Сталінська міфо-логіка російських дисидентів
Головним ганджем Олексія Навального є його російський націоналізм. Це твердження напередодні виборів московського мера стало загальником на вустах значного числа правозахисників ще радянських часів і більш молодих російських лібералів. Можна цитувати й цитувати тексти такого гатунку (деякі з них з’явилися навіть у західних виданнях), наведені в них факти та аргументи. Але квінтесенція подібних інвектив, як на мене, висловлена двома авторами — Олександром Подрабинеком та Оленою Санниковою. Подрабинек пише, перелічивши гріхи Навального, за якого він спершу хотів голосувати: «Блогеры и комментаторы упрекают меня в том, что я жду ангела с крылышками, идеала и даже второго пришествия. Они утрируют, чтобы им легче было спорить. Отнюдь не ангела с крылышками, но политика, приемлемого, с точки зрения, демократических воззрений и отношения к правам человека. Не более того. Но национализм с правами человека никак не совместим». Санникова повторює фактично те саме, тільки під іншим ракурсом: «Национализм даже в самых малых дозах всегда будет в остром антагонизме с пусть самым слабым, но подлинным чувством любви к отечеству. И он заразен, он ослепляет человека, лишает его элементарных человеческих ориентиров».
Інакше кажучи, мова навіть не про Навального як особистість і політика. Він тут така собі зникома величина. Мова — про націоналізм, одна краплина якого здатна отруїти людську душу та з яким слід нещадно боротися.
Що ж, по-своєму позиція логічна. І послідовна. От тільки дещо дивна ця логіка — бо ж навіть інтернаціоналіст Ленін визнавав, що на певних етапах суспільно-політичного розвитку націоналізм та демократія йдуть пліч-о-пліч; що націоналізм може нести позитивний зміст. Це ж писалося у Великій радянській енциклопедії — не кажучи вже про Самвидав. Та, схоже, зазначені російські дисиденти й ліберали пройшли дещо інший ідеологічний вишкіл...
«Нет, мы правильно поступаем, что так сурово караем националистов всех мастей и расцветок. Они лучшие помощники наших врагов и злейшие враги собственных народов... Недооценивать националистов не следует. Если разрешить им безнаказанно действовать, они принесут немало бед. Вот почему их надо держать в железной узде». А це вже товариш Сталін. І саме ця сталінська логіка (хоч як би негативно ставилися до «вождя всіх народів» особисто Подрабинек, Санникова і Ко) визначає неприйняття Навального й усіх тих, хто сміє ступити за межі суворо ліберального дискурсу, — точніше, навіть ліволіберального, бо для правих лібералів національне питання існує, а для лівих — ні, що й висловила з усією категоричністю знана дисидентка Валерія Новодворська: «Нет никакого национального вопроса». Прямо-таки цитата з компартійних документів початку 1980-х років: мовляв, національне питання в СРСР розв’язане повністю й остаточно...
Що ж таке? Чому це в російських ліберальних публіцистів раптом «збився приціл»? Чому ті дисиденти, які сиділи свого часу в тюрмах і таборах разом із прибалтійськими, закавказькими і грузинськими інакодумцями, не кажучи вже про сіоністів, — тобто з людьми, відправленими за грати за звинуваченням у «буржуазному націоналізмі» (й у більшості випадків звинуваченні тією чи іншою мірою небезпідставним), тепер раптом перейшли на інший бік ідейно-політичної барикади? І чому тепер для них найлютішими ворогами стала та третина українських громадян, яка на загал позитивно ставиться до націоналізму, а фактичними однодумцями (коли йдеться про Україну) — члени КПУ, ПСПУ та інших подібних організацій?
Я, звісно, розумію, що «Росію розум не збагне», але ж...
