Як роблять фестивалі

Команда Одеського МКФ, щоб зверстати програми свого четвертого форуму, передивилася близько 1000 фільмів. Багато з них — на міжнародних фестивалях, а точніше — на 27, і географія фестивалів, які відвідала команда на чолі з президентом ОМКФ Вікторією Тігіпко, генеральним директором Денисом Івановим та арт-директором Олександром Шпілюком, тягнулася від Канн до Роттердама, Берліна і Москви, Варшави, Локарно і багатьох інших визнаних кіностолиць.

Поки Одеса завершує останні приготування до IV фестивалю, який проходитиме з 12 до 20 липня, розкочуючи червону доріжку до Оперного театру, виставляючи екрани, що вже стали традиційними, на Потьомкінських сходах і Ланжероновському спуску, готується до проведення майстер-класів Літньої кіношколи, нам вдалося поспілкуватися з директором програм ОМКФ, членом Європейської кіноакадемії, кінокритиком Олександром ШПІЛЮКОМ.

КІНО І ГРОШІ

— Як працює команда, відбірники, і що відбувається, щоб у результаті цієї роботи викристалізувалися ті програми, які потрапляють на численні екрани в липні?

— По-перше, робота з підготовки чергового видання фестивалю починається практично через місяць, максимум через два після закінчення попереднього. І, природно, починається вона з ухвалення рішення, які взагалі будуть програми, якщо вони змінюються, які можуть бути у них перспективи, які спеціальні покази, чому присвячені. Відбір фільмів, які передають сучасний стан кіно, починається десь приблизно за півроку. Технологічно виходить, що якщо фільм виходить на світовий екран, зокрема фестивальний, скажімо, до січня, то до липня він вже встигає так чи інакше потрапити на українські екрани і до українського Інтернету, і демонструвати його на фестивалі вже просто безглуздо. Тому реально відбір фільмів, які можуть потрапити до програми, починається з лютого, і, відповідно, починається ретельна робота щодо погодження наявності прав, оплати наявності копій, узгодження графіків акторів і режисерів, які можуть представити фільм тощо.

— Скільки коштує, наприклад, фестивальна програма? Яка частка загального бюджету іде саме на кіно?

— Я б сказав, левова частка. Звичайно, якщо ми говоримо про показ, то не можемо відокремити купівлю прав на показ, вартість кінокопії, приїзд знімальної групи, тобто квитки на літак, проживання в готелі, сюди ж входять витрати на проведення прес-конференції, митні збори. Тобто практично левова частка бюджету витрачається саме на це.

— Фестиваль починався і був заявлений як фестиваль гумору «у всіх його проявах», а конкурсну програму у такий спосіб і було зверстано. Було непросто, тому що комедії завжди важко знайти. Це одна з причин, чому ви відійшли від подібного концепту? Чи можливо сьогодні — на четвертий рік — чітко сформулювати ідею концепції конкурсної програми фестивалю?

— Відхід від концепції фільмів з почуттям гумору, як це у нас називалося на першому фестивалі, був пов’язаний з різними обставинами. По-перше, це було власне незадоволення тим, що ця концепція обмежувала можливість нашого вибору, тобто якась кількість фільмів, які, на наш погляд, були цікаві художньо, не вкладалися в прокрустове ложе концепції. Друге — були наполегливі рекомендації наших гостей з приводу того, що не зовсім правильно обмежувати фестиваль. І третє, найістотніше — реакція одеситів, які просто в один голос дякують нам за те, що ми нарешті не муляємо їм очі тим, що Одеса — столиця гумору. Їх вже дістала ця ситуація, коли ніяк інакше Одесу не сприймають. Отже це було рішення, яке підказали звідусіль, зокрема й зсередини. Мені здається, те, що ми коротко називаємо «арт-мейнстрім», — це саме те, до чого прагнуть багато дуже солідних кінофестивалів світу. Це фільми дуже високого художнього рівня, які не соромно показувати. Водночас це фільми, що апелюють до широкої глядацької аудиторії. Навіть на кастингу фестивалю цього року було декілька фільмів, таких, які явно випадають із загальної картини, оскільки спрямовані на досить підготовленого, скажімо, кіноклубного, кіноінтелектуального глядача, і які в широкої маси викликали протест. Ми намагаємося такі фільми не вводити і не показувати, оскільки вважаємо, що наша місія — піднімати планку художнього рівня широких мас. Пробачте мені певний пафос.

