враження, що наш погляд на Другу світову війну і взагалі події в Україні є дещо звуженим. Ми розглядаємо якісь локальні речі. Традиційно, коли йдеться про історіографію, віддаємо теми глобальної світової історії для вивчення росіянам, німцям, американцям. Я пробував сьогодні показати, що Ялтинська конференція мала безпосередній стосунок і до України. І не лише через те, що ця історична подія відбулася на теперішній території України, а й тому, що вона визначила західні кордони країни, відіграла роль у ліквідації греко-католицької церкви, також уперше відбувся вихід Української РСР на міжнародну арену в рамках ООН. Окрім того, в Ялті вирішувалася й доля людей, які були забрані на примусові роботи в роки Другої світової війни, та біженців з України і те, що з ними сталося. Всі ці питання вирішувалися в Україні, але залишаються переважно поза увагою української історіографії. Хіба що цим якось займаються кримські історики. Зокрема Сергій Юрченко, котрий написав хорошу книжку-дослідження про це. Але фактично ми не розглядаємо цього як частину нашої історіографії. Це мало би міститися в нашому великому наративі, загальному дискурсі історичної пам’яті. Наразі історичні питання, на які суспільство намагається відповісти, — це питання політтехнологів, які готуються до чергових виборів і розпорошують населення навколо пам’яті про Другу світову війну. Але дуже мало зроблено для того, щоб насправді просвітити людей.

— Судячи з вашого висновку, Ялта фактично розділила Європу не лише територіально, а й цивілізаційно...

— 1945-го ліквідація Греко-католицької церкви та перехід на православну відбувалися саме за ялтинськими кордонами. Сталін намагався не тільки створити політичні кордони, а й підкріпити їх етнічними кордонами, займаючись переселенням, насильним виселенням, а також релігійним переслідуванням, ліквідувавши Греко-католицьку церкву та перевівши її вірян у православ’я. Певний час здавалося, що ці кордони майже вічні, а сьогодні ми бачимо, що, на щастя, вони не були вічними. І одне з побажань, яке я зробив на цій лекції в контексті Ялтинської конференції, — щоб ті кордони, які сьогодні утворюються в Європі, були прозорі, щоб через них міг відбуватися не лише обмін інформацією, а й щоб люди могли їздити в інші країни. Щоб українець реально міг поїхати, скажімо, не тільки в Курськ, а й у Варшаву чи Бухарест, якщо йому це потрібно, з мінімумом проблем від Шенгенського візового режиму.

— Так виглядає, що Ялта-1945 все-таки дала Україні більше плюсів, аніж мінусів. Це розширення території, членство в ООН...

— Так, і про це треба говорити. І те, що я намагався показати, сьогодні однозначні оцінки щодо Другої світової війни просто неможливі. І Ялтинська конференція дійсно показник того, що історія Другої світової війни має стати предметом серйозного осмислення, а не матеріалом для творення карикатур, які можна вживати в політичних кампаніях і сварити нас одне з одним.

— До речі, чому в Ялті-1945 не розглядалося Закарпаття?

— Це пояснюється тим, що Закарпаття не було частиною переділу згідно з пактом Молотова — Ріббентропа. Пакт цього регіону не стосувався. Сталін намагався в Ялті здобути міжнародну легітимність від західних союзників стосовно тих територій, які були фактично захоплені 1939 року. Закарпаття стало частиною УРСР і Радянського Союзу в червні 1945 року на підставі не багатосторонніх міжнародних домовленостей, а двосторонніх, між чехословацьким урядом та урядом Радянського Союзу. І в цьому розумінні, коли у березні 1945 року було ухвалено рішення про ліквідацію греко-католицької церкви, Радянський Союз окупував Закарпаття, але ще не мав легітимних прав на цю територію. Тому заходи проти греко-католиків на декілька років були відкладені й не відбувалися хронологічно в тому самому розрізі, як на Галичині.

— Ви, мабуть, чули, що на саміті НАТО в Бухаресті російський президент Володимир Путін, дебатуючи з тодішнім президентом США Джорджем Бушем і виступаючи проти надання нашій країні ПДЧ, заявив, що Україна взагалі не держава...

— Єдиною відповіддю на такі розмови може бути консолідація суспільства, української політичної нації. Бо, на відміну від поляків, ми отримали державу до того, як була створена консолідована нація. Найперше — політична консолідована нація. Це не є якоюсь небаченою річчю в історії. Проводяться паралелі з італійцями тощо. А в дійсності головне політичне завдання сьогодення — творити цю спільноту замість того, щоб розколювати і руйнувати її. Це відповідальність політиків. Але політики можуть бути ефективними тільки за умови, що суспільство їх контролює через вибори, через засоби масової інформації. Закликати їх діяти всупереч своїм безпосереднім політичним інтересам — марна річ.