Але ж ідеться не тільки про російську, а й про західну тенденцію, ба, навіть довгочасну вже інтелектуальну традицію демонізації націоналізму й ототожнення його з нацизмом. Проте й у Росії, й на Заході ця традиція бере витоки в добі Комінтерну, за часів мудрого товариша Сталіна. Адже за будь-яку ціну комуністичній пропаганді та її ліволіберальним союзникам (котрі нерідко навіть не знали, що організовували та спрямовували їхню діяльність із Москви; це окремий, дуже цікавий та повчальний сюжет) необхідно було замаскувати й сфальсифікувати риси докорінної подібності двох тоталітарних червонопрапорних режимів — більшовицького й нацистського. Бо ж останній у плані соціалістичних надбань в інтересах простого трудівника помітно випереджав першого: перед Другою світовою війною середній рівень життя найманого працівника в Німеччині був найвищим у Європі. Отож відбувся ряд понятійних підмін: нацисти, всупереч назві своєї партії, з середини 1930-х на перше місце ставили не націю, а расу («арійська раса», «германські народи»), а їх звали націоналістами — і приписували націоналізму як такому прагнення вивищення своєї нації над іншими, ненависть до інших народів та прагнення підкорити їх. Справді, існує такий різновид націоналізму, званий «шовінізм» (від імені французького капрала Шовена), але ж існують й інші, так само, як паралельно з тоталітарним радянським соціалізмом розвивався демократичний шведський. Та про інші було наказано забути; такий підхід став у пригоді в 1940-х, коли під час Другої світової війни народи уярмлених Кремлем країн і територій піднялися на боротьбу за власні права. Борців-націоналістів радянська пропаганда та її західні союзники ототожнили з нацистами чи нацистськими попихачами, і це на довгі десятиліття заклало негативне ставлення до всіх різновидів націоналізму. Навіть проникливий Джордж Сорос на початку 1990-х вважав небезпечними для всієї Європи «націоналістичні режими Туджмана і Кравчука»...
Тим часом націоналізм у науковому розумінні цього поняття — це саме той політичний рух, який кладе почуття патріотизму в основу своєї ідеології та практики; згідно з Оксфордським політичним словником, «націоналізм — це перетворення відданості своїй нації у тверді принципи та програми»; для постколоніальної держави це якраз і є найголовнішим — створити спільну Patria, Батьківщину для всіх жителів території, звільненої від влади метрополії. Таке завдання на певному етапі розвитку мусить відсунути на другий план різні підходи до вирішення соціальних та економічних питань. Тож не дивно, що Індійський національний конгрес напередодні здобуття Індією незалежності зміг об’єднати під прапором націоналізму такі виразно різні постаті, як модернізатор та апологет раціонального економічного планування Джавахарлал Неру, поміркований марксист Крішна Менон і противник всебічної індустріалізації країни аскет Мохандас Ганді.
Об’єднання на грунті націоналізму можливе й після здобуття державної незалежності, навіть упродовж тривалого часу, якщо цій незалежності щось перманентно загрожує. Так сталося в сучасному Ізраїлі. Процитую ще раз Оксфордський словник: «Як і чимало форм націоналізму, сіонізм, будучи його окремою формою, толерантно ставиться до значного ідеологічного розмаїття: можна бути релігійним або світським сіоністом, вірити в капіталізм чи соціалізм у державі Ізраїль». Власне, за висловом арабського мислителя Франца Фанона, націоналізм є ліками, необхідними для зцілення людства від недуги колоніалізму (можна додати: в усіх його вимірах, включно з інформаційно-культурницькими, економічними і геополітичними).
Чи є місце націоналізму в його прогресивних формах у сучасній Росії? Так. Ба більше: демократичний або ж ліберальний націоналізм — це єдина політична ідеологія, здатна згуртувати росіян на боротьбу з радянщиною, яку посилено відроджує та на якій базується путінський режим. А на додачу слід завершити ті процеси соціальної, культурної й економічної модернізації, які в розвинених країнах Європи, Азії та Америки відбувалися впродовж ХХ століття. І від імперського божевілля — так, як свого часу Кемаль Ататюрк за допомогою турецького націоналізму долав імперіалістичну спадщину Оттоманської Порти, яка не давала розвиватися його країні.
У сьогоднішній Росії націоналізм як такий, заміщений своїми виродженими вкрай агресивними формами — шовінізмом та імперіалізмом, інфікований расизмом. У цих вироджених формах нація, її інтереси, саме її існування підпорядковані «вищим» потребам — безперервній боротьбі зі «світовим злом» і прагненню до панування «Русского мира» над іншими націями. Чинний режим докладає всіх зусиль, щоб Російська Федерація й далі була таким собі зменшеним і дещо трансформованим (олігархічний ринок і позірна багатопартійність) Радянським Союзом. Між тим шанс ефективного розвитку в сучасному світі Росії дає тільки модернізація всіх сторін її буття, будівництво нормальної національної держави, за що, до речі, виступають й Олексій Навальний, і Михайло Ходорковський, дійшовши в цьому згоди.
А от російські дисиденти та ліберали, які вважають націоналізм світовим злом, мали б, по-перше, збагнути підгрунтя й витоки своїх поглядів; по-друге, озирнутися на сусідню Білорусь. Це саме не завадило б зробити й лівим лібералам Європи. От у Білорусі націоналізм справді ретельно «зачищений» режимом Лукашенка й не загрожує країні. Невже ж ця держава — ідеал розвитку демократії та дотримання прав людини?