— Серйозним кроком Одеського фестивалю є формування національного конкурсу, адже національного фестивалю у нас немає. Так само як і прокату для нього, і це дійсно дуже серйозна проблема. Яким чином фестиваль працює з тим, щоб не тільки під час Одеського форуму глядач переглянув це кіно, але й потім міг оцінити національні кінодосягнення?

— Річ у тому, що фестиваль сам по собі може зробити лише одну річ: просунути якийсь кінотвір на першому етапі, він може показати його глядачам, майбутнім дистриб’юторам, директорам кінотеатрів і якимось чином їх зацікавити. У фестивалю, принаймні зараз, немає своєї прокатної контори. Більш того, національний кіноконкурс, окрім дуже солідного міжнародного журі, традиційно вже, цього року вдруге, оцінює журі Міжнародної федерації кінопреси (FIPRESCI), таким чином інформація про українське кіно виходить на міжнародний рівень, тому що зобов’язує членів журі FIPRESCI у своїх кінографічних виданнях, які постійно працюють, написати звіт, власне, це і буде звіт про стан українського кіно. Крім того, цю інформацію вони викладають на офіційному сайті федерації. Таким чином вона стає відомою кінокритичним колам у всьому світі. До того ж покази українського національного конкурсу збігаються за часом з професійною секцією, коли збираються представники зарубіжних кінофестивалів, відбірники, представники кінофондів, які можуть переглянути і, відповідно, взяти участь, можливо, в просуванні цих фільмів. Також, за часом це збігається з проведенням кіноринку на Одеському фестивалі, дистриб’ютори і директори кінотеатрів можуть ознайомитися з усім свіжим українським продуктом.

КІНО І ПОЛІТИКА

— Будь-який фестиваль, хочемо ми того чи ні, тією чи іншою мірою заполітизований. Це стосується і Берлінале, і Канн. Досить складно протистояти цьому, особливо арт-директору фестивалю і відбірникам. Як вирішується це питання на Одеському фестивалі?

— Мені здається, нам вдається якимось чином, можливо, не завжди стовідсотково, але уникнути рішень, які відверто заполітизовані, у відборах. Інколи саме ці «заполітизовані» рішення йдуть на користь фестивалю. Скажімо, цього року в одній з програм фестивалю ми показуємо документальний фільм про Pussy Riot. Це, безумовно, певний політичний жест, оскільки, наприклад, в сусідній Росії цей фільм не може бути показаний. Таким чином, ми, природно, так або інакше приймаємо політичні рішення. Але, вважаю, рішення виправдане зокрема і художньо, тому що цей фільм дійсно отримав спеціальний приз на одному з найсолідніших фестивалів незалежного кіно «Санденс». З іншого боку, це реальне віддзеркалення нинішньої, зокрема політичної, ситуації. Щойно мені повідомили дуже цікаву новину з Москви, що серед іноземних туристів, які приїжджають до Москви, храм Христа Спасителя називається не інакше як храм Pussy Riot. Ця справа стала досить гучною у світі, і ми не можемо, природно, не відреагувати на неї в нашій програмі. А ось переможців якихось фестивалів, які нам не дуже подобаються естетично, ми принципово не показуватимемо. Отже нам все-таки вдається зберегти обличчя.

КІНО І ПРОКАТ

— Чи важко це для Одеського фестивалю — отримати картину, яку ви відібрали?

— На жаль, в цьому сенсі все не так добре, як хотілося б і як ми, можливо, розраховували від самого початку. Річ у тому, що будь-яка презентація фільму на міжнародному фестивалі пов’язана для продюсера цього фільму з перспективою прокату. Враховуючи, що Україна, так вже склалося, не найбільше в сенсі кінематографічного прокату «поле», це, зрозуміло, викликає певні складнощі. Якщо фільм має певний комерційний потенціал, ми можемо отримати його лише в тому разі, коли вже відомий дистриб’ютор на території всього колишнього Радянського Союзу, як правило, російський. Якщо йдеться про фільми «маленькі», які не претендують на широкий комерційний прокат, з ними практично не виникає жодних проблем. Тоді з’являються технічні проблеми — фізичної наявності копій на цей термін або фізичної присутності акторів і режисерів або вільні в дні фестивалю, тощо.

Ще одна складність, з якою стикаємося, проте вона абсолютно об’єктивна, — це терміни проведення фестивалю. Річ у тому, що іншого терміну проведення не можемо вибрати, тому що календар практично зайнятий. І середина липня — єдиний відносно вільний час, коли можна щось показати, тому що потрапляти паралельно з якимось іншим досить великим фестивалем складно. Це відразу ж виключає окремі фільми, гостей тощо. Але середина липня — це, на жаль, з одного боку, досить вільний час, з іншого, це час, коли інші творчі одиниці або зайняті у виробництві нових фільмів (просто тому що це основний час зйомок), або, якщо у них був інтенсивний рік, то липень — початок серпня — час відпустки. Для будь-якого професіонала приїзд на фестиваль — це робота, а не розвага, презентація своїх фільмів, участь у прес-конференціях, спілкування з критиками, журналістами. І виходить, що багато хто не може приїхати саме в цей час. Але така вже доля дуже багатьох фестивалів.