— До приїзду в Україну ви були в Польщі, де, за вашими словами, доволі добре була сприйнята ваша книжка в перекладі польською мовою. Проте як, на вашу думку, нам, українцям, слід ставитися до того, що в польському сеймі зареєстровано ухвалу із засудженням УПА і геноциду польського народу з боку повстанської армії. І це після того, як фактично в 1990-х роках було оголошення про примирення між двома народами.

— У Польщі, як в Україні, є політичні процеси і політики, які використовують історію і намагаються здобути відповідні пункти й бали в політичній та передвиборчій боротьбі. Відповідь може бути лише одна. З одного боку, визнання тих трагічних речей, які відбувалися, а з іншого — контекстуалізація цього. Тобто однозначне засудження злочинів, і ми разом повинні віддати належне людям, які не чинили тих злочинів і боролися за певну ідею. Це наша історія. Мусимо з неї зробити висновки, але не дозволяти ділити нас 70 чи більше років по тому. Це смішно, коли політичні пристрасті сьогодення прикриваються буцімто інтересами ветеранів. Скільки залишилося ветеранів... Це наші проблеми, які ми намагаємося перекинути на тих людей, які вже й так пережили багато...

— Пане Сергію, ви, мабуть, спостерігали, як у Києві й у регіонах України відбувалися так звані антифашистські мітинги, які ніяк інакше не можна було назвати, як нагнітання ситуації в країні. Хто, на вашу думку, має пояснити владі чи організаторам цих акцій, що занадто шкідливо для іміджу країни штучно грати на таких поняттях, як антифашизм?

— Це має зробити суспільство. Звичайно, це легше сказати, ніж зробити. Але це повинні бути так звані публічні інтелектуали, які мають мобілізувати суспільство проти вживання політичними лідерами всіх позицій історії як способу мобілізації свого електорату. Тобто замість того, щоб говорити про сьогоднішні проблеми, пропонується абсолютно облудний вибір між комунізмом і націоналізмом ѓатунку 1945 року. Українців примушують ідентифікуватися з одним або другим. Це — абсолютно політичний егоїзм політичних лідерів, які думають тільки про вибори, а при цьому роз’єднують народ.

Найпростіше це робити, піднімаючи якісь елементи історії або мову. Коли ж говорити про мову, то я не думаю, що дискусія має зосередитися на тому, чи українська, чи російська? І українська, і російська — так, як це є в країні. Дискусія має бути про те, як більшій кількості людей дати англійську, мову Інтернету, світових мас-медіа. Як завдяки цьому зробити Україну частиною Європи й усього світу. Тобто про це варто дискутувати, на це варто давати гроші, а не на дискусії, які ми маємо сьогодні.

— Оскільки ви стільки років працюєте в Канаді й США, чи можете ви сказати, що там розбираються у процесах, які відбуваються в Україні, і чи ваш мозковий центр впливає на вироблення рішень у Вашингтоні чи Оттаві щодо України?

— Я історик. Можливо, це питання до двох послів, які тут були присутніми. Але сам факт проведення цієї лекції і те, що вони читають ці книжки, виявляють інтерес до історії України і допомагають читачам в Україні знайомитися із західними публікаціями останнього часу, — безперечно, позитивне явище. Добру половину запитань, а може й більше, поставили представники дипломатичного корпусу. У мене таке враження, що це не марна праця. Робота істориків, виважене обговорення складних історичних проблем має вплив на людей, які ухвалюють рішення.

— До речі, чому ви стали істориком?

— Хороше питання! Мабуть, тому, що подумав: на журналістику — завеликий конкурс, і я не зможу поступити (сміється).

Адже першою моєю мрією була журналістика. Потім я дуже зацікавився історією. Я закінчив історичний факультет у Дніпропетровську. І не шкодую, що вирішив іти за своєю другою мрією замість першої. А тепер намагаюсь якось поєднати дві мрії, писати науково, але так, щоб це було цікаво загальному читачеві.

— І як ви розповіли на лекції, до історії вас також спонукало відвідання Ялти на шкільних канікулах...

— Так. Це був шок, коли в умовах холодної війни у моїй присутності дорослі розповідали те, що тут, у Ялті, був президент Сполучених Штатів Америки. Як це могло бути? Тому в підлітковому віці питання, на яке було складно відповісти, запало в душу. Можливо, й через це також виникла зацікавленість історією, бажання зрозуміти, що світ не завжди був таким, як сьогодні.