Нефахова історія

У 90-х роках ХХ століття у нашій державі були популярні псевдоісторичні дослідження, що звеличували український народ й змальовували його історію у таких фарбах, у яких Україна в образі легендарної держави Аратти поставала чи не пращуром всього людства. Так, молодій державі необхідна була віра в себе, впевненість у своїй особливості. Однак не завжди вдавалось бути об’єктивним у таких починаннях. Чим зумовлена така тенденція — пояснити важко. Як мінімум, це можна списати на псевдопатріотизм, який хоче довести, що Україна — всім державам держава з найдавнішою історією та найвойовничішими людьми. На жаль, подібні дослідження та погляди є і досі.

Днями у товаристві «Знання» України відбулася дискусія на тему «Україна-Русь (княжа доба) — до 1242 р.», лектором на якій виступив пан Володимир Білінський, письменник, лауреат літературної премії імені Івана Франка, автор двомовного тритомника «Країна Моксель». І хоч «дискусія» переважно мала характер лекції доповідача, однак висловлені лектором досить неоднозначні думки не сколихнули присутню громадськість належним чином. А мали б.

Зокрема, Володимир Білінський зазначив, що історичних досліджень докнязівського періоду в Україні майже немає. Насправді це не так. Дослідження зазначеного періоду проводять. Звісно, набагато актуальнішими й на часі розвідки щодо найближчого до нас періоду — ХХ століття, розкриття всіх його таємниць та перипетій. Ситуація ускладнюється ще й тим, що якщо події минулого століття можна опановувати методами усної історії, то кочові культури докнязівської доби такому аналізу не піддаються, й необхідно бути спеціалістом в галузі археології, дендрохронології, нумізматики, джерелознавства, а також у ряді допоміжних дисциплін, починаючи з антропології, щоб на високому фаховому рівні проводити дослідження стародавньої доби.

На противагу академічним дослідженням, майстер популярної історії Володимир Білінський зазначає: «Джерела візантійських імператорів свідчать, що у ІІІ—ІV стст. існувала скіфо-сарматська держава». Таке твердження здається антинауковим, оскільки, по-перше, у зазначений паном Білінським період Візантійська держава ще не сформувалася. По-друге, як відомо, сармати не спромоглися на створення власної держави. Як пише у своїй праці «Стародавня історія України» (2012) професор, доктор історичних наук Леонід Залізняк, який безпосередньо займається питаннями первісної історії та етнології України, окремі племінні кочові утворення сарматів, що лише на короткий час змогли об’єднатися у федерацію, після ІІ ст. до н. е. існували окремими союзами. Перед обличчям військової експансії сармати утворювали військові єднання племен, але не більше.

Щодо скіфо-сарматського державного утворення, то таке, за джерелами Леоніда Залізняка, можливо, існувало лише на початку експансії сарматів на нашу територію — у ІІІ—ІІ століттях до н.е. Але ніяким чином не у ІІІ—ІV століттях н.е. Адже за загальновідомими джерелами, скіфи після розпаду держави внаслідок захоплення території племенами сарматів та внаслідок кліматичних чинників локалізувалися у Криму в околицях сучасного Сімферополя, названого тоді Неаполем Скіфським. Дещо зі зміненим ладом, Мала Скіфія на кримському півострові проіснувала до ІV ст. н.е., допоки їх остаточно не знищили гуни.

Наступною тезою «історика» Володимира Білінського стала заява про те, що ні готів, ні гунів на території України не було. Письменник згадує, що слово-етнонім «гуни» — видозмінене від слова «сюнни» («хунни»). Білінський зазначив, що сюнни — це войовничі племена, що проводили постійну боротьбу з китайською імперією Хань, однак згодом вони почали кочувати на Захід і... далі сучасного Казахстану не пішли. На жаль чи на щастя, такі заяви не є істиною. Насправді, зазначає «Стародавня історія України», внаслідок протистояння з імперією Китаю держава Хунну розкололася. Частина визнала зверхність китайців, частина почала мігрувати на Захід, за Урал. Як відомо, гуни швидко завоювали території на Захід від Уральських гір. І спромоглися на утворення держави на чолі з Атіллою. На щастя, художню видумку Івана Білика про князя Богдана Гатила (він же, на думку письменника, і був Атіллою) Володимир Білінський відкинув як антинаукову.

Щодо існування готів варто звернутися до Костянтина Тищенка, мовознавця, професора КНУ імені Тараса Шевченка, що займається етномовними контактами на території України. У своїй праці «Етномовна історія прадавньої України» науковець лінгвістичними методами й аргументами переконливо доводить перебування цих німецькомовних племен на території України понад чотири віки — з І по ІV стст. н.е. Дослідник зазначає, що в українській топоніміці існує понад 200 готських лексичних основ. Що це означає? Для того, щоб назва того чи іншого поселення вкоренилася у традицію використання й функціонування на певній території — необхідно як мінімум одне покоління; назва річки, водойми тощо — понад два-три покоління, оскільки якщо поселення має постійних мешканців, що систематично використовують ті чи інші назви, то для назв річок — необхідно значно більше часу, оскільки вони географічно протяжні, а не локалізовані. Тобто беззаперечним є те, що готи тривалий час проживали на нашій території.

Таким чином можемо підсумувати, що станом на сьогодні маємо неоднозначну тенденцію — з одного боку позитивом є те, що історією цікавляться не лише фахові спеціалісти, а й звичайні люди. Однак дійсним негативом є те, що ось такі нефахові історики поширюють неперевірену, а часом вигадану інформацію.