— Розкажи про найбільш знакові, на твій погляд, найцікавіші моменти в програмі фестивалю цього року?

— По-перше, міжнародний конкурс.

— В якому, до речі, дуже багато дебютів.

— Так. Дійсно, багато дебютів. Ми прагнемо не показувати фільми досить відомих і шанованих режисерів. Це не обов’язково мають бути дебютанти, але режисери на початку або в середині свого творчого шляху. Вважаю, в міжнародному конкурсі достатньо фільмів, які гідні цього. Перш за все російський — «Географ глобус пропил», який нещодавно отримав декілька призів «Кінотавра», включаючи гран-прі й приз дистриб’юторів, що дуже важливо. І я дуже радий, що ми прийняли рішення про включення його до конкурсу ще до того, як він «прогримів» на «Кінотаврі».

Дуже цікавий німецький фільм «Прості складнощі Ніко Фішера», режисера називають сучасним німецьким Вуді Алленом. Не можна не згадати «Параджанова». Ми дійсно прослідкували цей проект від моменту його виникнення, потім він демонструвався в ньюз-шотах пост-продакшн періоду, ще незмонтований. І ось тепер — українська прем’єра.

Мені дуже подобається польський та ізраїльський фільми — кожен по-своєму — дуже незвичайне кіно, з одного боку, а з іншого, по-моєму, дуже близьке нам — українським глядачам. Грузинський фільм, який викликає у мене просто ніжні почуття. Виходить, мені подобається вся конкурсна програма, що взагалі-то й не дивно. (Сміється).

Маю сказати, що відбіркова комісія українського конкурсу була дуже жорсткою, що добре, і відібрала дуже пристойну програму, яка порадує всіх. У позаконкурсній програмі — чудовий новий фільм Франсуа Озона, нова стрічка Джузеппе Торнаторе, просто не можу не порекомендувати; неперевершений трилер — американський дебют Пак Чхан Ука «Stoker», нова стрічка Софії Копполи і фільм Мішеля Гондрі, яким відкривається, до речі, Карловарський фестиваль. Гала-прем’єри — просто як на підбір. «Велика краса» — на мій погляд, один з кращих фільмів конкурсної програми Каннського фестивалю, і Паоло Соррентіно вже другий раз поспіль за кращий, на мою думку, фільм не отримує призу... Але робота, по-моєму, просто видатна. Майкл Вінтерботтом зі своєю ретроспективою і свіжим фільмом «Король Сохо», Майкл Вінтерботтом — просто унікальне явище в британському кіно, знімає по одному або по два фільми на рік і випробував всі можливі жанри, які існують у кіно. Фестиваль фестивалів — «Фінальний монтаж» Дьордя Пальфі, який ми «тягнемо» до Одеси ще з минулого року, — це для поціновувачів кіно просто неймовірне задоволення — спостерігати за розвитком роману між чоловіками й жінками, склеєного з крихітних шматочків всієї загальносвітової класики. Тощо. Багато, багато всього. Головне — приїхати до Одеси і все дивитися.

— Яких гостей чекаєте цього року?

— Важливою складовою фестивалю є гості, які, власне, представлять і свої роботи, і прочитають лекції Літньої кіношколи, яка, до речі, на думку фестивальної команди, є найуспішнішим проектом, тому що отримати лекції від Роджера Кормана, Іржі Менцеля, Тимура Бекмамбетова, Олександра Роднянського протягом тижня і при цьому ще й преглянути фільми, які я згадав. Що, власне, може бути краще? Чудові актори до нас приїжджають. І Сильвія Хукс, вже зірка, і не лише голландського, європейського кіно. Вона презентує два фільми: «Дівчина і смерть» Йоса Стеллінга і «Краща пропозиція» Джузеппе Торнаторе, в якому знімалася разом з Джеффрі Рашем, оскаровським лауреатом. Тимур Бекмамбетов привезе новий фільм Віктора Шамірова «Гра в правду», і представлятимуть цей фільм зірки, які знялися в головних ролях, — Гоша Куценко та Ірина Апексимова. Тож зірок на Одеському фестивалі також вистачатиме. Втім, краще побачити все це на власні очі.